У Болгарії з 2017 року триває затяжна політична криза. За цей час болгари вже дев’ять разів голосували за новий парламент, вісім разів вибори проводилися достроково. Хоча на останніх парламентських виборах, які у Болгарії відбулися навесні цього року, явка не досягла 50 %, 62-річний Радев, пілот реактивних винищувачів МіГ-29 і колишній командувач Військово-повітряних сил, несподівано отримав сильний мандат. Партія колишнього президента країни отримала 44,6 % голосів. Такий результат насамперед дав цій політичній силі можливість самостійно сформувати уряд, що в болгарській політиці трапляється раз на покоління. А найважливіше — це може, серед іншого, означати кінець виборчої епопеї.
Про постать самого Румена Радева, про його ставлення до України та загалом про ситуацію в цій країні я поговорила з колишнім аналітиком Центру східних досліджень (OSW), публіцистом, який спеціалізується на Болгарії, Лукашем Кобешком.
Ця політична криза в Болгарії справді була тривалою. Хоча можна сказати, що вона вже певною мірою позаду, адже політична й парламентська ситуація нині дещо змінилася. Однак, якщо повернутися до подій останніх років, то приблизно від кінця минулого десятиліття в Болгарії існувало гостре політичне протистояння між двома основними силами. З одного боку — партія ГЕРБ Бойка Борисова, який тричі обіймав посаду прем’єр-міністра.
З іншого боку — Болгарська соціалістична партія, з якою був пов’язаний нинішній прем’єр-міністр, а до цього — двічі президент Болгарії Румен Радев.
Пізніше, приблизно на початку пандемії COVID-19, у 2020 році, з’явилася ще одна політична сила, яка, так само як і ГЕРБ, позиціонувала себе як прозахідна та правоцентристська. Йдеться про партію «Продовжуємо зміни» Кирила Петкова. Саме він згодом став прем’єр-міністром і очолював уряд у той момент, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року.
Однак уряд Кирила Петкова також проіснував недовго. У країні майже безперервно відбувалися дострокові парламентські вибори — їх було майже вісім. Три основні політичні сили — ГЕРБ, соціалісти та партія Кирила Петкова «Продовжуємо зміни» — тривалий час не могли домовитися ні про створення уряду, ні про формування стабільної коаліції, яка могла б продовжити курс реформ і прозахідну політику.
У той самий період, під час пандемії, почали набирати популярності також націоналістичні та ультраправі сили, зокрема партія «Відродження». Після кожних нових дострокових виборів виникали й інші, менші націоналістичні політичні проєкти.
У підсумку ця затяжна політична криза призвела до хронічної нестабільності. Уряди швидко змінювали один одного. Були спроби створити коаліцію між партією ГЕРБ Бойка Борисова та партією Кирила Петкова, однак вони також зазнали невдачі. Кілька років тому навіть було створено так званий ротаційний уряд: передбачалося, що посаду прем’єр-міністра почергово обійматимуть лідери двох політичних сил. Однак ця модель проіснувала лише перші дев’ять місяців, хоча спочатку планувалося кілька таких дев’ятимісячних ротацій. Усе це супроводжувалося серйозними політичними й особистими конфліктами між лідерами партій. Водночас виникло й своєрідне поколіннєве протистояння — між молодшими політиками, яким було близько тридцяти років і які лише входили у велику політику, та старшими діячами приблизно шістдесятирічного віку. Така нестабільність дедалі більше розчаровувала громадян.
З кожними новими достроковими виборами явка знижувалася. Болгари дедалі менше брали участь у голосуванні. Антирекорд було встановлено три роки тому, коли на вибори прийшло лише близько 30 % виборців.
Усе це зрештою призвело до масштабних суспільних протестів, які відбувалися минулого року — узимку та восени. Протестувальники вимагали прискорення реформ і наближення країни до західних стандартів. Адже Болгарія досі залишається однією з найбідніших держав Європейського Союзу, яка вже багато років стикається зі структурними проблемами — корупцією, організованою злочинністю, неефективною судовою системою. Саме цим болгари були глибоко розчаровані.
Як не парадоксально, найбільше від цих протестів виграв Румен Радев. Він багато років обіймав посаду президента та давно є невід’ємною частиною болгарської політичної системи. Він переміг на останньому голосуванні, використовуючи ту саму риторику, яку використовує вже близько десяти років, — говорячи про олігархів, корупцію та необхідність боротьби з ними. Лукаш Кобешко пояснює, чому йому вдалося досягти успіху:
Попри протести Радев і надалі залишався одним із політиків із найвищим рівнем суспільної довіри. Саме Радев зміг найкраще скористатися цією політичною ситуацією.
У лютому цього року він достроково склав президентські повноваження, хоча його другий президентський термін мав завершитися лише наприкінці року. Після відставки він дуже швидко сформував навколо себе нову політичну силу. До неї увійшли переважно прихильники колишньої Соціалістичної партії, а також представники правих і націоналістичних середовищ. Так виникла умовно національно-ліва партія «Прогресивна Болгарія», яка перемогла на чергових дострокових парламентських виборах і здобула конституційну більшість — понад 131 мандат у 240-місцевому парламенті. Це можна порівняти з успіхом партії Петера Мадяра в Угорщині. Вибори там також відбувалися приблизно в той самий час — у квітні цього року, напередодні Великодня.
Цікаво спостерігати за самим Руменом Радевим. Після виборів він фактично пересів із президентського крісла у прем'єрське.
У Болгарії діє система, за якої є президент і віцепрезидент. Після відставки Радева обов’язки голови держави перейшли до тодішньої віцепрезидентки Іліяни Йотової. Саме вона тепер балотуватиметься на президентських виборах, які мають відбутися восени цього року, за підтримки Радева. Він офіційно заявив, що підтримує її кандидатуру. Йотову вважають дуже сильною кандидаткою. Майже ніхто не сумнівається, що вона щонайменше вийде до другого туру, де, найімовірніше, зустрінеться з кандидатом від старих прозахідних політичних сил — ГЕРБ або партії «Продовжуємо зміни».
Тут варто зупинитися на постаті Румена Радева. Українські ЗМІ зображують його як політика, який робить проросійські заяви. Ще у 2021 році він ставив під сумнів належність Криму Україні, закликав Болгарію скасувати всі санкції проти Росії, брав участь у Санкт-Петербурзькому економічному форумі та критикував дії уряду.
Варто визнати, що від самого початку свого президентства у 2016 році Радев виступав прихильником так званого «перезавантаження» відносин із Росією. Це відбувалося вже після анексії Криму та початку війни на Донбасі, коли більшість західних держав фактично відмовилися від політики «перезавантаження» у відносинах із Москвою. Саме тоді від цієї концепції відійшли і адміністрація Барака Обами, і згодом адміністрація Дональда Трампа. Водночас Румен Радев ще досить догматично дотримувався ідеї «перезавантаження» відносин із Росією.
Після початку повномасштабної війни він із самого початку намагався балансувати між підтримкою, яку Болгарія тоді справді надавала Україні в перші місяці війни, та очікуваннями свого електорату. Його електорат — це приблизно 30–40 % болгар, які залишаються прихильниками русофільських, слов’янофільських або проросійських ідей. Водночас це не обов’язково означає антиукраїнські настрої — про це ще скажу окремо.
Загалом Радев намагався блокувати військову допомогу, яку Болгарія особливо активно надавала Україні після 2022 року. Тоді недовго країною керував прозахідний прем’єр-міністр Кирил Петков, про якого я вже згадував. За оцінками, хоча ця допомога не була демонстративною, через власні канали Болгарія суттєво підтримала Україну на самому початку війни, передавши військову допомогу приблизно на один мільярд доларів у координації зі США та Великою Британією. Передусім ішлося про боєприпаси та «легку» зброю. Болгарія є одним із найбільших виробників боєприпасів у Європі й має понад столітню традицію їх виробництва, тому її внесок був справді вагомим. Радев намагався цю допомогу саботувати. Тоді він ще не мав достатньої політичної ваги, щоб повністю її зупинити, але постійно надсилав своєму проросійському електорату відповідні сигнали. Це не були прямі антиукраїнські заяви. Він постійно повторював, що не хоче, аби через допомогу Україні Болгарія була втягнута у війну чи навіть у Третю світову війну. Він часто наголошував на небезпеці навіть ядерного удару, граючи на страхах, які справді існують у болгарському суспільстві. При цьому він ніколи не уточнював, звідки саме міг би бути завданий такий удар, не говорив прямо про Росію, а використовував образні формулювання про те, що Болгарія, яка завжди була спокійною країною, осторонь великих конфліктів, може бути втягнута у війну.
Цієї лінії він послідовно дотримувався й надалі. Коли у 2023 році президент Володимир Зеленський здійснив офіційний візит до Софії, Радев організував усе так, що церемонію зустрічі та перші пів години їхніх переговорів у президентському палаці транслювали майже всі болгарські телеканали. Тоді Радев прямо сказав Зеленському, що виступає проти постачання зброї Україні. Він заявив, що війну можна завершити виключно дипломатичним шляхом і переговорами з Росією. Попри те що він намагався позиціонувати себе як приятеля чи колегу Зеленського, відкрито сказав йому, що не надаватиме зброї, оскільки, на його думку, війну потрібно завершити дипломатією. Саме на таких тезах він постійно й будував свою риторику.
Не можна сказати, що у виступах Радева звучать прямі антиукраїнські заяви чи звинувачення, подібні до тих, які нині можна почути в інших країнах. Однак він постійно повторює, що Болгарія виступає за мир, а Україна й Росія як «братні слов’янські народи», як він висловлюється, мають домовитися між собою. Він послідовно дотримується цієї позиції. Уже прийшовши до влади, він зробив її одним із головних елементів своєї виборчої кампанії. Він заявляв, що Болгарія більше не повинна допомагати Україні військово, а має робити ставку на дипломатію.
Тривалий час Радев підкреслював роль президента США Дональда Трампа, а також закликав Європейський Союз і європейських політиків більше покладатися на дипломатію, а не на силу. Він і далі використовував риторику залякування, стверджуючи, що, якщо Болгарія продовжить допомагати Україні, то буде втягнута у війну, а це призведе до людських жертв. Таким чином Радеву певною мірою вдалося прищепити болгарському суспільству страх перед участю країни в підтримці України.
Як уже зазначив мій співрозмовник, під час початкової фази повномасштабної війни Росії проти України ключову роль відігравали артилерійські снаряди та артилерійські системи. Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що аж 33 % боєприпасів, які постачалися в Україну, надходили з Болгарії. Це значна кількість. Однак, як наголошує Лукаш Кобешко, тоді йшлося не лише про боєприпаси. Водночас Радеву вдавалося блокувати й інші ініціативи:
Хоча на самому початку війни, за прем’єрства Кирила Петкова, Болгарія передала Україні значний обсяг військової допомоги, згодом адміністрація президента Джо Байдена намагалася переконати Софію передати Україні радянські системи протиповітряної оборони С-300, які Болгарія мала на озброєнні та частково модернізувала. Тоді Радев знову активно виступив проти. Він заявляв, що Болгарія не може передавати Україні ракети та комплекси ППО, оскільки має власну атомну електростанцію в Козлодуї, яку необхідно захищати цими системами, а також необхідно захищати Софію. За його словами, передавши їх Україні, країна послабить власну безпеку.
Подібна ситуація виникла й щодо іншого питання. Ще з кінця 1980-х років у Болгарії планували будівництво другої атомної електростанції, однак проєкт так і не завершили. Протягом багатьох років різні уряди поверталися до цієї ідеї, переважно розраховуючи на співпрацю з Росією та «Росатомом». Урешті-решт проєкт так і не реалізували, але залишилася значна кількість обладнання, зокрема ядерні реактори. Попередні болгарські уряди розглядали можливість передати або продати ці невикористані реактори Україні для її атомних електростанцій, що стало б важливою допомогою. Однак Радев навіть намагався вплинути на парламент, щоб заборонити таку передачу.
Таким чином, хоча у його виступах не звучать прямі антиукраїнські тези й він безпосередньо не критикує українців, своєю політикою він систематично відмовляв Болгарію від допомоги Україні.
Тут варто звернутися до ситуації українських біженців, які прибули до Болгарії після початку повномасштабної війни. Як на них позначаються такі проросійські заяви президента, а тепер прем’єр-міністра країни?
На початку повномасштабної війни Болгарія прийняла велику кількість українських біженців. Щоправда, на відміну від Польщі, більшість із них не залишилася в Болгарії. За оцінками, із понад 100 тисяч українців, які прибули туди в перший рік війни, залишилися лише кілька тисяч. Тому ситуація суттєво відрізняється від польської. У Софії сьогодні не побачиш такої великої кількості українців у повсякденному житті, як у Польщі.
На початку війни в Болгарії панувала доволі позитивна атмосфера щодо України, однак Радев послідовно її руйнував, постійно наголошуючи на загрозі війни та можливому втягненні Болгарії у конфлікт.
Водночас болгарські медіа, на відміну від медіа сусідньої Сербії, які часто транслювали проросійські наративи, загалом намагалися подавати об’єктивну інформацію — і про російські воєнні злочини, і про сам факт агресії, і про ракетні удари по Києву.
Загалом на самому початку війни в Болгарії сформувалася досить позитивна атмосфера щодо України. У перший рік війни, приблизно на Великдень, сталася історія, яка викликала хвилю солідарності. Йшлося про маленького хлопчика, який прогулювався узбережжям Чорного моря й знайшов старовинну ікону, винесену морем. Вважалося, що вона припливла з боку Одеси, від українських портів, які тоді зазнавали російських атак. Ця історія стала символом підтримки України, однак Радев дуже часто нівелював такі настрої своєю риторикою.
Можна сказати, що союзниками Радева були, з одного боку, націоналістичні та ультраправі сили, такі як партія «Відродження», а з іншого — його рідна посткомуністична Соціалістична партія, яку також можна було віднести до так званих «партій миру», тобто тих, що виступали за переговори з Росією та готовність враховувати її вимоги.
Лукаш Кобешко, публіцист, який спеціалізується на Болгарії та загалом на регіоні Центрально-Східної Європи, зазначає, що союзниками Радева в руйнуванні атмосфери солідарності з Україною були не лише праві націоналісти та соціалісти, а й Болгарська православна церква, де також були сильними русофільські настрої.
З 2024 року Болгарську православну церкву очолює новий патріарх Даниїл, який рішуче виступає, наприклад, проти визнання автокефалії Православної церкви України на чолі з митрополитом Епіфанієм. Він також поділяє наратив про особливо тісні історичні зв’язки Болгарії з Росією, нагадуючи, що саме Росія у XIX столітті допомогла звільнити Болгарію від османського панування.
Тому Радев і його прихильники апелюють одразу до двох чинників. З одного боку — до природних страхів суспільства перед війною, втягненням країни у конфлікт, людськими жертвами чи навіть ракетними ударами. З іншого — до історичного наративу про те, що Росія завжди була союзником Болгарії й між двома країнами існують особливі історичні зв’язки. Від цієї позиції Радев ніколи не відмовлявся.
Водночас слід зазначити, що це певною мірою відображає специфіку болгарського суспільства, яка відрізняється, наприклад, від угорського чи словацького. Радев ніколи не дозволяв собі таких різких заяв, які свого часу робили Віктор Орбан або прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо.
Він радше намагається балансувати: не критикує Україну безпосередньо, але практично всі його міжнародні заяви містять підтекст, що Росію не слід дратувати, а потрібно шукати максимально можливі компроміси з Путіним.
При цьому він не поводиться так демонстративно, як Орбан. Так, на європейському рівні Радев висував заперечення, наприклад, щодо включення до санкційних списків патріарха Російської православної церкви або колишнього керівника компанії «Лукойл» Вагіта Алекперова. Однак навіть у таких випадках він діє інакше, ніж Орбан. Він не прагне провокувати відкриті конфлікти на європейській арені, оскільки хоче залишатися політиком, з яким можуть говорити всі сторони. Водночас усе це має спільний знаменник: Радев ніколи не робить кроків, які можна було б однозначно трактувати як відкрито антиросійські.
Експерт уже дещо торкнувся цього питання — питання військової допомоги, яку, попри спротив Радева, Болгарія надала Україні. Однак ми говорили лише про початкову фазу повномасштабного вторгнення. А як змінилася співпраця болгарської збройової промисловості з Україною під час війни? Адже характер війни змінюється приблизно кожні шість місяців. Дійсно, спочатку ключову роль відігравали артилерійські снаряди та артилерійські системи. Однак за останні два роки війна набула іншої форми — безпілотники стають дедалі важливішими. Україна продовжує отримувати користь від європейського фінансування, але прагне виробляти безпілотники самостійно або у співпраці з іншими країнами. Яка роль Болгарії зараз?
Таких масштабних поставок, як у перші місяці війни, Болгарія вже, найімовірніше, не здійснюватиме. Радев посилює опір будь-яким новим поставкам зброї Україні.
Водночас цікаво, що тепер ситуація певною мірою змінилася. Якщо раніше Болгарія допомагала Україні, то зараз уже сама Болгарія очікує допомоги від України — передусім у сфері безпілотників.
Болгарія дуже відстає в розвитку цієї технології. До початку повномасштабної війни поняття бойових дронів для більшості болгар існувало радше на сторінках спеціалізованих військових журналів або у ЗМІ. Цією темою практично ніхто не займався.
Лише останніми роками сам Радев, який є професійним військовим і генералом авіації, усвідомив важливість безпілотних технологій. Тепер дедалі частіше лунають думки, що саме Україна могла б поділитися з Болгарією технологіями виробництва дронів або реалізувати спільні проєкти.
Втім Радев і тут діє у властивій йому манері: він намагається не дратувати свій проросійський електорат. Тому наголошує, що йдеться лише про ліцензії, а більшість дронів вироблятиметься вже безпосередньо в Болгарії.
Таким чином він прагне применшити роль України в цих проєктах.
Попри це Міністерство оборони Болгарії справді зацікавлене в тому, щоб придбати чи перейняти українські технології виробництва безпілотників.
Щодо подальших поставок озброєнь Україні, то Болгарія досі не отримала нових американських систем Patriot і тому продовжує використовувати модернізовані радянські комплекси С-300.
Отже, доки при владі перебуває Радев, навряд чи варто очікувати нових великих поставок зброї Україні. Натомість нині, радше, саме Болгарія зацікавлена у використанні українського досвіду та технологій, передусім у сфері безпілотників.
Також неможливо тут оминути вплив Росії на Болгарію та відносин між цими країнами. Роками Болгарія залежала від Росії в енергетичному секторі — від поставок нафти та газу. Росія блокувала альтернативні маршрути постачання газу. Яка ситуація сьогодні?
Ще у 2020 році Болгарія майже на сто відсотків залежала від російського газу та інших російських енергоносіїв. Особливо сильно Росія була присутня в нафтовому секторі. Найбільший нафтопереробний завод Балкан — «Нафтохім» у Бургасі — ще наприкінці 1990-х років придбав російський «Лукойл». Протягом багатьох років це підприємство фактично працювало на особливих умовах. Воно залишалося найбільшою нафтопереробною компанією регіону та одним із найбільших роботодавців Болгарії. Водночас російські власники мали практично необмежену свободу дій. Компанія роками майже не сплачувала податків у Болгарії, а в офіційній звітності регулярно декларувала збитки.
Лише після початку повномасштабної агресії Росії проти України Болгарія всерйоз узялася за диверсифікацію енергетики. Саме за уряду Кирила Петкова було розпочато масштабний процес скорочення залежності від російських енергоносіїв. Варто зазначити, що до цього активно підштовхували й американські партнери — це не була виключно внутрішня ініціатива болгарської влади.
Поступово Болгарія почала скорочувати залежність спочатку від російського газу, а згодом — і від російської нафти. Хоча Європейський Союз надав Болгарії тимчасову дерогацію, яка дозволяла й надалі використовувати російську нафту, болгарська влада досить швидко фактично відмовилася від цього винятку. Парламент навіть ухвалив рішення про повну заборону використання та переробки російської нафти. Крім того, російські компанії втратили концесії на використання чорноморських портів і терміналів, що обслуговували нафтопереробний завод.
Натомість Болгарія зробила ставку на диверсифікацію постачання енергоносіїв. Вона активно розвивала газотранспортну інфраструктуру, передусім газопроводи до Греції, а також почала використовувати плавучий термінал для прийому скрапленого природного газу в Александруполісі на Егейському морі, який працює вже кілька років. Саме через нього Болгарія нині імпортує значну частину природного газу.
Матеріал підготувала Дар'я Юр'єва