У ніч з 21 на 22 липня американські війська завдали вже 11 удар поспіль по Ірану. Атаки тривали приблизно 75 хвилин. За даними іранських ЗМІ та інформаційного агентства dpa, у Тегерані працювала протиповітряна та протиракетна оборона.
Сили Центрального командування Збройних сил США (CENTCOM) завдали ударів по іранських командних центрах, військово-морських об'єктах, авіаційних ангарах, складах безпілотників та військовій логістичній інфраструктурі. Метою цих атак було «подальше зменшення здатності Ірану загрожувати комерційному судноплавству в Ормузькій протоці», йдеться в заяві Центрального командування.
Американські військові також наголосили, що за останні три місяці Іран атакував понад 30 комерційних суден, які проходили Ормузькою протокою, що має ключове значення для регіональної та світової торгівлі.
У вівторок, 21 липня, президент США Дональд Трамп попередив, що американські війська «дуже скоро» завдадуть удару по місцю, де Іран може зберігати запаси урану, і що після американських ударів Тегерану знадобиться 25 років, щоб відбудувати країну. Він також оголосив про те, що США відреагують, якщо хусити заблокують Червоне море.
Крім того, американська газета The Washington Post написала, що Сполучені Штати та Іран наблизилися до повномасшатбного конфлікту. Про те, що ж зараз відбувається на Близькому Сході, та чи почнеться американська наземна операція в Ірані я поговорила з Міхалем Войнаровичем, аналітиком програми Близький Схід та Африка Польського інституту міжнародних справ (PISM).
Я думаю, що сценарій, за якого справді відбудеться наземне вторгнення, є вкрай малоймовірним. Навіть на початковому етапі цього конфлікту, який, як бачимо, триває ще з лютого, такий варіант серйозно не розглядався. Якщо не брати до уваги окремі локальні сценарії, наприклад можливу окупацію острова Харк — одного з найважливіших пунктів експорту іранської нафти та газу. Тобто йшлося б фактично про захоплення лише невеликої, але стратегічно важливої території. Однак і цього поки що не сталося.
Уся операція досі має передусім характер повітряної війни, а також певною мірою морського протистояння. Для Сполучених Штатів перехід до наземної операції був би надзвичайно складним із багатьох причин. По-перше, з цілком об'єктивної точки зору, це була б операція з дуже нечітко визначеними цілями. Ми бачимо, що попри різні гучні заяви американської адміністрації, повернення США на Близький Схід саме у форматі, який американці називають boots on the ground — тобто із введенням сухопутних військ, — стало б дуже серйозним ударом як для американської громадської думки, так і для політичного істеблішменту. Фактично це стало б, не хочу сказати цвяхом у труну, але дуже серйозним ударом по популярності президента Трампа. Так, він і надалі може розраховувати на підтримку свого найвідданішого електорату, навіть коли робить речі, прямо протилежні тим, що обіцяв. Адже він обіцяв завершувати війни, а сьогодні ми говоримо про конфлікт, який, за словами міністра оборони Піта Гегсета, вже коштував приблизно 75 мільярдів доларів і потребуватиме ще більших витрат. При цьому жодної перемоги поки що не видно.
Президент Трамп може публікувати у своїх соціальних мережах повідомлення про те, скільки тривала війна в Іраку, скільки тривала війна в Афганістані чи нинішнє протистояння. Однак реальність така, що настільки масштабна наземна операція була б кроком, на який, на мою думку, американці не наважилися б. Уже зараз сам конфлікт відчутно б'є по звичайних американцях, якщо говорити хоча б про ціни на пальне.
Якщо залишити осторонь дипломатичні й політичні наслідки такого рішення, мені здається, що цей конфлікт навряд чи змінить свою форму й перейде до іншого типу протистояння. А ось чи завершиться він швидше чи пізніше — це вже справді велике питання.
Це дійсно важливо питання, і тут цікаву думку висловили експерти аналітичного центру Defense Priorities. Вони вважають, що війну з Іраном, ймовірно, завершить лише наступник Дональда Трампа. Коли конфлікти, які розпочинали президенти США, заходять у безвихідь, лідери рідко знаходять спосіб вийти з такої ситуації. У Трампа небагато шансів змінити цей сценарій. Однак він може оголосити про перемогу та зупинити бойові дії, вважають експерти.
Історія США свідчить, що президентам, які розпочинали війни після Другої світової війни, рідко вдавалося самостійно їх завершити. Так було під час Корейської війни та війни у В’єтнамі. Аргументи, якими лідери держав виправдовують продовження військових операцій, часто пов’язані з уже вкладеними ресурсами й витратами, а також із питаннями власної репутації та передвиборчими розрахунками, пояснює Вілл Валлдорф, експерт Defense Priorities і професор Університету Вейк-Форест у статті для журналу Foreign Policy.
З огляду на те, що Конгрес має обмежені можливості впливу на рішення Трампа, врегулювання конфлікту з Іраном, ймовірно, стане завданням його наступника. Той, найімовірніше, визнає, що війна була помилкою, і піде на поступки, які дозволять укласти мирну угоду. Я запитала у Міхала Войнаровича, чи погоджується він з такою тезою.
Тут президент може оголосити перемогу незалежно від того, якою насправді є ситуація. Дональд Трамп — саме той політик, який здатний сказати щось подібне всупереч усім очевидним фактам. Це його політичний стиль і спосіб ведення публічної комунікації, якого він успішно дотримується вже багато років.
Однак не варто приховувати, що ця війна певною мірою вийшла з-під контролю. Вона досить далеко відійшла від тієї початкової мети, яка й без того була дуже розмитою та нечітко сформульованою. Спочатку йшлося про загрозу для Сполучених Штатів, яка нібито походила від Ірану та його ракетної програми. Згодом почали лунати заклики до зміни політичного режиму в Ірані. Дедалі частіше з ізраїльського боку звучали заклики до того, щоб населення Ірану або національні меншини взялися за зброю і виступили проти чинної влади. Обговорювалися навіть можливі сценарії із залученням курдських сил, які діють на території Іраку.
Натомість сьогодні ми перебуваємо на етапі війни навколо Ормузької протоки. Це є ключовим питанням, яке спочатку взагалі не було предметом переговорів. Усі дипломатичні й політичні зусилля щодо Ірану були зосереджені насамперед на ядерній програмі, на іранській присутності в регіоні, підтримці таких угруповань, як «Хезболла» чи хусити, а також на балістичній програмі Ірану. Це були головні питання. Натомість Ормузька протока розглядалася лише як можливий інструмент тиску — сценарій, до якого Іран міг вдатися, якщо ситуація загостриться. Саме так і сталося. Виявилося, що цей важіль є надзвичайно ефективним.
Ми бачимо, наскільки важливим цей маршрут залишається для світової торгівлі та глобальних поставок енергоносіїв. Ми бачимо, як можливе блокування протоки впливає на союзників США в цьому регіоні. Адже саме країни Перської затоки, які, можливо, на початку конфлікту навіть певною мірою раділи ослабленню Ірану — а його військовий потенціал справді був суттєво послаблений, — сьогодні самі змушені нести величезні витрати. Йдеться як про ризик безпосередніх іранських ударів, так і про проблеми з експортом та імпортом через можливе блокування морських шляхів. Усе це суттєво впливатиме на політику цих держав і на їхнє бачення регіональної системи безпеки.
Чи справді президент Трамп розраховує просто передати цю проблему своєму наступнику? Не думаю, що саме такою є його перспектива. Адже попереду ще майже два роки його президентської каденції, якщо, звісно, не станеться якихось біологічних змін. Це досить тривалий період.
Водночас варто звернути увагу, що «червоні лінії» у різних площинах в регіоні вже давно були перейдені. Тому для іранців використання Ормузької протоки як карти вже не є значною «червоною лінією», тут вже немає великого знаку запитання, що станеться. Вони постійно використовують цей важіль впливу. Оцінити ефективність цього важелю можна подивившись на положення чинних угод, це допомагає зрозуміти, чого саме намагаються досягти іранці у цих переговорах. Насправді це дуже сильно зміцнює стратегічну позицію Ірану. Якщо раніше Ормузька протока була відкритою, через нею могли проходити всі, то тепер іранці можуть мати над нею контроль, а також прагнуть запроваджувати різноманітні обмеження. Це кардинально змінило б геополітичний баланс у цьому регіоні.
На столі переговорів також залишається питання скасування американських санкцій. А це означало б величезну фінансову й економічну підтримку для Ірану, який сьогодні гостро потребує цих грошей.
Звичайно, питання ядерної програми та інші теми, які були предметом попередніх переговорів, нікуди не зникли. Однак зараз вони відійшли на другий план. Іранці бачать, що для американської сторони, а особливо для президента Трампа, набагато важливішою є швидка стабілізація ситуації, яку можна буде представити як мир і перемогу, ніж довгий і складний дипломатичний процес із досягненням компромісу, подібний до того, який свого часу проводила адміністрація Барака Обами.
Я попросила аналітика Польського міжнародного інституту пояснити, як сьогодні змінилася ситуація в регіоні Перської затоки, тут я маю на увазі передусім Саудівську Аравію, Катар та Об’єднані Арабські Емірати, де ми вже давно не бачили військових дій такого масштабу і в такій формі. Чи Сполучені Штати все ще залишаються гарантом безпеки для країн Перської затоки після, скажімо, незовсім вдалої кампанії США та Ізраїлю проти Ірану?
Це залежить від того, про яку саме державу ми говоримо. Безумовно, під час протистояння між США та Іраном країни регіону опиняються під загрозою іранської відповіді, адже формальним приводом для атак є присутність американських військових баз на їхній території. Однак ми бачимо, що цілями стають і суто арабські об'єкти — я зараз говорю про це дуже широко.
Перед цими державами постає серйозна дилема: чи вони можуть зробити ставку на активнішу оборону та долучитися до обстрілів Ірану. За різними повідомленнями, це відбувалося. Саудівська Аравія, Емірати та Катар вже брали участь у таких діях. Проте це означає ризик втягування у протистояння.
Щодо відносин зі Сполученими Штатами, то, як я вже говорив, для частини держав ця ситуація означає необхідність якщо не повного перегляду політики, то принаймні певної зміни підходів. Безумовно, дуже багато залежить від самого Дональда Трампа. Однак, якщо за кілька років ця адміністрація завершить свою каденцію, і до влади повернуться демократи, то імовірно, тут було б менше змін. Однак, якщо, наприклад, до влади прийде Джей Ді Венс, найсильніший кандидат з його ізоляціоністським підходом, то Америка б певною мірою залишила б цей регіон самому собі. Принаймні він так це декларує.
Якщо говорити про технічний рівень, то американська підтримка залишається незамінною для забезпечення оборони держав Перської затоки. США є їхнім головним постачальником озброєння.
Водночас дедалі більше можливостей відкривається і для європейських рішень, а також для Туреччини, насамперед у сфері протиповітряної оборони та боротьби з безпілотниками. Саме ці напрямки сьогодні стали одним із ключових елементів сучасного поля бою. У цьому контексті варто згадати й українську пропозицію, яка певний час тому була представлена країнам Перської затоки. Йдеться про українські рішення у сфері протидії дронам та ведення повітряної війни. Це також може стати важливим напрямом співпраці.
На політичному рівні Об'єднані Арабські Емірати відкрито заявляють, що мають намір і надалі поглиблювати партнерство зі Сполученими Штатами та Ізраїлем, тут ми говоримо про країну, яка найсильніше пов’язана з Ізраїлем.
Саудівська Аравія перебуває в дещо складнішій ситуації. Поряд залишається єменський фронт, хусити, існує ризик блокування ще однієї стратегічної морської протоки. Останніми днями дедалі частіше з'являються повідомлення про те, що нова ескалація може призвести до блокади Саудівської Аравії. Тому чинників, які впливають на її політику, більше.
Деякі держави, наприклад Оман, намагаються використати ситуацію як можливість зміцнити власну роль посередника. Завдяки цьому вони посилюють свої політичні та дипломатичні позиції в регіоні.
Подібну роль намагається відігравати й Катар.
Водночас не можна аналізувати ситуацію без ізраїльського чинника, без позиції Ізраїлю щодо Ірану, але також конфлікту в секторі Гази, на Західному березі, в Лівані. Все це дуже пов’язано. Тому регіональна картина залишається надзвичайно складною.
Однак можна впевнено сказати одне: у найближчий період відносини між арабськими країнами та Сполученими Штатами переживатимуть непростий етап. Подальший розвиток подій значною мірою залежатиме від того, коли завершиться цей конфлікт і яким буде його підсумок. Лише після цього можна буде робити більш обґрунтовані прогнози щодо майбутнього.
Також я попросила Міхала Войнаровича проаналізувати, як змінився Іран з початку американо-ізраїльської кампанії цього року. Як сьогодні виглядає іранське суспільство після масових протестів, які були криваво придушені. Важливим є те, що президент Трамп обіцяв протестувальникам підтримку, однак цього не сталося. Замість цього Сполучені Штати разом з Ізраїлем почали обстріли Ірану. Чи сьогодні іранське суспільство зґуртувалося навколо влади, сприймаючи Вашингтон та Тель-Авів яв спільного ворога, чи частина іранців надалі виступає проти уряду, хоча через репресії не може виступати відкрито зі своєю позицією?
Ми справді бачимо, наскільки непопулярною є чинна влада серед значної частини населення. Найкращим підтвердженням цього стали протести, які відбувалися на початку цього року. Тоді всередині країни справді сформувався певний імпульс до змін. Чи можна сказати, що Сполучені Штати цей момент втратили? Не думаю, що це настільки однозначно. Стверджувати, що якби американці та ізраїльтяни втрутилися раніше, то протести неодмінно переросли б у революцію, — це, на мою думку, занадто смілива теза.
Під час війни природним чином відбувається певна внутрішня консолідація суспільства. Крім того, державний апарат Ірану, який значною мірою зберіг свою функціональність, продовжив працювати.
Потрібно пам'ятати, що під час протестів та після них в Ірані фактично було відключено інтернет, діяли масштабні інформаційні обмеження. Через це ми насправді дуже мало знаємо про те, що відбувалося всередині країни в цей період.
На сьогодні іранське суспільство, на мою думку, не має достатнього потенціалу, щоб кинути реальний виклик владі та домогтися її зміни.
Водночас ми бачимо, що ще більше зміцнився Корпус вартових ісламської революції — головна силова опора іранського режиму.
Попри вбивство верховного лідера аятоли Алі Хаменеї, сама система влади збереглася.
Якщо нинішній конфлікт завершиться так, що влада зможе представити це як успішний захист країни від американської агресії, то її позиції всередині держави лише посиляться.
Інше питання — чи вдасться після завершення війни розв'язати ті численні соціальні й економічні проблеми, які вже давно накопичилися в Ірані. З огляду на дуже складну ситуацію в країні та масштабні руйнування, які принесла війна, цілком можливо, що в майбутньому ми побачимо нові протести або періоди внутрішньої нестабільності. Проте влада, швидше за все, не послаблюватиме репресивну політику. Будь-які прояви невдоволення вона й надалі трактуватиме як діяльність, інспіровану Сполученими Штатами чи Ізраїлем, і жорстко придушуватиме.
Дуже активною залишається іранська діаспора. Вона сьогодні працює з новою енергією, однак її реальний вплив на ситуацію всередині Ірану досить обмежений. Мрії про повернення сина шаха Рези Пехлеві, які передусім має він сам, більш схожі на політичну фантазію. Ні він сам, ні його прихильники не мають сьогодні ані достатньої політичної сили, ані реальної підтримки всередині Ірану.
Як сьогодні сприймається уряд Беньяміна Нетаньягу? В Західній Європі все частіше лунає критика радикалізму прем’єра Ізраїлю. А як сьогодні виглядають стосунки Польщі та Ізраїлю?
Якщо перейти до ситуації в самому регіоні, то Ізраїль сьогодні дедалі частіше сприймають — принаймні негативно — як чинник дестабілізації. Саме як державу, яка, керуючись навіть не власними стратегічними та політичними інтересами, а інтересами однієї людини – Нетаньягу, втягнула регіон у війну. Не варто забувати, що все починалося з чергового витка ескалації. Сьогодні ми вже говоримо про американсько-іранське протистояння. Рік тому основною темою була ізраїльсько-іранська конфронтація, якій передували окремі взаємні удари. Кожен наступний етап поступово пересував межі цього конфлікту далі. Водночас першопричиною всього залишається напад 7 жовтня та всі подальші події, пов'язані з війною між Ізраїлем і ХАМАСом. Ми бачимо, наскільки тісно нинішній конфлікт пов'язаний із ситуацією в Лівані, діяльністю «Хезболли» та іншими проіранськими збройними групами в регіоні, як відбувається конфронтацією з Ізраїлем, як іранці використовують це протистояння для зміцнення своїх переговорних позицій. У Тегерані бачать, що дедалі більш самостійна й жорстка політика Ізраїлю у регіоні створює напруження навіть у відносинах зі Сполученими Штатами. Це вигідно Ірану.
Водночас говорити про якийсь розрив союзницьких відносин між США та Ізраїлем, звичайно, не доводиться. Навпаки, ми бачимо чимало прикладів подальшого зміцнення цієї співпраці. Якщо говорити про Об'єднані Арабські Емірати, то вони, навпаки, прагнуть ще тіснішої співпраці з Ізраїлем. Ізраїльські рішення у сфері оборони залишаються для них дуже привабливими, а окремі країни регіону тією чи іншою мірою користуються ізраїльською підтримкою. Тому ситуація дуже неоднозначна.
Якщо ж говорити про внутрішньополітичну ситуацію в самому Ізраїлі, то нинішню війну дедалі частіше сприймають як таку, що не принесла перемоги. Гучні заяви уряду Беньяміна Нетаньягу дедалі менше відповідають реальним результатам. На цьому етапі Ізраїль уже не бере такої активної участі в конфлікті, як раніше. До того ж у країні триває виборча кампанія. А ще кілька тижнів, проведених населенням у бомбосховищах, навряд чи допоможуть чинній владі здобути більше голосів. Тому, попри всю політичну риторику Нетаньяху та його уряду, дедалі жорсткіша позиція Сполучених Штатів щодо Ізраїлю може в довгостроковій перспективі негативно вплинути.
Якщо говорити про ставлення до Ізраїлю в Польщі, то воно меншою мірою залежить від нинішньої ситуації на Близькому Сході. Тут уже давно спостерігається тенденція до погіршення взаємного сприйняття, яка була пов'язана передусім із двосторонніми історичними питаннями.
Якщо ж дивитися ширше, то можна побачити, що уся Європа дистанціюється від Ізраїлю або принаймні значно посилює критику його дій. Йдеться не лише про війну між Ізраїлем та Іраном, а насамперед про події в секторі Гази, операції на Західному березі Йордану, агресивну політику стосовно Лівану та дедалі жорсткішу політику щодо Сирії. Усе це формує образ держави, яка дедалі менше сприймається як передбачуваний партнер і яка, на думку багатьох європейських політиків, сама створює нові осередки нестабільності зовсім неподалік від кордонів Європи.
Є ще один важливий аспект, який, я гадаю, впливає на сприйняття Ізраїлю Європою. Цей конфлікт відволікає сили, увагу та кошти, зокрема американське, від України, яка цього потребує. Значна частина цих ресурсів могла б бути надзвичайно корисною Україні у її війні проти Росії. Це також важливо враховувати.
В кінці розмови Міхал Войнарович пояснив, що з перспективи Польщі є найважливішим у цьому наступному витку ескалації конфлікту на Близькому Сході.
Що стосується економічних наслідків, то зараз дуже важко прогнозувати. Гостра ескалація, яка триватиме декілька тижнів, призведе до зростання цін на пальне. Якщо ж у певний момент відбудеться перелом у переговорах, якась форма компромісу буде випрацювана, то ми отримаємо відповідну реакцію ринків. Нестабільність, яка з нами залишиться протягом короткого періоду, може вплинути на проміжні вибори у США. Якщо навіть ціни на пальне не вплинуть на результати виборів, то у такому випадку я гадаю, шлях до стабілізації ще довгий, а довготривалі ефекти можуть принести різні наслідки на економічному, політичному рівні не тільки для регіону, але й для усього світу.
Матеріал підготувала Дар'я Юр'єва