Небачена за масштабами міграційна криза, що розгорнулася минулого четверга та п’ятниці, 30-31 липня, в іспанських анклавах у Північній Африці — насамперед у Сеуті та значно меншою мірою в Мелільї — знову гостро поставила питання міграційної політики ЄС.
Як повідомив 5 серпня міністр внутрішніх справ Іспанії Фернандо Гранде-Марласка, близько 72 тисяч осіб нелегально перетнули кордон між Марокко та Сеутою, причому вже майже 70 тисяч із них було повернуто до Марокко. Варто зазначити, що населення самої Сеути становить менше ніж 85 тисяч осіб. Голова МВС також повідомив про підтверджену загибель 141 нелегального мігранта. Із них 78 тіл було виявлено в іспанських територіальних водах, ще 63 — у марокканських. Більшість загиблих — чоловіки віком від 20 до 30 років.
Під час цих подій нелегальні мігранти, не зустрічаючи опору, переважно вплав проникали до Сеути й заполонили місто. Поліція, прикордонна служба та армія, не маючи чітких наказів щодо дій у кризовій ситуації, поводилися вкрай пасивно. Місцеве населення було в розпачі. Люди боялися виходити на вулицю, закрилися всі магазини і ресторани. Фіксувалися випадки крадіжок, пограбувань, нападів і спроб заволодіти продовольством. Лише після перекидання додаткових підрозділів армії ситуацію з безпекою вдалося частково стабілізувати.
Прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес назвав те, що сталося, порушенням територіальної цілісності Іспанії та недоторканності кордонів іспанських міст. Відповідальність за події він поклав на злочинні мережі, які займаються торгівлею людьми. За його словами, саме вони організували цей штурм, скориставшись рішенням Верховного суду Іспанії, ухваленим у середині липня, згідно з яким осіб, які дісталися іспанської території вплав, не можна автоматично репатріювати через відсутність фізичного кордону на морі.
Очільник уряду та лідер Іспанської соціалістичної робітничої партії не поклав відповідальності за події на Рабат і, навпаки, запевнив у добрій співпраці з марокканською владою. Проте на тлі величезних корупційних скандалів навколо уряду та особисто Педро Санчеса криза в Сеуті може остаточно поховати надії соціалістів утримати владу після парламентських виборів, які мають відбутися вже за рік.
Тим часом лідери 22 держав-членів ЄС, серед яких і прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, підписали спільного листа до керівників інституцій ЄС, у якому заявили про рішучий намір захищати зовнішні кордони Євроспільноти. Це стало реакцією на масовий наплив мігрантів до іспанської Сеути. Днем раніше голова польського уряду заявив, що Іспанії варто брати приклад із Польщі в питанні охорони державних кордонів, якщо вона хоче зберегти функціонування Шенгенської зони.
Масове проникнення до Сеути десятків тисяч нелегальних мігрантів із Королівства Марокко, де править Мухаммед VI з Алавітської династії, викликало гостру дискусію щодо того, хто ж насправді стояв за цією безпрецедентною операцією. Чи була вона справою лише кримінальних мереж, що займаються торгівлею людьми, як переконує Педро Санчес, чи результатом цілеспрямованих дій Рабата, який уже багато років висуває територіальні претензії до Мадрида? Адже Марокко наполягає, що іспанські території в Північній Африці є колоніальними володіннями, які мають бути деколонізовані та включені до складу Королівства Марокко.
Додаткові запитання викликали оприлюднені відеозаписи, на яких видно вантажівки з мігрантами в супроводі марокканської поліції. Після цього тисячі людей скоординовано перепливали до берегів Сеути й майже безперешкодно проривали іспанський кордон.
Масове вторгнення нелегальних мігрантів із Марокко до Сеути та геополітичний вимір цієї кризи для програми «Міжнародний (без)лад» прокоментував професор Хосе Луїс Орелья з Університету CEU San Pablo у Мадриді.
«Насамперед я вважаю, що ми справді маємо справу з практичним прикладом гібридної війни. Тобто це використання міграції як інструменту впливу. Іспанські анклави в Північній Африці є кордоном не лише Іспанії, а й усього Європейського союзу. Відповідно, вони стикаються з такими самими прикордонними викликами, як, наприклад, Польща на кордоні з Білоруссю у зв'язку з проблемою нелегальної міграції.
Водночас очевидно, що сусідні держави, які не входять до ЄС, використовують мігрантів як інструмент гібридної війни. Саме вони здатні концентрувати людей, забезпечувати їх логістикою та створювати умови для таких подій або навіть свідомо їм сприяти. Йдеться не про проникнення двох чи трьох тисяч осіб через пролом у паркані або через тунель. Це була масова хвиля, що перевищила 50 тисяч людей. А це вже означає наявність відповідної інфраструктури, чітких інтересів і конкретних цілей. Тому, на мою думку, ми дійсно маємо приклад гібридної війни, організованої та використаної як інструмент державної політики Марокко, тобто Алавітського королівства».
Експерт порівняв нещодавні події в Сеуті зі знаменитим «Зеленим маршем» у листопаді 1975 року, коли диктатор Франко агонізував, а Марокко завдяки походу сотень тисяч марокканців захопило без жодного пострілу Іспанську Сахару. Сьогодні ми знову бачимо слабку владу та уряд, що переживає глибоку кризу, і масове вторгнення на іспанську територію. Професор зазначає:
«Між цими подіями справді є низка подібностей. Ба більше, їх пов'язує своєрідний історичний "пуповинний зв'язок". Насамперед йдеться про напружені відносини між Іспанією та Сполученими Штатами. Адміністрація Трампа є чи не найбільш опозиційною до уряду Педро Санчеса, який вона сприймає вже навіть не як лівоцентристський, а як уряд радикальної лівиці.
Існує й історичний прецедент часів Холодної війни, коли Іспанія залишила Західну Сахару. Хоча з юридичного погляду вона була іспанською провінцією, фактично йшлося про процес деколонізації. Однак через те, що сахравійський рух значною мірою перебував під впливом Алжирського фронту національного визволення, а сам Алжир тоді підтримував тісні відносини з Совєтським Союзом, Сполучені Штати через Марокко прагнули будь-якою ціною не допустити, щоб ця територія, яку Іспанія рано чи пізно під міжнародним тиском — зокрема й з боку самих США — була змушена залишити, опинилася під алжирським впливом. Саме тому Вашингтон максимально сприяв тому, щоб Марокко поширило свій суверенітет на ці території. Отже, "Зелений марш" став масовою мобілізацією близько 350 тисяч людей, яка формально мала мирний характер і була організована так, щоб іспанська армія не мала можливості застосувати силу. Водночас за цією акцією стояли масштабна логістика, фінансування та цілком очевидна підтримка Сполучених Штатів.
США скористалися слабкістю іспанського режиму в період демократичного переходу, визнавши нову монархію та політичну систему, що народжувалася внаслідок еволюції від франкізму до демократії, але в обмін за прийняття Іспанією тієї геополітичної гри, яку проводив Вашингтон».
Експерт так коментує сьогоднішню ситуацію:
«Ми поки що не можемо достеменно сказати, які саме геополітичні комбінації реалізуються сьогодні. Проте очевидно, що Іспанія часів уряду Санчеса є значно ослабленою державою. Марокко, хоча й не є досконалою країною, надзвичайно вправно веде свою зовнішню політику на всіх напрямах. Воно має привілейовані відносини зі Сполученими Штатами, підтримує тісні зв'язки з Європейським союзом і навіть співпрацює з Росією, куди експортує сільськогосподарську продукцію, тоді як російська авіакомпанія "Аерофлот" використовує Марокко як транзитний пункт для польотів до Америки.
Отже, ми бачимо державу, яка проводить багатовекторну й надзвичайно гнучку зовнішню політику. На цьому тлі Іспанія демонструє ознаки слабкої держави, яка неодноразово змінювала свої зовнішньополітичні орієнтири й нині значною мірою змушена підпорядкувати свої інтереси Марокко. Саме тому, момент виявився сприятливим для проведення цієї операції».
Хосе Луїс Орелья наголошує, що Алавітська держава має амбіції заволодіти Сеутою, Мелільєю, а також Пенйоном Велес-де-ля-Гомера та іншими такого роду скелястими півостровами. Він звертає увагу, зокрема, на ідеологічний супровід таких планів:
«З одного боку, марокканський націоналізм, який сформувався після здобуття незалежності та створення марокканської держави у 1956 році, за відсутності, скажімо так, безперервної марокканської державності — адже, якщо говорити про походження сучасної королівської династії, то довелося б звернутися до кінця XVII століття — намагається представити історію так, ніби історія цієї династії є водночас історією самого Марокко. З історичного погляду це досить штучна конструкція.
Втім марокканський націоналізм йде ще далі — аж до XI століття, звертаючись до кордонів держави Альморавідів. Якщо виходити з цієї логіки, то її південні межі сягали б майже сучасного Сенегалу. Отже, і Мавританію розглядали б як територію, на яку Марокко може претендувати. Аналогічно йдеться про окремі райони Сахелю та навіть частини Алжиру. Ще за часів французької колонізації між алжирськими та марокканськими племенами існували численні долини й території, приналежність яких було важко визначити через племінну систему лояльності. Саме ці історичні обставини Марокко використовує для формування міфології про так зване "Велике Марокко"».
Говорячи про практичний рівень інструменталізації Рабатом цієї ідеології, експерт відзначає наступне:
«Марокко прагне використати свої міжнародні союзи для поступової реалізації хоча б частини цієї концепції. Воно вже досягло успіху, домігшись міжнародного визнання своїх претензій на Західну Сахару. А нинішнє загострення відносин з Іспанією створює сприятливі умови для просування простої тези: усі території, що розташовані в Африці, повинні належати Марокко, тоді як усе, що не знаходиться на африканському континенті, нехай залишається іншим європейським державам. Відповідно, Сеута, Мелілья та іспанські пеньйони автоматично потрапляють до сфери цих претензій».
Більше того, як наголошує співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад», Рабат має претензії щодо Канарських островів, які географічно належать до Африки, оскільки виникають суперечки з Мадридом про морський суверенітет цих територій Королівства Іспанія. Експерт каже:
«Королівський військово-морський флот Марокко заходить у райони, що перебувають у виключній економічній зоні Іспанії, де існують перспективи видобутку природного газу. І все це відбувається практично без реакції з боку Іспанії. Отже, вже сьогодні можна говорити про своєрідне "морське вторгнення" в районі Канарських островів.
Крім того, Марокко використовує й міграційний чинник на самих Канарських островах. Якщо не в короткостроковій, то в середньостроковій перспективі це може створити проблему, подібну до тієї, яка існує навколо Сеути та Мелільї, коли значна частина населення окремих островів уже в другому поколінні походить із Африки».
Професор Орелья також прокоментував місце і роль Сполучених Штатів у кризі довкола Сеути. В іспанському інформаційному просторі поширюються матеріали, в яких стверджують, що США ставлять під сумнів суверенітет Іспанії над Сеутою та Мелільєю. У цьому контексті звертають увагу на документ однієї з комісій Конгресу США від липня цього року, де зазначено, що Сеута й Мелілья перебувають під управлінням Іспанії, але розташовані в Марокко, і що ці території віддавна є предметом претензій з боку Марокко.
Експерт висловився щодо гіпотетичної ймовірності сценарію, коли б адміністрація Трампа могла б реально підтримати операцію за зразком «Зеленого маршу» з метою фактичної, а згодом і юридичної анексії цих територій Королівством Марокко:
«Я б не сказав, що такий сценарій настільки вже абсурдний, особливо якщо згадати заяви Дональда Трампа щодо іспанського уряду. Вони певною мірою створювали сприятливий політичний фон для подібних підходів.
Слова мають величезне значення. Коли хтось виходить із того, що будь-яка територія, розташована в Африці, автоматично повинна бути марокканською лише через своє географічне положення, він ігнорує історичні факти. Сеута і Мелілья — це іспанські міста.
Сеута є іспанською вже багато століть. До 1580 року вона була португальською, а потім перейшла до Іспанії. Мелілья перебуває під іспанським суверенітетом із 1497 року, тобто ще з XV століття. Як ми вже говорили, якщо вести відлік історії сучасної марокканської королівської династії, то вона бере свій початок лише у XVII столітті, тоді як сучасна марокканська держава сформувалася лише в другій половині XX століття».
Професор Орелья додає, що це держава, яка є доволі вразливою до корупційного впливу й тому значно легше піддається зовнішньому впливу:
«Саме тому вона для США є значно зручнішим партнером, ніж Іспанія, яка, попри нинішню кризу та, як я вважаю, катастрофічно провальний уряд, є демократичною державою, членом Європейського союзу і, відповідно, набагато менш керованою. Отже, знову йдеться не про історичні аргументи, а виключно про геополітичні інтереси.
На сьогодні Сполученим Штатам вигідно підтримувати Марокко. Інше питання полягає в тому, що проіспанське лобі у Вашингтоні не змогло діяти так само ефективно, як марокканське, і Дональд Трамп фаворизує саме марроканському лобі».
Слід теж додати, що Трамп і його команда відкрито говорить про необхідність послаблення ЄС та окремих європейських держав. Крім того, його заяви щодо Гренландії свідчать, що він цілком допускає перегляд територіального статус-кво. А це означає, що він потенційно міг би підтримати й територіальні претензії Марокко стосовно Іспанії.
Якщо ситуація наблизиться до відкритого конфлікту, чого можна очікувати від НАТО, де править бал Америка? Хосе Луїс Орелья зазначає, що Іспанія вступила до альянсу на умовах, що ці іспанські території у Північній Африці автоматично не підпадають під дію системи колективної оборони НАТО і у кризовій ситуації це може зіграти злий жарт з Іспанією. Професор каже:
«Хоча на теоретичному рівні часто стверджують, що будь-яка країна-член НАТО може розраховувати на підтримку союзників, нинішня ситуація продемонструвала інше. Те, що ми побачили в Сеуті — масове застосування мігрантів як інструменту гібридної війни, наочно показало всю вразливість чинних процедур. Адже, коли замість регулярної армії кордон перетинають десятки тисяч цивільних осіб, військо не може просто відкрити вогонь. У таких умовах потрібні поліція та інші сили безпеки, які мають засоби стримування, але не ведення бойових дій.
Саме тому я вважаю, що НАТО, як це сталося й цього разу, найімовірніше, воліло б не втручатися і фактично проігнорувало б питання оборони цих міст».
Експерт підкреслює, що захист Сеути, Мелільї та інших північноафриканських територій Королівства Іспанії це справа виключно іспанських збройних сил і Мадрид повинен тут розраховувати виключно на власну армію. Він наголошує:
«Наразі іспанська армія значно переважає марокканську. Однак, як ми вже неодноразово говорили раніше, існує проблема технологічної та військово-технічної залежності Іспанії від Сполучених Штатів. Ми знаємо це ще з часів війни в Іфні. Тоді вже стало очевидно, що значна частина озброєнь не повинна залежати від американських поставок, адже США в певний момент можуть їх заблокувати. І тоді країна ризикує залишитися без можливості захищати власні міста.
Саме тому Іспанія повинна мати озброєння, вироблене європейською оборонною промисловістю, яким вона могла б користуватися без будь-яких зовнішніх обмежень у разі можливого протистояння із сусідньою агресивною державою, такою як Марокко».
Якщо говорити про Сеуту, Мелілью та інші іспанські території, то загалом йдеться приблизно про 40 квадратних кілометрів і менш ніж 200 тисяч жителів. Однак співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад» наголошує, що із геостратегічного погляду ці міста та іспанські пеньйони мають величезне значення як для Іспанії, так і для Марокко.
«Подібно до того, як нинішня криза навколо Ормузької протоки демонструє, наскільки географія визначає розвиток світової економіки, те саме стосується й цього регіону. Причина проста — Гібралтарська протока є воротами між Атлантичним океаном і Середземним морем. Через неї проходить значна частина енергетичних ресурсів, які надходять до країн Південної Європи, а також велика частина торговельних потоків між басейном Атлантичного океану і Європою. Практично весь морський рух із Америки до Європи проходить саме через Гібралтарську протоку. Не кажучи вже про судноплавство до країн Азії через Суецький канал, адже для економії часу кораблі також проходять через Середземне море.
Саме тому Гібралтарська протока є одним із найважливіших стратегічних вузлів світу, таким самим за значенням, як Панамський канал чи Малаккська протока. Її значення є надзвичайно великим, а отже на прибережні держави покладається особлива відповідальність за військовий захист і безпеку міжнародних торговельних маршрутів.
Серед цих держав — Іспанія і Марокко. Це також країна, яка історично постійно створювала Іспанії проблеми — Велика Британія, що контролює Гібралтарський пеньйон. Саме тому вона скористалася історичними обставинами на початку XVIII століття, щоб закріпитися там», — каже експерт.
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник