Від відкритої Польщі до страху перед «чужими»
Анна Кацпчик наголошує: нинішні суспільні настрої значною мірою є наслідком політичних процесів останнього десятиліття.
Правий уряд прийшов до влади у 2015 році, зокрема використавши тему біженців та антиміграційну риторику. Згодом ситуація на польсько-білоруському кордоні, яка загострилася з 2021 року, лише посилила ці настрої.
Повномасштабна війна Росії проти України у 2022 році, навпаки, продемонструвала іншу Польщу — країну, здатну до масштабної солідарності. Тоді мільйони українців отримали підтримку, а польське суспільство продемонструвало готовність приймати людей, які рятувалися від війни.
Однак, на думку Кацпчик, цей сплеск солідарності не зміг остаточно змінити суспільні установки.
Праві настрої та антиімміграційна риторика продовжують активно поширюватися у соціальних мережах. Вони впливають на сприйняття людей, які опинилися у скрутному становищі, — від біженців на польсько-білоруському кордоні до українців, які втекли від війни.
Особливо небезпечною є думка про те, що мігранти становлять загрозу для польського суспільства.
«Уявлення про те, що ці люди нам загрожують, — це ілюзія», — наголошує Кацпчик.
За її словами, дослідження показують: люди, які безпосередньо контактують із представниками інших культур, значно рідше мають страхи, пов’язані з «чужими». Тобто значна частина цих побоювань не має раціонального підґрунтя.
Натомість справжньою загрозою для Польщі вона називає Росію.
Соціальні мережі та нормалізація ненависті
Окрему небезпеку становить поширення мови ненависті в соціальних мережах.
Кацпчик посилається на дослідження професора Міхала Білевача, згідно з якими люди, які пережили війну та стикаються з ненавистю в інтернеті, можуть повторно переживати травматичний досвід і втрачати відчуття безпеки.
У такій ситуації виникає принципове питання: що насправді становить для нас загрозу, а що є лише політично нав’язаним страхом?
Водночас громадянське суспільство не залишається повністю пасивним. Є люди та організації, які намагаються протистояти цій риториці. Проте значна частина суспільства, за словами Кацпчик, залишається під впливом медіа та політичних гасел ультраправих сил.
Вона нагадує про так звану піраміду Олпорта — модель, яка демонструє, як від упереджень і дискримінації суспільство може поступово перейти до насильства.
Тому байдужість до перших проявів виключення та ненависті може мати значно серйозніші наслідки в майбутньому.
Польща більше не є однорідною
Бартош Крамек пропонує подивитися на проблему ширше — крізь призму історії самої Польщі.
У повоєнний період Польща стала однією з найбільш однорідних країн Європи — у культурному, мовному та релігійному сенсі. Проте, за словами Крамека, ця однорідність значною мірою була результатом штучних історичних процесів: зміни кордонів після Другої світової війни та масштабних переселень населення.
Ситуація почала змінюватися разом із економічним розвитком Польщі та геополітичними змінами в регіоні.
Польща поступово стала країною міграції. До неї приїжджають люди не лише з України та Білорусі, а й із Центральної Азії, Індії, Бангладешу та інших частин світу.
Особливо помітним цей процес є у Варшаві та інших великих містах. Польське суспільство стає дедалі різноманітнішим, хоча в невеликих містах та провінції ці зміни відбуваються повільніше.
На думку Крамека, проблема полягає не в самій багатокультурності, а в тому, що частина суспільства ще не встигла до неї звикнути.
Мігранти як «цап-відбувайло»
Крамек переконаний, що присутність іноземців приносить Польщі значні переваги.
Іноземні працівники підтримують ринок праці та економічне зростання, сплачують податки, навчаються в польських університетах і роблять внесок у науку та культуру. Міграція також має демографічне значення для країни.
Саме тому, на його думку, особливо разючою є різниця між двома реальностями.
В одній — фактичній — мігранти, зокрема українці, роблять значний внесок у польське суспільство.
В іншій — політичній — мігрант перетворюється на універсального «цапа-відбувайла», на якого можна спрямувати суспільне невдоволення.
Політики, вважає Крамек, використовують страх і фрустрацію як політичний капітал. Найнижчі емоції суспільства стають інструментом політичної мобілізації.
Але така стратегія має небезпечні наслідки.
Дегуманізація починається зі слів, а може завершитися фізичним насильством. Відсутність реакції держави та суспільства на перші прояви ненависті може сприйматися як дозвіл на подальшу ескалацію.
Громадяни вимагають від влади дій
Частина польського суспільства не хоче залишатися спостерігачем. Правозахисні організації та громадяни намагаються спонукати державу до конкретних дій.
Петиція, про яку розповідає Анна Кацпчик, стала вираженням позиції 11 тисяч громадян. Її автори вимагають не лише публічного засудження ксенофобії, а й превентивних заходів — суспільних та інформаційних кампаній.
Одна з ключових вимог — припинити етнічне профілювання іноземців.
Якщо людина скоїла правопорушення, наголошує Кацпчик, важливим має бути її конкретний вчинок, а не національність.
Акцент на походженні людини, особливо в контексті злочинів, може додатково посилювати суспільні упередження. А коли таку риторику використовують політики, її вплив стає значно сильнішим.
Причому відповідальність лежить не лише на ультраправих політиках. На думку Кацпчик, нинішня влада також має усвідомлювати свою відповідальність і не допускати легітимізації мови ненависті своєю пасивністю.
Адже зрештою жертвами такої політики можуть стати всі.
Якою може бути Польща майбутнього?
Для Бартоша Крамека відповідь на питання про майбутню Польщу пов’язана з історичною моделлю багатокультурної Речі Посполитої.
Він називає себе польським патріотом і вважає прикладом для наслідування так звану Ягеллонську Польщу — багатокультурну державу, яка свого часу була домом для поляків, русинів, євреїв, німців та представників інших народів.
Подібну модель Польщі свого часу підтримував і Юзеф Пілсудський. Для Крамека це не лише історичний образ, а й певна геополітична стратегія.
Він переконаний, що безпека та стабільність Польщі значною мірою залежать від співпраці зі східними сусідами та європейської інтеграції.
Особливо важливою він вважає перспективу вступу України та інших східноєвропейських країн до Європейського Союзу.
У такій Європі національна приналежність не повинна бути бар’єром для співпраці. Людина може говорити українською, польською чи білоруською — але водночас залишатися частиною спільного європейського простору.
Не дозволити страху визначати майбутнє
Дискусія про міграцію в Польщі насправді є дискусією не лише про мігрантів.
Це питання про те, яким буде саме польське суспільство — відкритим чи закритим, толерантним чи наляканим, здатним до солідарності чи готовим шукати винних у власних проблемах.
Польща вже змінилася. Вона перестала бути однокультурною країною, якою була в повоєнні десятиліття. Питання тепер полягає в тому, як суспільство та держава відреагують на цю нову реальність.
Чи дозволять політичній риториці перетворити мігрантів на ворогів? Чи зможуть громадяни та влада протистояти мові ненависті ще до того, як вона перетвориться на насильство?
І зрештою — яку Польщу хочуть бачити самі поляки?
Польщу страху та відчуження чи Польщу, яка пам’ятає власну багатокультурну історію, бачить переваги різноманіття та будує майбутнє разом із сусідами.
Саме від відповіді на це питання значною мірою залежить те, якою буде Польща наступних десятиліть — і якими будуть польсько-українські відносини в майбутній Європі.
М. Т.