Музей історії комп'ютерів та інформатики в Катовицях — це унікальне місце, де минуле цифрових технологій постає в усій своїй реальності. Тут можна не лише побачити, а й відчути, як виглядала епоха перших комп’ютерів, коли інновації народжувалися в умовах дефіциту та ентузіазму. Цей простір — справжня машина часу, що повертає нас у ті роки, коли кожен байт мав значення.
Найстаріші експонати в цьому музеї походять із 40-х років ХХ століття. Здається, що 80 років — це зовсім небагато, але це не стосується інформатики, де вісім десятиліть — це, по суті, як кілька століть в архітектурі.
До Вашої уваги опрацювання матеріалу наших колег з Другого каналу Польського радіо.
Разом зі Збігнєвом Рудніцьким, співзасновником Музею історії комп’ютерів та інформатики в Катовицях, ми вирушимо у сентиментальну подорож, зокрема в часи, коли комп’ютери займали розмір шафи.
Як зазначає співрозмовник, мова про галузь техніки, яка не така вже й стара, але говорити є про що:
«Цей період настільки короткий, що в інших галузях він або взагалі непомітний, або відбувається дуже мало революцій. А інформатика — це справжній виняток серед усіх технологій, створених або винайдених людиною, адже вся сучасна інформатика в тому вигляді, як ми її знаємо, вміщується в рамки приблизно 80 років.
І за ці 80 або навіть 100 років зміни були настільки разючі, що ми, наприклад, проводячи екскурсії в музеї, порівнюємо ці етапи з архітектурними. Кажемо, що ось зараз ми перебуваємо в залі, яка відповідає, скажімо, періоду єгипетських пірамід у контексті архітектурного розвитку. Саме так варто трактувати пристрої, що стоять тут».
В одній із зал Музею історії комп’ютерів та інформатики можна побачити щось, що пересічному відвідувачу нагадає скоріше масивні шафи, а не щось віддалено пов’язане з технікою, а однак…
«Навколо нас 4,5 тонни обладнання. І що важливо — це один комп’ютер. Це не кілька комп’ютерів — це один комп’ютер і його складові. Я от зараз сперся на так званий перфоратор стрічки — пристрій, який дозволяв записувати або зчитувати інформацію з паперової стрічки. Ось там стоїть шафа для перфорації та зчитування перфокарт. Дещо далі — два жорсткі диски розміром зі сучасну пральну машину, кожен обсягом 10 мегабайтів. А поряд — пристрій, який сьогодні ми називаємо процесором. Як бачите, шафа розміром з велику холодильну установку і важить близько 300 кілограмів — лише один процесор».
Прямуємо далі до дещо менших пристроїв, минаючи те, що, на перший погляд, комп’ютером не є. Що це перед нами? Збігнєв Рудніцький:
«Це, власне, робоче місце для введення даних. Сьогодні тут, ймовірно, стояв би комп’ютер, бо інших рішень майже не використовують, але раніше було достатньо такого пристрою — електричного, частково електронного, який переносив інформацію на аркуш паперу. Такий прямокутний аркуш, де пристрій просто робив отвори, і ці отвори були інформацією — якби ми взяли папір і розписали байт, записали 0, 1, 2, 3, 4, 5, 7 як вміст байта і в певному місці пробили отвір або якось його позначили.
Ось саме так і працювали перфокарти — інформація у вигляді отворів потім зчитувалась на спеціальних зчитувачах і передавалася до комп’ютера у вигляді чисел, з якими вже можна було щось робити. Цей конкретний пристрій, що стоїть тут, виготовлено у 1947 році — вже післявоєнного періоду. Але ідентичні технічні рішення використовувалися ще в 30-х роках XX століття і в 40-х також. Працювали вони переважно на найбільшому ринку фірми IBM — в Німеччині. А в Німеччині ці пристрої використовували для статистичних цілей і збереження інформації — особливо у расовому контексті.
Тобто завдяки цьому зберігали дані про те, хто єврейського походження, хто ромського, і так далі. Ці дані використовувалися нацистською державою для виявлення євреїв до третього покоління. Без цих пристроїв це було б надзвичайно складно».
Як зазначає музейник, компанія IBM таким чином сприяла комп’ютеризації Третього Рейху:
«Компанія довго цього не визнавала та роками заперечувала. Так, але вже наприкінці 80-х років ставлення змінилося, і почали з’являтися публікації, які розповідали, як усе було насправді. Тодішнє німецьке відділення IBM було дуже активним у комерційному плані і справді продавало нацистській Німеччині багато таких пристроїв, які потім використовувалися, наприклад, у концтаборах».
В Музеї комп’ютерів та інформатики не бракує і техніки польського виробництва. До прикладу це так звані «Ельвірки»:
«Ельвірка — це музичний пристрій, вироблений вроцлавською компанією Elwro — тією ж самою, що виготовляла комп’ютери Odra. Ця компанія виробляла такі електронні пристрої для гри. Я б не назвав це інструментом у повному розумінні, бо якість звуку — така, яка є. Сьогодні вона не вражає».
Збігнєв Рудніцький пояснив, чому саме «Ельвірки» опинилися у Музеї історії комп’ютерів та інформатики в Катовицях:
«Досить просто глянути, стоять вони поряд із комп’ютером Elwro 800 Junior, це комп’ютер, створений на базі платформи Rock 85. Приблизно в той самий час компанія Elwro вивела на ринок комп’ютери, призначені для шкіл. Ці пристрої як на ті часи були справжнім технологічним проривом. Вони мали власну локальну мережу — рідкісну можливість на той момент.
Такі мережі зустрічалися вкрай рідко, але у випадку з Elwro, коли комп’ютери розміщувалися у класі й були з’єднані між собою, вчителю навіть не потрібно було підходити до кожного учня, щоб перевірити, чим він займається. Достатньо було перемкнути монітор на відповідний термінал, і вчитель бачив екран учня.
Чому ж тут стоїть Elwirka? Достатньо лише подивитися на корпуси — вони абсолютно однакові. Це цікава історія з часів Польської Народної Республіки, коли країна страждала від браку валютних резервів, тобто доларів. Виготовлення пластикових корпусів було ускладнене через нестачу складових або коштів на їх закупівлю.
Тому Elwro використало корпуси від Elwirki для створення комп’ютера Elwro 800 Junior. Разом із корпусом перейшла і клавіатура, а також металева підставка — нотна підставка».
Наступний музейний зал — це експозиція чогось, що якихось 30–35 років тому було б мрією кожного підлітка. Розповідає Збігнєв Рудніцький:
«Тут представлені, напевно, майже всі пристрої, які в другій половині 1980-х і в 1990-х роках можна було зустріти вдома. Спершу ці пристрої здебільшого використовувалися для розваг, хоча дехто застосовував їх і для роботи.
Я пам’ятаю, що колись навіть розглядали ідею автоматизувати шахту за допомогою комп’ютера ZX Spectrum — зараз це звучить кумедно, але тоді така ідея здавалася цілком реальною. Пристрої, представлені у цій залі, слугують здебільшого для розваг — тут можна протестувати старі ігри. Наприклад, якщо ви пам’ятаєте «Prince of Persia» або «Kong», то ці ігри доступні саме тут, і в них можна пограти».
Ще один зал комп’ютерного музею в Катовицях також присвячений розвагам:
«Це гральні автомати — комп’ютери, змонтовані в металевих корпусах. Виготовлені вони наприкінці 1970-х у звичайній автомайстерні. Це не був завод, а радше невелика місцева майстерня.
Достатньо поглянути на компоненти: товстий метал, масивні ніжки, зібрані на простих болтах. Ці пристрої дуже важкі, броньовані й незручні. Коли ми отримали їх, вони не працювали, але наші електроніки їх полагодили. Хоча працюють вони нестабільно — видно, що це вже «пенсіонери». Для відображення зображення використовуються звичайні чорно-білі телевізори 1970-х зі скляними екранами.
Проте в особливі дні, як-от в Ніч музеїв, ми їх вмикаємо, і можна побачити, як це працювало. Ми прагнемо, щоб відвідувачі могли не лише дивитися, а й доторкнутися до експонатів, пограти й дослідити їх самостійно».
PR/2