Оглядач: Китай, Росія та інші сили зроблять усе можливе, аби США не реалізували «історичну» нафтову угоду з Венесуелою

Про нафтову угоду між США та Венесуелою та її економіко-геополітичний вимір — коментар експерта-міжнародника Аміна Лєхарзи де Більбао Ессалхі, голови асоціації «Eurodefense Joven España».

Карлос Мусаді (ліворуч), голова американської компанії General Electric (GE) Vernova Venezuela, позує разом із Джованні Мартінесом, виконавчим віцепрезидентом венесуельської державної нафтової компанії PDVSA, після підписання угоди щодо відновлення електроенергетичної інфраструктури венесуельської нафтової промисловості (Каракас 02.09.2026)

foto:PAP/EPA/RONLAD PENA R

На днях, Дональд Трамп з великою помпою оголосив, що йому вдалося укласти «історичну» угоду з Венесуелою. Ми не маємо всіх деталей цієї угоди, але відомо, що Сполучені Штати досягли домовленості з Венесуелою і що п’яту частину венесуельських запасів нафти контролюватимуть Сполучені Штати.

Нафтову угоду між Вашингтоном і Каракасом важко відокремити від подій, які передували їй. 3 січня 2026 року американські військові провели операцію у Венесуелі, внаслідок якої був захоплений президент-диктатор Ніколас Мадуро та вивезений до США. Вашингтон заявив, що діяв у межах кримінальних справ проти венесуельського лідера, тоді як у Каракасі назвали операцію «викраденням». Через два дні віцепрезидент і другий номер режиму Делсі Родрігес склала присягу як тимчасова президентка Венесуели.

Після захоплення Мадуро Вашингтон дедалі відвертіше пов’язував Венесуелі своїм умови в обмін за відновлення її нафтової промисловості. Венесуельські запаси чорного золота вважають найбільшими у світі і оцінюють у понад 300 мільярдів барелів.

Врешті американська адміністрація, де в питаннях Латинської Америки поряд із президентом провідну роль відіграє держсекретар Марко Рубіо, досягла бажаного.

28 серпня Дональд Трамп оголосив про домовленість, яку назвав «найбільшою нафтовою угодою в історії». Її масштаб став зрозумілішим у наступні дні: йдеться про 17 нафтових родовищ із доведеними запасами приблизно 65 мільярдів барелів. Тимчасова влада Венесуели надала приватній компанії North American Blue Energy Partners (NABEP) 100-річні концесії на їхню розробку.

За умовами, оприлюдненими Білим домом, американський уряд отримує 35% акцій материнської компанії NABEP, право купувати за собівартістю 20% видобутої нафти та першочергове право на придбання решти 80%. США також отримують значні права управління, зокрема право вето щодо призначення членів ради директорів. У Вашингтоні стверджують, що угода не коштуватиме американським платникам податків, а приватний оператор планує інвестувати до 100 мільярдів доларів у відновлення нафтової інфраструктури Венесуели. Дельсі Родрігес оголосила це успіхом, бо ці інвестиції нібито мають покращити життя венесуельців.

Що насправді стоїть за цією угодою? Прокоментувати цю справу для програми «Міжнародний (без)лад» погодився іспанський оглядач-міжнародник Амін Лєхарза де Більбао Ессалхі, який є головою асоціації «Eurodefense Joven España». Отож, чи це окреслення «історична угода», відповідає суті цієї домовленості чи це просто пропаганда успіху?

«І так, і ні. — відповідає експерт. — Поясню в чому справа. Вже забулося, що ще до приходу Чавеса до влади Венесуела була країною, яка не залежно від того, хто нею керував, чи то президент, чи навіть диктатор, дуже добре ладнала зі Сполученими Штатами.

Тож ці угоди вже лежали на столі, вони існували раніше. Доказом цього, наприклад, є те, що навіть за таких урядів, як уряд Мадуро, концерн Chevron продовжував працювати в країні.

Тому, очевидно, що Сполучені Штати, фактично, явно чи буквально взяли під контроль п’яту частину всього видобутку Венесуели. А ми говоримо про країну з найбільшими у світі доведеними запасами нафти. Америка у випадку двох своїх природних конкурентів завдає їм серйозного удару. Насамперед — це Китай, але також можна включити до цього рівняння і Росію, хоча для неї це не настільки важливо.

Тут також треба вести мову про Кубу, яка є чимось важливим, якщо ми розглядаємо справу у довгостроковій перспективі і її місце в планах Сполучених Штатів. Адже Венесуела була фундаментальним постачальником енергії для кастристського режиму. Як завжди, геополітика дає нам багато змінних. Тому з перспективи різноманітних і широких конфліктів, які Сполучені Штати мають у регіоні, або з погляду різних проблем, які має регіон, а також з огляду на інші зовнішні проблеми, США цією угодою, так ми мовити гепнули по столі. В цьому сенсі, Дональду Трампу не можна заперечити, що це вкрай серйозне досягнення».

Проте тут є питання, чи ця «історична угода» є здійсненною. Тому що одна справа, скажімо, укласти її, а інша — реалізувати. Адже ми розуміємо, що для її реалізації, тобто для того, щоб почати видобувати венесуельську нафту в таких колосальних обсягах та ще й з відповідною технологією, потрібен величезний приватний капітал.

Вже було згадано, що Chevron там працює вже багато років, навіть за режимів Чавеса та Мадуро. Проте цього замало. Чи інші компанії, крім Chevron i North American Blue Energy Partners, включаться у цей проєкт? Адже стабільність Венесуели більш ніж сумнівна. Амін Лєхарза де Більбао каже:

«Так, це одна з головних проблем. Проте, гадаю, що в цьому випадку я думаю, що це можливо. Питання в тому, що спочатку Трамп і Рубіо мають здійснити або визнати, що їм доведеться здійснити, досить масштабні інвестиції. Хоча компанія Chevron, наприклад, і працювала в регіоні, вона не могла здійснювати їх в нормальному порядку. Тобто вона не могла впроваджувати технологічні інновації, тому що не знала, хто скористається всіма цими барелями сирої нафти: Нікарагуа, Куба чи Китай.

Ну, ми пам’ятаємо, що незадовго до захоплення Мадуро Китай побудував нафтову станцію на венесуельському узбережжі. Тобто, хоча Сполучені Штати завжди були там присутні — до, під час чавістського режиму, і, як видно, будуть там і надалі й після падіння чавізму — їм тепер доведеться інвестувати великі кошти.

І навіть за цих умов інвестиції мають певні слабкі, проблемні місця, пов’язані з державами, які докладатимуть зусиль, щоб ця справа не завершилася або щоб реалізація угоди коштувала якомога дорожче. Я знову це підкреслю — в цьому зацікавлені кубинці, росіяни, китайці».

Експерт звертає увагу, що Дональду Трампу і Марко Рубіо можуть сильно ускладнити реалізацію нафтової угоди з Венесуелою не лише регіональні чи глобальні гравці, але й наркокартелі і лівоекстремістські партизанські рухи Він каже:.

«Тут мова йде теж про організовану злочинність, з якою Сполучені Штати також намагаються боротися або з якою намагаються якось працювати.

Слід сказати про картель "Солес", про такі групи, як Армія національного визволення (ELN), які присутні у Венесуелі. Хоча це й колумбійські терористичні угруповання, які завдяки фінансуванню через експлуатацію природних ресурсів користувалися цими ресурсами не лише у своїй країні, а й досі робили це у Венесуелі.

Тож у всьому цьому оголошенні з великою помпою "історичної угоди" є також багато сірих зон, навіть можна сказали чорних зон. Подивимося, що буде далі, тому що цей шлях не буде всипаний трояндами».

У якій часовій перспективі ці 65 мільярдів барелів венесуельської нафти, яку тепер контролюватимуть американці і яку вкрай складно видобувати й переробляти, можуть дати серйозні результати США — рік, два, п’ять років? Співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад» каже, що це важко спрогнозувати, але очевидно, що економічні моменти тісно переплітаються з електоральним графіком трампівської адміністрації.

«Як ми знаємо, на них зараз чекають проміжні вибори, — каже ексаерт, — і всі ми знаємо, що це також дуже сильно пов’язано з проміжними виборами тощо. І я думаю, що тут ключовим буде наступне: очевидно, оскільки це вже другий термін президента Трампа, тому якщо тільки він не придумає якусь нову хитрість або не захоче обійти конституцію своєї країни, він вже не зможе знову балотуватися. І ми ще побачимо, чи це буде Джей Ді Венс або Марко Рубіо. Тут усе також залежатиме значною мірою від подальшого перебування Республіканської партії при владі.

Я думаю, що вони намагатимуться зробити так, щоб через півтора-два роки вже можна було показати результати, щоб продати їх на майбутніх загальнонаціональних виборах у США.

Проте це вже треба робити сьогодні. Тобто технологічні інвестиції, переробка венесуельської нафти — це складне питання. Вона дуже густа, і це створює проблеми, які, хоч би як вони намагалися вкластися в терміни, очевидно, будуть для них складними.

І ще раз наголошую: є багато інших регіональних і не лише регіональних акторів передусім, яким, думаю, це не сподобається. Це теж внутрішні сили у самому чавістькому режимі».

Тимчасова президентка Венесуели Делсі Родрігес заявляє, що ця угода також вкрай вигідна Венесуелі, що в країну прийдуть колосальні інвестиції. Проте експерт переконаний, що для пересічного венесуельця це ніяк не означитиме покращення його вкрай жалюгідного життя. Він зазначає:

«Я думаю, що венесуельське населення від цього нічого не виграє. Тобто вплив, який це матиме на пересічного венесуельця, на громадянина Венесуели, навіть якщо припустити, що цей вплив, скажімо, через кілька років, проявиться на макрорівні. Тому що країна може зростати на макрорівні, але на мікрорівні результати можуть бути непомітними або можуть проявитися значно пізніше».

Амін Лєхарза де Більбао також звертає увагу, що після угоди з Дональдом Трампом ситуація тимчасової голови режиму у Каракасі є вкрай непевною і великою мірою все залежить від американського лідера і виконання угоди. Експерт каже:

«Що стосується нинішнього уряду Делсі Родрігес, тимчасового президента, то я думаю, що зараз вона відчуває дуже велику невизначеність щодо того, що може статися далі. Знову ж питання: чи відбудуться знову вибори, чи опозиціонери Едмундо Гонсалес чи Марія Коріна Мачадо знайдуть формулу, за якою вони потім визначать легітимного президента, тощо. У нинішнього уряду є страх. Вони не дуже розуміють, як здійснити вихід або, скажімо, якимось чином домовлений вихід, за якого з ними нічого не станеться.

Проте, якщо нафтову угоду буде збережено, то скажу так: Дональду Трампу байдуже, хто саме перебуває при владі — Делсі, Марія Коріна Мачадо чи хтось інший. Для нього головне, щоб у підсумку, у його бухгалтерії, був позитивний баланс».

Складається враження, що американці просто прагнуть викинути з Венесуели китайців і росіян без жодної винагороди, без жодної домовленості з Венесуелою. NABEP отримає контроль над декількома родовищами, якими раніше управляли декілька китайських компаній і одна російська.

Якщо це так, то чи китайці та росіяни просто сидітимуть, склавши руки, пасивно спостерігаючи за діями США, чи можуть вони щось зробити у Венесуелі, аби реально створити їм проблеми і не дозволити реалізувати Трампу його «історичну нафтову угоду»? Думка оглядача:

«Росія зараз має декілька відкритих фронтів. Очевидно, головний — це її війна в Україні. Саме там вона має найбільші проблеми і, очевидно, щодня втрачає дедалі більше ресурсів. Отже, я думаю, Росія діятиме через проксі-акторів. А коли я кажу "проксі-актори", то, очевидно, маю на увазі Кубу, Нікарагуа або країни, близькі до російських інтересів, які мають добрі відносини з Росією або, скажімо, дружні дипломатичні відносини.

Слід також не забувати, що російська розвідка перебуває та глибоко вкоренилася у Венесуелі вже десятиліттями, особливо від часів чавізму, а фактично вона там ще раніше. Якщо бути точнішим, то ми говоримо про понад пів століття їхньої присутності в регіоні. Вони там передусім діяли через Кубу.

Тож, найімовірніше, росіяни уважно стежитимуть за ситуацією і намагатимуться втратити якомога менше або будуть дестабілізовувати країну доти, доки не зможуть врегулювати низку інших питань.

Щодо Китаю, то він проводить зовсім іншу дипломатію. Дипломатія конфронтації — це те, чого китайці не розуміють і що їм не подобається. Вони вважають, що питання вирішуються за допомогою економічної дипломатії.

Зараз вони також мають значні ресурси, вкладені, наприклад, у Перу, і, на мою думку, для Китаю наразі Перу важливіше за Венесуелу. Ця угода між Трампом і Дельсі може стати для них серйозним ударом, безумовно. Проте Китай зараз більше думає про Перу і Бразилію, про те, щоб поєднати порти Шанхая з портами Перу та Бразилії й перевозити свої товари через Амазонку, тощо.

Тож я думаю, що Китай не те щоб залишить Венесуелу напризволяще. Він буде присутній у Венесуелі, продовжуватиме надавати фінансування, зберігатиме свій простір впливу, але не вдаватиметься до таких форм дестабілізації, які, наприклад, завжди або зазвичай характерні для Росії.

Росію я справді уявляю в більш наступальній позиції щодо Венесуели. А Китай, на мою думку, спрямовуватиме ресурси в інші частини Латинської Америки, де він також має різні інтереси, зокрема в Перу та Бразилії».

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник