Російські окупаційні сили використовують мережу інструментів «м’якої сили» для міжнародної легітимізації контролю над загарбаними територіями України. Росія активно залучає іноземних партнерів, медіа та громадські організації до контактів із проксі-утвореннями на українському Донбасі. Аналітики «Реальної газети» дослідили механізми, якими Москва намагається деукраїнізувати захоплені регіони та накинути світові сприйняття російської окупації як доконаний факт.
Російська Федерація системно нарощує зусилля для інтеграції окупованих територій України у власний правовий та інформаційний простір, стверджують аналітики українського видання «Реальна газета». За їхніми оцінками, Москва намагається сформувати у міжнародної спільноти уявлення про нібито добровільний характер цієї інтеграції та її визнання з боку іноземних суб'єктів. Масштабне дослідження «Реальної газети» публічних контактів окупаційних адміністрацій виявило суттєве розширення географії цих контактів після початку повномасштабного вторгнення, сказав головний редактор і засновник видання Андрій Діхтяренко:
«Деукраїнізація простору окупованого, який вражається в різних показниках, це перша частина. Тобто вони намагаються перетравити окуповані території, зробити їх частиною Російської Федерації. А другий дуже великий момент, вони хочуть змусити світ змиритися з тим, що українські території, які Росія незаконно зайняла починаючи з 2014 року, а ми слідкуємо за цією ситуацією починаючи з 2014 року, вони є вже частиною Росії. Якщо не де-юре, то де-факто.
Наша ідея, скільки разів різні неформальні контакти, формальні контакти, політичні контакти, культурні контакти, спортивні, соціальні контакти, контакти під виглядом гуманітарної допомоги, з якими країнами, вибудовували окупаційні адміністрації в Донецькій і Луганській областях, і спробуємо знайти якісь патерни і закономірності. Ми по кожній країні гуглили відкриті джерела, джерела з окупованих територіях і намагалися знайти якісь закономірності. Ми розуміємо, що ми насправді навіть не всі контакти, реальні контакти, які були в різних цих сферах, змогли встановити. Якщо таких країн було 18 до 2022 року, то загалом ми нарахували 59 країн. Приріст відбувся на 41 державу, це у 3,3 раза.
З 2014 по 2022 рік, просто уявіть собі, наскільки Росія збільшила кількість оцієї м'якої сили, яка спрямована саме на окуповані території, на міжнародну підтримку окупації. І, на жаль, це досі доволі тривожна картина, бо тут фактично всі наші сусіди, тут фактично всі країни, які є в коаліції охочих, включно з Британією, з США, і плюс ті країни, на які ми покладаємо сподівання, що так чи інакше вони зможуть вплинути на Росію, щоб змусити її зупинити війну. Вони всі знаходяться в цьому, якщо не в червоному, в темно-помаранчевому, темно-гарячому кольорі, то вже в жовтому.
Тобто після 1922 року вони були втягнені в цю російську гру. Більш ніж 2,5 раза виріс саме політичний характер контактів. Більш ніж 2,5 раза виріс саме політичний напрямок контактів. Росія не просто якимось хаотичними діями намагається їх встановлювати. Є спеціальні програми, є спеціальні напрямки, як саме вона це робить», — сказав Андрій Діхтяренко.
Інформаційна присутність окупаційних утворень у міжнародному медіапросторі будується за принципом поступового розширення взаємодії. Початкові контакти на рівні окремих журналістів чи громадських діячів згодом переростають у заяви про спільні економічні та культурні ініціативи. Це створює ілюзію суб'єктності окупаційних адміністрацій для місцевого населення на захоплених Росією українських територіях. Водночас Росія активно розширює географічний вектор впливу, зміщуючи фокус на країни Глобального півдня, зазначила шеф-редакторка новин «Реальної газети» Олена Фєтісова:
«Це дослідження про м'яку силу Росії. Це дослідження про такі невеликі повідомлення, яких багато в пропагандистських ЗМІ, але також багато і в російських ЗМІ, і в іноземних ЗМІ, які легітимізують окупацію. Наша позиція така, що ця історія починається по крапельці. Спочатку хтось заявляє про якийсь журналіст або представник якоїсь країни, я не знаю, Китаю, Конго або ще Індії. Спочатку він заявляє про те, що хтось був спостерігачем, потім вони десь зустрічаються і заявляють про спільні економічні проєкти, а потім раптом виробник з цієї країни вважає нормальним продавати деталі для Шахедів, наприклад.
Ми проаналізували повідомлення, які зустрічаються в пропагандистських і російських медіа, звертали увагу на країни, рахували ми країни, скільки таких країн налічується. Ці повідомлення, першу роль вони відіграють для місцевого читача і така от ілюзія суб'єктності та визнання. Потім побачили, що ці поодинокі контакти складаються в систему наддержавних акторів, які є там. Часові проміжки ми брали з 2014 року до сьогоднішнього дня і порівняли, скільки часу між 2014 і 2021 роком ми контактували з угрупуваннями ЛНР та ДНР, а скільки після. І здавалося б, от після 2022 року починається повномасштабне вторгнення, ця територія стає дуже небезпечною і контактів, по ідеї, мало би стати менше. Ні, їх стало більше.
Ми кажемо, країни — країни, але тут є дві території, які з міжнародної точки зору є частинами Грузії, це Південна Осетія й Абхазія. Але мається на увазі, що це ще невизнані окуповані території. І в Луганськ приїжджають представники різних європейських країн. От, якщо подивимося на цю карту, то в основному взаємодіє Європа. Представники Європи взаємодіють з угрупуваннями ЛНР. У себе Італія, Іспанія, Чехія відкривають представництва ЛНР. Потім були історії про те, як українське МЗС засуджує, що потім в цій країні намагаються закрити ці представництва. Оця історія починається, створюється медійний шум.
Але після 1922 року, наприклад, політична взаємодія. Оці представники, спостерігачі, які пишуть повідомлення про це, їх стає 33 країни. Дуже багато, там понад 400 відсотків, це з 3 до 15 країн, збільшується економічна взаємодія, в 5 разів збільшується. Це коли у групуванні ЛНР раптом починає заявляти, що ми будемо експортувати вугілля до Туреччини, до Китаю, олію в Індію. Ну, здавалося, це звучить абсурдно, тому що вугілля везти в Китай, воно золоте стане. Це дорого, але створюється такий інформаційний прецедент.
Були випадки, коли раптом українсько-донбаське вугілля знаходили в тому вугіллі, який Росія продає під виглядом свого. Або, наприклад, ЛНР заявляє про те, що аграрна країна Нікарагуа в них буде купляти кукурудзяні палички і зерно. Ну, це я не знаю, наскільки коштовними мають бути ці палички, коли вони припливуть до Нікарагуа. Ну, і така ж ситуація з культурною взаємодією. Відкриваються всі виставки, конкурси в різних країнах, причому тут географія розширюється значно. Якщо до 1922 року говорили про Європу, то після 1922 року Росія полізла на Глобальний південь. І 400-віцонський — це пріоритет в трьох сферах, це культура, і це не свідчить про реальну підтримку, здавалося б, але, наприклад, вже індійські або пакистанські, або сирійські студенти в Луганську вже є, наприклад», — заявила Олена Фєтісова.
Аналіз інформаційного масиву дозволив дослідникам виокремити п'ять чітких механізмів, які Росія застосовує для легітимізації окупації. Серед них особливе місце посідає культурна пропаганда, що поширюється через мережу дипломатичних та культурних установ РФ за кордоном. Паралельно використовується інститут офіційного визнання з боку окремих союзників Москви, а також залучення лояльних іноземних громадян, повідомила дослідниця Софія Діхтяренко:
«Сюди входять вироблені за допомогою, за підтримки окупаційних медіа, виставки, різні форуми, експозиції, телемости, які також виробляються за підтримки російських структур, російського МЗС, наприклад. А чому саме франшизи? Тому що їх потім, як контейнер, через систему мережу "Рускіх домов" відправляють за кордон і показують в "Рускіх домах" за кордоном іноземцям. Є одна з таких виставок, яка фігурує в дослідженні, дуже часто це літописці історії. Вони беруть фотографії радянських воєнних фотографів і співставляють це з фотографіями з окупованих територій. І тим самим іноземному глядачу намагаються донести, що Росія продовжує цю боротьбу з фашизмом, але тепер на Донбасі.
А отже, окупація є не окупацією, а таким як визволенням і продовженням цієї боротьби. Ці виставки можуть побачити люди, які просто йшли на вулицю, бо дуже часто їх вішають на стіни цих "Рускіх домів", тобто не обов'язково заходити всередину. Або їх просто виставляють як стенди, іноді виводять на екрани. І таких виставок, мені здається, десь 10.
І крім виставок також є форуми, які нібито збирають молодих дипломатів, але теж окупаційні медіа не наводять імен організації, які в цьому беруть участь. Тому це дуже непідтверджений механізм. І оці списки, які надають окупаційні медіа, що цю виставку показали в цій, цій, цій країні, там ось 20, не завжди можна підтвердити ще незалежним джерелом. Там, де ми підтверджували, ми це додавали. Посилання на фотографії цих "Рускіх домів", які вони викладали.
Другий механізм — це офіційне визнання. Це такий найважливіший рівень оцієї легітимізації, тому що країна реально бере і визнання у групування ДНР і ЛНР, так звані. І за 12 років окупації таких країн ООН було три. Це Північна Корея, Сирія і Нікарагуа. Сирія визнала окуповані ДНР і ЛНР в 2022 році до падіння осада. І зараз їх позиція щодо окупованих територій незрозуміла. Наприклад, Білорусь відкрила в Ростові-на-Дону консульство, і це консульство окупувало, окрім Ростова-на-Дону, ще й окуповані території. І Донецьку, і Луганську, і Запорізьку, і Херсонську, і Крим. Хоча Білорусь офіційно не визнає ні незалежність окупованих територій, ні їх частину Росії», — сказала Софія Діхтяренко.
Окремими інструментами легітимізації влади на окупованому Донбасі стали так звані «спостереження за виборчими процесами» та розширення економічних контактів. Незважаючи на міжнародні санкції, окупаційні адміністрації публічно заявляють про торговельну співпрацю з різними державами, створюються мережі взаємодії через гуманітарні, дитячі та спортивні проєкти за участю іноземних організацій, зазначила Софія Діхтяренко:
«Третій механізм, про який ми вже казали, це спостерігачі на виборах. Особливо спостерігачів було багато до 2022 року, коли окупованим територіям потрібна була політична легітимізація, вони справді є незалежними республіками. І на вибори 2014-2018 року дуже часто приїжджали одні й ті самі люди. Або одні й ті самі люди спочатку їхали на окуповану Донеччину, а потім на окуповану Луганщину. І зазвичай це якісь європейські маргінали або люди, котрі пов'язані з Росією, або вони вчились в Росії, або це ультраправі, ультраліві європейські.
По-перше, вони підтверджують і спостерігають ці вибори, а потім ще й засновують свої псевдоспостережні структури і якісь фейкові органи на кшталт ОБСЄ, які теж ніби підтримують і легітимізують вибори в інших країнах. Четвертий механізм — це економічна залученість. До 2014 року економічної взаємодії було дуже мало. І вона більш мала прихований характер, якщо порівняти з після 2022 року, коли про економічні угоди вже заявляють так дуже відкрито, що ось, з нами співпрацює Китай, а наша продукція постачається до Індії, до Туреччини і так далі.
З визнання і механізму, і взаємодії окупанти теж намагаються побудувати ось цю легітимізацію, що з нами не просто співпрацює освіта, що бачать як потенційного партнера, що вони вгортаються, що технології, продукти постачають, і ми їм можемо щось відправити. До 2022 року таких прикладів було дуже мало, а зараз майже кожен тиждень окупаційні медіа викладають про те, що підприємства ЛНР постачають продукцію і в Казахстан, і в Узбекистан, і в Білорусь. Дуже багато цих країн, це в основному країни Глобального півдня.
Найбільший економічний партнер — це Китай. У Китаю там дуже велика секція економічна, він працює з окупованою Донеччиною і з окупованою Луганщиною. Окремий важливий механізм, на який треба дивитись і детальніше спостерігати від землі. І п'ятий механізм — це свої іноземці-друзі Донбасу. Сюди якраз входять різні організації, конкретні індивідуальні особи, які або допомагають Донбасу, або туди постійно їздять, або вони самі туди реалізувались, вже натуралізувались там, отримали російське громадянство і живуть.
Наприклад, є один француз, який переїхав на Донбас у 2015 році, мені здається, і зараз є солістом Донецької філармонії. Він переїхав, тому що він дуже любить Росію і підтримує наратив істини, цінностей і Заходу, що гниє. Туди також їздять виробники контенту, різні блогери, журналісти, які приїжджають регулярно на окуповану територію, роблять якісь інформаційні матеріали, а потім місцеві окупаційні медіа їх використовують теж як приклад, що до нас їдуть іноземні ЗМІ і нас визнають.
Знову ж таки, є різні організації, які співпрацюють з окупованими територіями через гуманітарні місії і так далі. Ніби вони там присилають гуманітарну допомогу дітям, або допомагають відбудовувати школи, відбудовувати медичні заходи в Маріуполі, які були зруйновані якраз таки через російську окупацію. І тепер італійські компанії постачають туди будматеріали, щоб це все відновлювати. Також вони займаються оцим вивезенням дітей на відпочинки, організовують спортивні турніри, кубки дружби, возять дітей, куди приїжджають діти з окупованої Донеччини, із Луганщини. Один з таких кубків відбувався з Сербії, наприклад, і туди віддали команди з Донеччини і Луганщини», — додала дослідниця.
Системне використання Росією інструментів м’якої сили показує намагання створити паралельну реальність на окупованих українських землях. Висвітлення цих механізмів дозволяє протидіяти спробам з легітимізації російської окупації в цілому світі.
Олександр Савицький