Що ви хотіли сказати книгою «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР»? Який сенс хотіли донести до читача?
Це одне з таких найбільш невдячних запитань — «Що ви хотіли сказати своєю книгою?». Прочитання книги зумовлено не тільки тим, що автор хотів сказати, а й тим, що читач читав. Власне, поштовхом до цієї книги стало те, що я дуже багато чула стереотипів на свою адресу.
Я не потрапляла під жоден стереотип, але мене постійно хотіли туди запхати. Мені казали: «Чого ти говориш українською? Ти, мабуть, зі Львова?» Або «Ти з Одеси? А чому ти тоді говориш українською? У вас же ж там всі розмовляють російською». Це було два основних стереотипи.
В якийсь момент це просто дуже сильно "дістало", — вибачте за таке слово. Одна з тих речей, яку я хотіла б сказати, що в нас там на Півдні живуть українці. Взагалі-то не можна казати, що одні українці — якісь більш канонічні, більш правильні, більш українські українці, а інші — якісь менш українські.
Коли мені казали, «ти говориш українською — нічого собі! Так ти ж з Одеси!», в мене була вже така фраза, яку я повторювала постійно, що Одеська область — вона вся україномовна, за винятком молдовських, болгарських, гагаузьких поселень, і що так само весь Південний Схід. Там міста з тією мовою, яка там була завжди, і це була мова українська. У мене постійно виникала ця тема, як тільки нові люди зі мною знайомилися, а це було дуже часто. Тому я хотіла сказати, що ми — теж українці, ми — теж люди, грубо кажучи. І от це слово "теж" — його просто треба викорінити, тому що немає так, що хтось українець за дефолтом, а хтось "теж".
Фактично, це виходить книга автобіографічна?
І так, і ні. Я використала факти зі свого життя, яких було вдосталь для того, щоб показати всю цю радянську політику зросійщення. Люди стидалися мови своїх батьків, коли приїжджали у великі міста, переходили на російську мову. І дітей своїх уже виховували в російській мові. І потім діти не розуміли своїх бабусь у селі. Це ж була політика Радянського Союзу, оця русифікація і витіснення української мови кудись туди, де село. І оце "свиням крутить хвости" і так далі. У цьому сенсі вона — не автобіографічна, це — книга про нас дуже багатьох, тому що дуже багато людей кажуть «Це і про мене, це і в мене так було. Мама так розповідала». Тобто, я використала факти зі свого життя. Так, вона — автобіографічна, але вона вказує на біографію не якоїсь однієї унікальної в чомусь людини. Немає тут унікальності. Нас таких — дуже багато.
Чому ви вирішили закінчити книгу лютим 2022 року?
Тому, що 24 лютого 2022 року почалася зовсім інша історія. Я просто використала те, що відбувалося зі мною, щоб показати, що відбувалося з дуже багатьма людьми.
Фінал, коли вона стоїть з тією валізою, вона не розуміє, куди їй далі. В принципі, ми знаємо весь спектр варіантів. Ми знаємо, що хтось поїхав в Ірпінь, наприклад, як син її говорить: «Я поїду до тата». Хтось стояв у заторах по кілька діб до західних кордонів, хтось поїхав пересидіти в те село, яке виявилось потім окупованим. Немає сенсу перераховувати всі ці варіанти. Кожен знає, що відбувалося з нами. Це ж книжка не про те, що сталося з однією конкретною людиною, а на її прикладі, що відбувалося з нашим суспільством. Попередній шмат історії має залишитися там, де він закінчився. А далі важко рефлексувати. Ця історія ще розвивається.
Повністю інтерв’ю з письменницею Ніною Кур’ятою слухайте в доданому файлі
Лариса Задорожна