Від часу приходу до влади Фіделя Кастро внаслідок революції та повалення у 1959 році проамериканського диктатора Фульхенсіо Батисти Куба була і залишається болючою проблемою для США з часів Холодної війни, коли революційний уряд на чолі з Кастро обрав своїм союзником Совєтський Союз.
Найбільш драматичним епізодом стала так звана Карибська криза 1962 року. У відповідь на спроби повалити владу Фіделя Кастро, яка дедалі більше схилялася до радянського комунізму, зокрема після провальної висадки десанту в затоці Свиней у 1961 році, організованої ЦРУ, Гавана звернулася по військову допомогу до Москви.
За згодою кубинської влади СССР розмістив на острові, що перебував під американською блокадою, ракети з ядерними боєголовками всього за 100 миль від узбережжя США. Тоді, у 1962 році, світ як ніколи наблизився до прямого протистояння між двома ядерними державами та їхніми блоками.
Кризу вдалося врегулювати, однак Вашингтон не полишав спроб усунути Фіделя Кастро, зокрема шляхом фізичної ліквідації, а також через активну підтримку кубинських емігрантів, які масово тікали від злиднів та репресій, що запанували на «Острові Свободи».
Проте Фідель Кастро помер своєю смертю у 2016 році, доживши до 90 років. Ще за життя він передав владу своєму братові Раулю, який зумів її зцементувати навколо родинного клану.
Однак сьогодні кастристський режим знову опинився в одній із найскладніших ситуацій з часів Холодної війни. Дональд Трамп поставив собі за мету дотиснути Гавану в межах своєї політики, що знайшла вираження у Національній стратегії оборони Сполучених Штатів, оприлюдненій у грудні минулого року, яку визначають як «корелят Трампа до доктрини Монро», в якій Західна півкуля є фактичною сферою впливу і зоною особливого інтересу для Білого дому.
Сьогодні «Острів Свободи», фактично, опинився в умовах жорсткої блокади: США обмежили постачання пального, зокрема з Венесуели, яка до американської операції із захоплення Ніколаса Мадуро 3 січня цього року була важливим союзником Куби. Кубинські спецслужби та військові були надійною опорою режиму Мадуро. В обмін на це Каракас забезпечував Гавану постачаннями пального та інших критично важливих ресурсів.
Проте з падінням Мадуро це припинилося, а Москва, попри обіцянки надіслати танкери з пальним, нічого не зробила на тлі рішучих дій адміністрації Дональда Трампа, яка після усунення Ніколаса Мадуро у Венесуелі на початку 2026 року США перекрила головний канал постачання нафти на Кубу, а також почала тиснути на треті країни, погрожуючи санкціями і тарифами за будь-яку допомогу Гавані.
Наслідки цього виявилися катастрофічними для кубинської економіки. Ця, одна з найбідніших країн світу, яка критично залежить від імпорту пального, зіткнулася з його вкрай гострим дефіцитом. Це призвело до колапсу енергетичної системи та серії масштабних блекаутів по всій країні. У березні Куба пережила кілька загальнонаціональних відключень електроенергії, а в окремих регіонах світло зникало на десятки годин поспіль.
Адміністрація Трампа, в якій Марко Рубіо займає посаду держсекретаря і є нащадком антикастристських кубинських емігрантів, поставила твердий ультиматум: або кубинська влада погоджується на політичні та економічні зміни, зокрема звільнення політичних в’язнів, обмеження ролі військових у економіці та поступову трансформацію режиму, або країна й надалі залишатиметься під жорсткою енергетичною та економічною блокадою. У Вашингтоні прямо дають зрозуміти, що кінцевою метою є зміна режиму, причому в доволі стислі терміни. Ключовим інструментом цього тиску власне стала фактична нафтово-енергетична блокада.
Тему ескалації США щодо Куби для програми «Міжнародний (без)лад» прокоментував професор Карлос Маламуд (експерт Королівського інституту Елькано міжнародних і стратегічних досліджень, Мадрид).
Отож, в одній зі своїх заяв президент США зазначив, що Куба готова впасти і що він матиме за честь її «здобути»? Яка реальна ситуація комуністичного режиму на острові? На Вашу думку, чи є падіння системи після майже 70 років існування питанням тижнів, місяців чи років?
«Ситуація на Кубі драматична. Є економічна криза, політична криза і соціальна криза. Дефіцит пального призводить до нестачі електроенергії, до браку базових послуг, таких як вивезення сміття чи функціонування лікарень. Люди перебувають у відчаї.
В умовах карибського клімату, такого, як на Кубі, збереження продуктів у холодильнику є життєвонеобхідним, кондиціонування повітря також важливе, але це недоступне для більшості домогосподарств через нестачу пального. Це означає також відсутність громадського транспорту.
Але водночас слід враховувати, що кубинський режим від самого початку був, фактично, спроєктований так, щоб витримувати тиск. Саме це і відбувається. Поки що державний апарат залишається незмінним, репресивні структури зберігають лояльність до керівництва режиму. Все вказує на те, що система може впасти ще до кінця року, але слід подивитися, як розвиватимуться події.
У будь-якому разі, якщо те, що ми бачимо на Кубі, повторить венесуельську модель, то, ймовірно, адміністрація Трампа задовольниться відходом Діаса-Канеля і шукатиме кубинський відповідник "Дельсі Родрігес" серед родини Кастро або з їхнього оточення в межах кубинського уряду — хоча на Кубі це буде значно складніше, ніж у Венесуелі», — каже експерт.
Видимим головою режиму в Гавані є президент Міґель Діас-Канель, але він не є «кубинським Мадуро». Це радше представницька фігура, фігурант, тоді як реальна влада досі залишається в руках родини Кастро.
Прикладом цього є Рауль Ґільєрмо Родрігес Кастро, онук Рауля Кастро. Яке значення в цих американо-кубинських переговорах має Міґель Діас-Канель і його можливий відхід, якщо він не є сильною політичною фігурою?
«Ми знаємо, що адміністрація Трампа і кубинський режим ведуть переговори, але не знаємо, з ким саме ведуться ці переговори — ні з американського боку, ні з кубинського.
Тобто нам бракує розуміння того, хто веде переговори, як їх ведуть і про що саме вони домовляються. Одні говорять, що метою є усунення Діаса-Канеля. Інші — що йдеться про усунення родини Кастро. Однак поки немає чіткішої інформації про ці переговори, ми лише здані на здогадки.
Що очевидно, так це те, що реальна влада залишається в руках Рауля Кастро, а Діас-Канель був свого часу висунутий саме ним.
З іншого боку, на відміну від ситуації з Мадуро, проти якого Міністерство юстиції США змогло вибудувати справу із обвинуваченнями у наркоторгівлі та наркотероризмі, щодо Діаса-Канеля такого немає. І це також ускладнює ситуацію з точки зору адміністрації Трампа. Я вважаю, що президент США у своєму волюнтаризмі вже виходить із того, що падіння режиму — це питання днів. Подивимося, чи так це насправді».
У випадку Венесуели йдеться про нафту та стратегічні ресурси, зокрема рідкісноземельні метали. Що ж у цьому контексті означає така країна, як Куба? Чи можна припустити, що для Трампа це також бажана перемога для зміцнення своїх позицій у контексті проміжних виборів, які відбудуться 3 листопада? Яке стратегічне значення має Куба для Трампа?
«Якщо туризм у Карибському басейні мав би геостратегічне значення, то, очевидно, роль Куби була б вагомою, але це не зовсім так. Чому ж Куба становить інтерес? Передусім тому, що вона має символічну цінність: у разі падіння кубинського режиму Трамп міг би постати як великий визволитель — своєрідна американська версія Симона Болівара або реінкарнація Джорджа Вашингтона.
Водночас очевидно, що вирішальне значення має те, про що Ви згадали — проміжні вибори та важливість кубинської громади в таких штатах, як Флорида. Проте цю громаду кубинських емігрантів та їхніх нащадків у Флориді, а також в інших штатах США, не задовольнить лише відхід Діаса-Канеля. Вони вимагають більшого — зміни режиму.
Проблема в тому, що цього набагато складніше досягти, особливо якщо адміністрація Трампа, як це було у Венесуелі і як наразі відбувається щодо Ірану, не хоче надсилати військ, тоді як без розгортання військ досягти зміни режиму на Кубі буде надзвичайно складно. Проте це не змінює того, що з точки зору адміністрації Трампа Куба має високий символічний статус — значення, яке додатково посилюється у випадку державного секретаря Марко Рубіо».
До речі, говорячи про військове втручання, заступник міністра закордонних справ Куби Карлос Фернандес де Косіо, 22 березня заявив, що кубинські збройні сили готуються до відбиття можливої агресії з боку США.
Отже, в ситуації, коли триває війна в Перській затоці, а Сполучені Штати разом із союзником Ізраїлем втягнуті в цей конфлікт, чи будь-яке військове втручання — мале чи велике — наразі повністю виключене? Чи все ж існує ймовірність, що Трамп ризикне військовою операцією на Кубі, попри залученість у війну в Перській затоці?
«Я бачу це дуже складним, що, поки триває криза навколо Ірану на Близькому Сході, Сполучені Штати збільшать кількість фронтів. Маю на увазі, що вони одночасно займатимуться й Іраном, і Кубою.
Слід сказати, що збройні сили Венесуели значно більші за кубинські. Також правда, що під час спроби усунути Мадуро американці задіяли надзвичайно потужне військово-морське та повітряне угруповання. Частину цих американських сил нині перекинуто до Перської затоки.
Водночас слід пам’ятати, що хоча здатність венесуельських збройних сил до опору могла бути меншою, ніж у кубинських, це було серйозно враховано Міністерством оборони США. Тобто апріорі — і це теж потрібно підкреслити — обороноздатність кубинських сил має бути вищою у даному випадку.
Однак ми вже бачили, що сталося, коли Мадуро було вивезено з Каракаса: весь його охоронний периметр, який, до речі, складався з кубинців, був ліквідований під час операції. Тобто здатність цього захисного кільця зазнала повного провалу і не змогла запобігти вивезенню так би мовити підзахисного з країни та його арешту в США.
Отже, тут постає велике питання: якою буде здатність до оборони збройних сил Куби, які свого часу брали участь у бойових діях, зокрема в Анголі та Мозамбіку, серед іншого, але в сучасних умовах перебувають у значно складнішому становищі».
А яку роль сьогодні на Кубі відіграє така країна, як Росія? Чи можна уявити сценарій, у якому Москва спробує здійснити щось подібне до Карибської кризи у 1962 році? Чи може Москва дозволить падіння комуністичного режиму на Кубі, як це сталося у випадку Венесуели?
«Ну, власне, Ви самі це й зазначили. Реакція Росії після падіння Мадуро була мінімальною або практично нульовою. Реакція Росії у випадку Ірану також залишається мінімальною, дуже виваженою. Росія не хоче ставити під загрозу свої можливості в Україні, вступаючи в конфронтацію зі Сполученими Штатами.
Наразі Росія є одним із головних бенефіціарів іранської кризи, іранської війни, і я не думаю, що заради такого острова, як Куба, із значно меншим стратегічним значенням, ніж Венесуела чи Іран, Москва захоче "пуститися берга", як кажуть у поточній мові».
Чи бачите Ви можливість політичної трансформації на Кубі, яка не походила б із внутрішніх кіл самого режиму? Чи можлива якась трансформація, «демократизація», якщо так можна сказати, поза межами цього режиму, без участі людей, які є його частиною?
«Це складно, оскільки це означало б, що для здійснення такого переходу мала б відбутися революція або майже повне усунення комуністичного істеблішменту на острові, а в нинішній ситуації це надзвичайно складно.
Інакше кажучи, опозиція всередині Куби перебуває у вкрай слабкому стані, вона досить роздрібнена — немає єдності між різними опозиційними групами, вони значною мірою інфільтровані кубинськими силовими структурами. Те, що сили, здатні здійснити перехід, прийдуть ззовні — чи то зі Сполучених Штатів, чи з Іспанії, чи за участю різних діаспор емігрантів — без військової та політичної підтримки, яка нині практично відсутня, виглядає малоймовірним.
Отже, у кубинському випадку, якщо й відбудеться перехід до демократії, то він неминуче потребуватиме конвергенції сил як із середовища самого режиму, так і з опозиції. Певну аналогію можна провести з Іспанією після смерті Франко, коли саме представники, близькі до режиму — зокрема така фігура як Адольфо Суарес — стали рушійною силою переходу».
Для зовнішнього спостерігача кубинський режим, попри свою комуністичну природу, є чимось екзотичним, відносно нешкідливим і навіть комічним. Наприклад, маємо режим аятол в Ірані — кривавий, репресивний, відповідальний за десятки тисяч вбитих лише під час придушення останніх протестів.
А у випадку Куби часто існує образ власне чогось екзотичного, навіть такого собі «м’якшого» варіанту комуністичного режиму, як це було у соцтаборі. Чи це справді так? Чи можливо кастристький режим є насправді жорстко репресивним і кривавим в стосунку до звичайних кубинців?
«І те, і інше водночас. З одного боку, кубинський режим від часів революції 1959 року має героїчний ореол, який зберігається донині. Такі постаті, як Фідель Кастро чи Че Гевара, є майже міфічними. Той факт, що така країна, як Куба, тісно пов’язана зі Сполученими Штатами, змогла повстати і вистояти знаходячись зовсім близько від берегів Маямі, будучи такою маленькою, — це своєрідний образ боротьби Давида з Голіафом. Це має значення у контексті революційної містики, з огляду на сильний націоналізм і антиімперіалізм у Латинській Америці, бо підсилює позитивне сприйняття режиму.
Водночас із самого початку репресії були постійним інструментом, який використовував кубинський режим. Ми бачили це, наприклад, під час останніх великих протестів кілька років тому, у липні 2021 році, спричинених черговим блекаутом і відключеннями електроенергії в кубинських містах — режим тоді відповів репресіями.
Однак до цього часу режим мав значно вищий рівень суспільної підтримки, ніж, наприклад, режим аятол в Ірані чи боліваріанський режим у Венесуелі. Головна відмінність полягає в тому, що на Кубі — особливо у порівнянні з Венесуелою — відбулася глибока політична та соціальна революція, що зміцнило його суспільну легітимність. Тоді як, у Венесуелі Уго Чавес прийшов до влади через вибори, що дозволило йому поступово трансформувати інституції.
У випадку аятоли Хомейні відбулося повстання, яке повалило шаха, але не було настільки глибокої політичної та соціальної революції, як на Кубі. Водночас ісламістський режим спирається на дуже міцні основи. І ми бачимо, що попри удари з боку Сполучених Штатів та Ізраїлю, він не впав».
Звукова версія в прикріпленому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник