На початку 2010-х років одним із найпопулярніших термінів у медійному середовищі була «громадянська журналістика». Здавалося, що настав час, коли кожен охочий може створити власне медіа, блог чи канал і запропонувати альтернативний погляд на події. Саме тоді багато ентузіастів запускали власні проєкти, намагаючись заповнити прогалини, які залишали традиційні медіа.
Я добре пам’ятаю цей період, адже тоді також починав власний медійний проєкт у сфері культурної журналістики — напрямку, якого в українських медіа було небагато. На допомогу приходили соціальні платформи. Facebook тоді ще називали лише соціальною мережею, а не медіа. YouTube розпочинався як сервіс для розміщення приватних відео. Розвивалися незалежні блоги та портали, а журналісти активно дискутували про майбутнє професії.
За досить короткий час ми пройшли шлях від багатосторінкових блогових текстів, які нерідко могли конкурувати за якістю з журналістськими розслідуваннями, до кількасекундних відео в Instagram чи TikTok, інколи навіть без жодного слова. Лонгріди, які ще недавно вважалися символом якісної журналістики, багато хто поспішив поховати.
Водночас не можна заперечувати, що рівень аналітичної журналістики в окремих сегментах ринку зріс. Існують редакції, які справді працюють глибоко й системно. Проте явища клікбейту, політичної заангажованості та маніпуляцій залишаються важливими проблемами сучасного інформаційного середовища.
Що сьогодні називають журналістикою?
На думку професорки Хмелєвської-Шляйфер, сучасна криза журналістики починається з того, що суспільство дедалі менше розуміє, чим журналістика є насправді.
Чи журналістика — це перевірка інформації щонайменше у двох джерелах? Чи це право першими повідомити новину? А можливо, це коментування реальності? Межі професії стали настільки розмитими, що дедалі важче визначити її сутність.
Водночас кількість інформації сьогодні фактично безмежна. Людина більше не отримує чітко структурований набір новин про те, що відбулося протягом дня. Натомість вона опиняється в океані контенту, де складно відрізнити журналістику від її імітації.
Проблема полягає ще й у тому, що багато авторів контенту називають себе журналістами, хоча не дотримуються базових професійних стандартів. Вони мають студії, операторів, ведучих та експертів — усе, що зовні нагадує журналістський продукт. Але форма сама по собі не створює журналістику.
На думку дослідниці, журналістика є важливою насамперед для демократії. Особливо сьогодні, коли суспільства дедалі більше поляризуються, а власні переконання часто подаються як об'єктивна правда.
Журналістика — це не спостерігати за сваркою
Професорка переконана: журналістика не може обмежуватися роллю пасивного спостерігача.
Прикладом є політичні ток-шоу та передвиборчі дебати, де журналісти нерідко виконують функцію лише технічних модераторів. Вони не перевіряють факти, не ставлять уточнювальних запитань і не надають контексту сказаному.
Особливо помітним це було під час останніх президентських дебатів у Польщі. Замість журналістської роботи аудиторія часто бачила лише обмін політичними гаслами між кандидатами.
Подібні дискусії актуальні й для України. Варто згадати нещодавні публічні суперечки довкола рівня підготовки модераторів політичних дискусій та критичні зауваження щодо якості ведення суспільно важливих розмов.
Магда Молек звертає увагу на ще один аспект: для розмови з популістичними політиками журналіст повинен бути надзвичайно добре підготовленим. Потрібні не лише знання фактів, а й професійна сміливість та психологічна стійкість.
Без належної підготовки журналіст ризикує стати лише статистом у виставі, режисерами якої виступають політики.
Політики приходять не домовлятися
Лешек Єнджеєвський наголошує: політики приходять у медіа не для пошуку порозуміння.
Їхня мета часто полягає у демонстрації сили, приниженні опонента або мобілізації власного електорату. Саме тому медіа опиняються в складній ситуації. З одного боку, вони не хочуть ставати учасниками політичних ігор. З іншого — ризикують втратити довіру аудиторії, якщо починають самостійно вирішувати, кому дозволяти виступати, а кому ні.
Алгоритми як нові редактори
Однією з найважливіших тем розмови стала роль алгоритмів соціальних платформ.
За словами професорки Хмелєвської-Шляйфер, численні дослідження останніх років показують, що алгоритми YouTube схильні віддавати перевагу радикальному та правому контенту. Таким чином вони не лише відображають суспільні настрої, а й можуть сприяти подальшій радикалізації аудиторії.
Це не означає, що праві політичні сили просто краще освоїли соціальні мережі. Історія показує, що свого часу Барак Обама надзвичайно ефективно використовував Facebook для мобілізації центристської та ліберальної аудиторії. Дональд Трамп, своєю чергою, став символом політичного використання Twitter.
Проблема полягає не лише в політичних поглядах, а й у дедалі більшій фрагментації інформаційного простору. Люди більше не отримують універсальну картину світу з одного джерела. Натомість вони шукають окремих авторів, яким довіряють у конкретних темах.
І ця довіра виникає не тому, що автор декларує нейтральність. Навпаки — тому, що він чесно демонструє власну позицію і не приховує перспективу, з якої дивиться на події.
Хто платить за незалежність?
Ще одним викликом сучасних медіа є фінансування.
Десять-п'ятнадцять років тому багато незалежних медіапроєктів існували фактично завдяки ентузіазму своїх засновників. Вони вкладали власний час і ресурси без гарантій фінансової віддачі.
У Польщі частина таких проєктів поступово перетворилася на громадські організації. В Україні багато з них закрилися після того, як вичерпався ентузіазм команди. Інші отримали грантову підтримку або почали існувати завдяки донатам аудиторії.
Фактично виникла нова форма громадських медіа — незалежних від держави, але підтримуваних безпосередньо суспільством.
Професорка нагадує, що довіра до традиційних медіа багато десятиліть базувалася на чіткому розділенні редакційної та рекламної діяльності. Між журналістами й рекламним відділом існувала своєрідна «залізна стіна».
Інтернет значною мірою зруйнував цю модель. Вартість входу на медійний ринок різко знизилася, але постало нове питання: хто оплачуватиме створення контенту?
Саме тоді почали активно поширюватися нативна реклама, спонсоровані матеріали та інші комерційні формати.
Чесність як конкурентна перевага
На думку професорки Хмелєвської-Шляйфер, універсального рецепта чесної журналістики не існує.
Чесність не є алгоритмом. Вона залишається моральним вибором автора чи редакції. Люди, які створюють контент, зазвичай добре розуміють, де проходить межа між етичними та неетичними практиками.
І найважливіше — аудиторія також це відчуває.
Магда Молек підтверджує це власним досвідом. Вона зізнається, що її YouTube-проєкт не зміг би існувати понад шість років без доходів від діяльності в Instagram. Саме там вона заробляла кошти, які дозволяли фінансувати незалежний журналістський контент.
Водночас вона наводить приклади того, як алгоритми можуть визначати суспільну видимість тем. Одні матеріали, навіть суспільно важливі, губляться в інформаційному шумі. Інші отримують величезне охоплення завдяки інтересу аудиторії та особливостям роботи платформ.
Майбутнє між свободою та хаосом
Сучасні медіа перебувають у стані глибокої трансформації. З одного боку, ми отримали безпрецедентну свободу слова, демократизацію виробництва контенту та децентралізацію інформаційного простору.
З іншого боку, ця свобода породила фрагментацію суспільства, інформаційні бульбашки, феномен постправди та загальне перевантаження інформацією.
Можливо, головне питання майбутнього полягає вже не в тому, хто має право називатися журналістом. Значно важливіше зрозуміти, як у світі нескінченного потоку інформації зберегти довіру, відповідальність і здатність відрізняти факти від маніпуляцій.
Однозначної відповіді наразі немає. Але саме від пошуку цієї відповіді залежить майбутнє журналістики, медіа та демократичного суспільства загалом.
PR I / M.T.