Допамін — не вся історія
Вересневий номер журналу Znak вийшов із промовистою обкладинкою: «Покоління допаміну. Як повернути контроль над власними бажаннями».
Автори номера називають допамін своєрідним біохімічним повідцем, за допомогою якого сучасний бізнес дедалі ефективніше впливає на нашу поведінку. Але чи справді вся проблема зводиться до цієї молекули?
Нейронауковець Павел Богушевський радить бути обережними з таким спрощенням.
«Я трохи скептичніше ставлюся до самої допамінової складової, тому що те, що загалом можна назвати поведінковою залежністю від технологій — зокрема від смартфона чи соціальних мереж, — є значно складнішим явищем».
За його словами, допамін справді став своєрідним медійним центром розмови про залежність. Однак механізм, який стоїть за нашою поведінкою, значно складніший.
Допамін виконує в організмі багато функцій. Для цієї розмови особливо важлива його роль у системі винагороди — давній частині мозку, яка допомагає нам визначати, до чого варто прагнути.
І тут виникає важливий конфлікт. З одного боку, є система винагороди, яка штовхає нас до швидкого отримання приємного результату. З іншого — префронтальна кора, яка відповідає за складніші людські здібності: планування, оцінювання ризиків, контроль імпульсів і прийняття рішень.
Саме взаємодія цих систем багато в чому визначає, чи зможемо ми сказати собі: «Досить, відкладаю телефон», — чи ще пів години гортатимемо стрічку.
Ми досі багато в чому керуємося давніми інстинктами
Щоб зрозуміти, чому цифрові стимули так легко захоплюють нашу увагу, Богушевський пропонує повернутися до фундаментальних механізмів поведінки.
Умовно їх можна звести до двох напрямків: тікати від небезпеки або наближатися до того, що дає нам ресурси й можливості для виживання.
«Якщо ми подивимося на якусь тварину, то насамперед вона має втекти від того, що може її з’їсти. І тут ми маємо першу головну силу — страх».
Але вижити — недостатньо. Організм має шукати їжу, воду, безпечне середовище, можливості для розмноження. Саме тут і працює система винагороди.
Стимули, які сигналізують про потенційно корисний ресурс — наприклад, їжу або можливість соціального чи репродуктивного успіху, — привертають нашу увагу й викликають відчуття винагороди.
Це дуже давній механізм. Він сформувався задовго до появи смартфонів, соціальних мереж і навіть людської цивілізації.
Проблема полягає в тому, що сучасні технології навчилися дуже ефективно взаємодіяти саме з цими давніми механізмами.
Смартфон як «точка блаженства»
Що ж відбувається, коли ці механізми переносяться у цифровий світ?
Багато залежить від того, які асоціації ми сформували зі своїм телефоном.
Якщо смартфон переважно приносить погані новини — наприклад, неприємні повідомлення від керівника чи тривожні листи, — мозок може навчитися сприймати його як джерело негативу.
Але сучасні соціальні мережі та короткі відео працюють інакше. Вони постійно намагаються дати нам саме ту кількість стимулів, яка змусить продовжувати користуватися сервісом.
Кшиштоф Корнас пропонує провести тут паралель із харчовою індустрією.
У ній існує поняття bliss point — «точка блаженства». Воно описує таку комбінацію смаків, зокрема цукру, жиру та солі, яка робить продукт максимально привабливим для споживача.
На думку Корнаса, подібну логіку можна побачити й у цифрових продуктах: технологічні компанії прагнуть створити оптимальне поєднання стимулів, яке утримуватиме користувача якомога довше.
«Зробити так, щоб користування певним сервісом давало нам точно потрібну кількість стимулів, яка нас приваблює, але водночас по-справжньому нас не насичує».
Це принцип нескінченної стрічки: наступне відео може бути цікавим, наступний допис — смішним, наступне повідомлення — важливим. Ми не знаємо, що буде далі, тому продовжуємо гортати.
Соціальні мережі та принцип ігрового автомата
Корнас порівнює сучасні соціальні мережі з азартними іграми.
Колись стрічка складалася переважно з дописів людей, на яких ми підписалися, друзів, обраних новинних ресурсів. Сьогодні значну частину контенту визначає алгоритм.
І саме тут з'являється принцип непередбачуваної винагороди.
Ми гортаємо стрічку, не знаючи, що побачимо наступним: щось нудне, щось корисне, щось смішне або інформацію, яка викличе сильну емоцію.
«Якщо ймовірність приблизно 50 на 50 — чи принесе нам те, що ми побачимо, задоволення, — ми витрачатимемо значно більше часу на пошуки цієї винагороди».
Саме невизначеність робить пошук наступного стимулу особливо привабливим.
Тому проблема не в тому, що людина нібито «слабка характером» і не здатна відкласти телефон. Сама конструкція цифрового середовища може стимулювати нас продовжувати взаємодію.
Чому новизна так сильно нас приваблює
Є ще один важливий елемент — новизна.
Еволюційно здатність швидко помічати щось нове була надзвичайно корисною.
Уявімо людину в густому лісі. Раптовий рух у кущах може означати хижака, потенційну здобич або іншу небезпеку. Той, хто першим помітив незвичний стимул, мав більше шансів вижити.
Сьогодні цей самий механізм може працювати проти нас.
Нова фотографія. Нове повідомлення. Новий заголовок. Нове відео. Новий коментар.
Кожен наступний стимул потенційно може виявитися важливим або приємним. Тому рука автоматично тягнеться до екрана.
Корнас наголошує: технологічна й харчова індустрії багато в чому використовують одні й ті самі принципи — вони звертаються до найдавніших механізмів нашого мозку.
А це може послаблювати здатність людини діяти не інстинктивно, а свідомо.
Залежність — це не лише задоволення
Важливо розуміти ще одну річ: поведінкова залежність формується не тільки через задоволення від самої дії.
Велику роль відіграє очікування винагороди.
Ми ще не знаємо, що побачимо в телефоні, але вже очікуємо, що там може бути щось цікаве. Саме очікування поступово стає частиною поведінки.
Формується своєрідний ритуал: узяти телефон, розблокувати екран, відкрити застосунок, оновити стрічку, перейти до наступного відео.
Спочатку ми робимо це свідомо. Потім — автоматично.
Саме тому смартфон іноді справді може нагадувати наркотик, хоча з наукової точки зору коректніше говорити про поведінкову залежність.
І водночас далеко не всі люди однаково вразливі до таких механізмів.
Чому одні люди залежніші за інших
Як і у випадку з психоактивними речовинами, їжею чи азартними іграми, люди відрізняються своєю схильністю до формування залежної поведінки.
«У суспільстві існує певний спектр реакцій, тому що, на щастя, ми всі відрізняємося одне від одного», — зазначає Богушевський.
Тобто не існує єдиного сценарію, за яким смартфон обов'язково призводить до залежності.
Для однієї людини телефон — насамперед інструмент роботи й комунікації. Для іншої він може перетворитися на постійне джерело стимуляції, від якого дедалі важче відмовитися.
Найцінніший ресурс — наша увага
Якщо проблема не зводиться просто до «поганого» телефона чи допаміну, то що ми можемо зробити?
На думку Кшиштофа Корнаса, ключове слово тут — увага.
Наш мозок постійно сприймає стимули, обробляє їх і навчається на основі отриманого досвіду. Саме так ми визначаємо, що в майбутньому може бути важливим, корисним або приємним.
Але здатність керувати власною увагою потребує практики.
«Ми самі, свідомо, повинні керувати власною увагою».
Це означає, зокрема, здатність зробити щось дуже просте — прочитати дві-три сторінки тексту від початку до кінця, не перевіряючи телефон і не перескакуючи на інший стимул.
І саме ця здатність, на думку Корнаса, поступово слабшає.
Швидке гортання короткого контенту привчає нас до постійної зміни стимулів. А довгий текст, навпаки, вимагає терпіння, послідовності та здатності залишатися в одному інформаційному просторі.
Чи можемо ми повернути контроль?
Можемо — але це потребує свідомого тренування.
Проблема цифрового середовища не лише в кількості часу, який ми проводимо перед екраном. Значно важливіше те, як саме ми використовуємо цей час і до якого типу уваги привчаємо свій мозок.
Якщо кожна пауза заповнюється коротким відео, кожна нудьга — стрічкою соціальної мережі, а кожна вільна хвилина — перевіркою повідомлень, мозок дедалі рідше отримує можливість просто залишатися без стимулу.
Тому повернення контролю може починатися з дуже простих речей: читання довгих текстів, зосередженої роботи без сповіщень, прогулянок без телефона в руці, розмов без постійного поглядання на екран.
І, можливо, навіть із повернення до старих медіа.
Адже, як нагадує ведучий програми, одним із хороших способів тренувати увагу може бути… прослуховування радіо.
На відміну від нескінченної стрічки, радіо змушує нас залишатися в одному інформаційному потоці й слухати його послідовно.
Можливо, саме цього нам сьогодні й бракує найбільше: не чергової дози стимулів, а здатності не тягнутися за наступним стимулом.
М. Т. / PRI