Фестиваль складається з кількох ключових компонентів. Один із них — ярмарка, де міжнародні організації, оркестри чи інститути на зразок Українського інституту презентують свою діяльність, пропонують власні проєкти та шукають можливості для міжнародної співпраці.
Ще один важливий елемент — серія так званих шоукейсів. По суті, це концерти, мета яких — представити творчі пропозиції країн імпресаріо, концертним агенціям, філармоніям, концертним залам. Те, що звучить на сцені в межах шоукейсу, — це своєрідний «продукт», який у подальшому можуть запросити до участі в інших подіях або закупити для програм закладів культури.
Протягом цих трьох днів мені вдалося поспілкуватися з кількома людьми, дотичними до українських проєктів у тому чи іншому сенсі. Зокрема, ми мали розмову з Ольгою Лозинською, яка відповідає за напрям класичної музики в Українському інституті. Проте сьогодні йтиметься про дещо інший контекст.
Мені пощастило поспілкуватися з Марі-Шанталь Леклєр (Marie-Chantal Leclair) — керівницею ансамблю Quasar Saxophone Quartet.
Марі-Шанталь Леклєр — відкрита, комунікабельна й іронічна жінка невисокого зросту. Вона легко йде на контакт, весела, щира, проста в спілкуванні. Щойно я підійшов до стенду ансамблю Quasar у павільйоні, і звернувся до неї, вона одразу дістала одну з книжок, що лежали перед нею, відкрила її на певних сторінках і показала: «Ось — у нас є співпраця з українською композиторкою Алою Загайкевич».
З Марі Шанталь-Леклєр ми поговорили про діяльність саксофонного квартету, її співпрацю з Алою Загайкевич, а також загалом про музичний ландшафт Квебеку.
Ви говорили про традиції — для мене це надзвичайно важливо у власній програмі. Я завжди ціную митців, які поєднують традицію з інновацією, які працюють зі спадщиною, з вокальною музикою. Навіть коли ви створюєте глибоко новаторську музику, ви не починаєте з нуля — ви завжди перебуваєте у зв’язку з тим, що було до вас.
Для мене не існує абсолютного розриву. Так, бувають радикальні зрушення чи зміни, але все одно я вважаю це продовженням музичної історії — незалежно від того, йдеться про фольклор, джаз чи класику. Адже музика — це живе мистецтво, яке постійно розвивається.
Якщо ми просто повторюємо "класичну класику", це означає, що форма мистецтва застигає, втрачає життєвість. Потрібно пам’ятати: усі ті канони, всі ці великі постаті — Бетговен та інші — у свій час були інноваторами. Вони представляли нову музику в епоху, яку самі формували.
Тому музика має розвиватися. І це прекрасно.
Але, повертаючись до Али Загайкевич, у нас була співпраця — і тепер я вже можу про це розповісти. Коли почалася війна, треба сказати, що в нас — у Канаді — проживає друга за чисельністю українська діаспора у світі. Тож ми дуже сильно відчули потребу допомогти.
Аля приїхала до Канади на музичну резиденцію восени — в першу осінь після початку повномасштабного вторгнення. Вона провела тут весь сезон і дуже активно включилася в життя спільноти нової музики.
У неї вже був струнний квартет, і вона створила нову версію цього твору спеціально для нас — для саксофонного квартету. Вона приходила до нашої студії, і ми працювали разом: пробували різні підходи, експериментували зі звучанням. Це якраз той творчий процес, який ми дуже цінуємо — тісна співпраця з композитором.
Вона каже: «Окей, давай спробуємо так». Потім: «Ні, можливо, інакше». Або: «А ось так, мабуть, буде краще». І ця відкрита взаємодія — неймовірно важлива частина нашої роботи.
Мирослав Трофимук