Ярослав Грицак: Україні потрібні радикальні зміни — це питання виживання
До 35-ї річниці незалежності України український історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак дав інтерв’ю польській «Gazeta Wyborcza». Він розповів про становлення української держави, роль Польщі та виклики, які стоять перед Україною після завершення війни.
Грицак наголосив, що незалежність 1991 року не була подарунком ані Росії, ані Заходу. Навпаки, частина західних політиків побоювалася розпаду СРСР. За кілька тижнів до проголошення незалежності президент США Джордж Буш під час візиту до Києва закликав українців не відокремлюватися від СРСР. Українська еліта скористалася історичним моментом, а перехід частини колишньої радянської номенклатури на бік незалежності допоміг уникнути громадянської війни та зберегти територіальну цілісність країни. Водночас це загальмувало глибокі реформи й сприяло формуванню олігархічної системи.
Важливим досягненням історик вважає референдум 1 грудня 1991 року, на якому близько 90% учасників підтримали незалежність. Окремо він відзначає роль Польщі, яка першою визнала незалежність України 2 грудня. Ярослав Грицак називав це «геополітичним дивом» і наголосив, що польсько-українське примирення стало одним із важливих європейських примирень ХХ століття. На його думку, воно стало одним із фундаментів подальшого розширення Європи на схід.
Оцінюючи 35 років незалежності, найбільшою невдачею України Ярослав Грицак назвав незавершеність системних реформ. Вона, за його словами, часто залишається слабко інституціоналізованою, суперечливою і нагадує «Майдан». Водночас великим досягненням він вважає збереження демократії: українська влада змінювалася через вибори, а не насильство, на відміну від Росії.
У 1994 році Леонід Кравчук мирно передав президентську владу наступнику після виборів. У Росії ж політична криза того самого періоду завершилася збройним протистоянням і штурмом парламенту.
За словами Ярослава Грицака, повномасштабна війна прискорила суспільні зміни, але політична система не встигає за ними. Після завершення війни Україні, на його думку, знадобиться серйозне політичне оновлення. Потенційними рушіями змін він називає громадянське суспільство та нових політичних лідерів. Ярослав Грицак вважає, що повномасштабна війна прискорила багато суспільних процесів в Україні. Водночас останніми роками, на його думку, темп змін сповільнився.
На цьому тлі постає питання, чи здатна нинішня політична еліта відповідати темпу змін. Ярослав Грицак вважає, що дедалі очевиднішою стає її неефективність.
Серед потенційних ресурсів для оновлення України він називає громадянське суспільство та появу нових політичних лідерів. Хоча й усвідомлює, що повноцінна зміна влади під час війни практично неможлива.
Ще одним питанням виживання історик вважає європейську інтеграцію. Україна має скористатися можливостями, які відкрила війна, і закріпити європейський курс.
Грицак також застерігає від політичної атомізації суспільства та посилення радикальних сил після війни. Майбутнє України він вважає відкритим, але наголошує, що країні потрібні радикальні зміни, щоб перетворити досвід війни на довгострокову стратегію розвитку.
Говорячи про Росію, Ярослав Грицак наголошує, що проблема полягає не лише в її імперських амбіціях, а передусім у політичній системі. На його думку, навіть відмова Росії від імперського проєкту сама по собі не усуне загрози для сусідів. Необхідна трансформація політичного устрою, який, як вважає історик, протягом століть сприяв приходу до влади авторитарних лідерів. Ярослав Грицак переконаний, що поразка Росії у війні проти України могла б стати поштовхом до таких змін.
Водночас майбутнє України, за його словами, залишається відкритим. Після 35 років незалежності країна має серйозні проблеми — демографічні, економічні, політичні та безпекові. Але, на відміну від Росії, Україна має кілька можливих сценаріїв розвитку.
Тепер, вважає історик, питання полягає в тому, чи зможе Україна скористатися шансом на радикальне оновлення, який створила війна, і перетворити його на довгострокову стратегію розвитку.
Wyborcza
День Незалежності України. Не ставаймо на бік підлості
Українці у Польщі навчаються, працюють і платять податки, однак дедалі частіше стикаються з ненавистю та агресією, — пише у «Gazeta Wyborcza» Міхал Ольшевський. На його думку, між суспільствами утворюється прірва, яку вже не можна ігнорувати.
Міхал Ольшевський посилається на останні опитування CBOS (Центр дослідження громадської думки), згідно з якими неприязнь до українців поширилася на різні вікові групи. Уперше після окупації Криму більше поляків виступають проти прийняття біженців з України, ніж підтримують цю політику, а більшість опитаних вважає допомогу Польщі Україні надмірною. Водночас автор зауважує парадокс: ставлення до українців, яких поляки знають особисто (сусідів, колег чи членів родини), залишається відносно позитивним, проте дедалі гірше ставляться до українців як до соціальної групи.
Однією з головних причин такого явища автор називає дезінформацію. Він стверджує, що антиукраїнські настрої підігріваються неправдивими повідомленнями в соцмережах і політичними заявами, а держава недостатньо активно протидіє цьому. Окремо Міхал Ольшевський згадує політика Конфедерації Конрада Берковича, якого звинувачує у поширенні неправдивих тверджень про українців.
На думку автора, інформаційна війна Росії створює сприятливий ґрунт для поширення антиукраїнських наративів у Польщі. Водночас історичні травми, зокрема пам’ять про Волинь, дедалі сильніше впливають на сучасну публічну дискусію. Ольшевський застерігає, що історична пам’ять не може виправдовувати ворожість до людей, які сьогодні живуть поруч із поляками.
Автор закликає польську владу активніше протидіяти дезінформації та чітко заявляти про цінність українців для польського суспільства. «Польська травма не може виправдовувати польську підлість», — підсумовує він.
Gazeta Wyborcza
Польща має підтримувати Україну, попри зростання антиукраїнських настроїв
Ще одна колонка, присвячена війні, польсько-українським відносинам та настроям у польському суспільстві, — заступника головного редактора Бартоша Т. Вєлінського. Автор зазначає, що цей День Незалежності України проходить за вкрай тяжких обставин: попри хвилю антиукраїнської агресії і особливо важку ситуацію в Україні.
Російські ракетні удари по Києву та Кривому Рогу знову призвели до загибелі цивільних, серед жертв є діти. Бартош Вєлінський наголошує, що після п’яти років повномасштабної війни російські атаки на українські міста стали повсякденністю, тоді як можливості України захищати цивільне населення від ракетних ударів дедалі обмеженіші.
Окремо автор звертає увагу на втому Заходу від війни та заклики якнайшвидше завершити конфлікт на умовах, які фактично означали б поступки Росії. На його думку, такі настрої створюють додатковий тиск на Україну, яка продовжує боротьбу за своє існування.
Бартош Вєлінський також пише про зростання антиукраїнських настроїв, які неможливо ігнорувати, і пов’язує їх, зокрема, з політизацією історичної дискусії щодо Волині. На його думку, історичні суперечки перетворилися на політичний конфлікт, який сприяв поширенню ворожнечі до українців, що живуть у Польщі.
Автор нагадує, що після російського вторгнення 2022 року Польща стала одним із головних центрів підтримки України. Він також підкреслює стратегічне значення українського опору для безпеки Польщі: якщо Україна зазнає поразки, Росія може наблизитися до польських кордонів.
Бартош Вєлінський наголошує, що Польща була першою державою, яка в 1991 році визнала незалежність України, підтримувала українців під час Помаранчевої революції, Євромайдану та після початку російської агресії у 2014 році.
«Gazeta Wyborcza» запевняє, що й надалі підтримуватиме Україну та виступатиме проти ксенофобської кампанії щодо українців у Польщі. У фіналі автор бажає Україні свободи, миру, відновлення після війни та майбутнього в об’єднаній Європі.
Wyborcza
Українське суспільство виснажене війною, але зберігає стійкість і довіру одне до одного
Українська демократія після понад чотирьох років повномасштабної війни залишається виснаженою, але живою. Її головною опорою стали горизонтальні зв’язки між громадянами — волонтерство, взаємодопомога та самоорганізація. Водночас війна різко поглибила бідність, житлову кризу та соціальну нерівність. Про це пише польський портал Więź.pl.
Серйозною проблемою залишається житло. Понад 3,7 млн людей в Україні стали внутрішньо переміщеними. Водночас оренда у великих містах може забирати більше половини доходу сім’ї. Автор звертає увагу і на структурну нерівність: значна частина тих, хто виїхав за кордон, має вищу освіту та професійні компетенції, тоді як серед внутрішньо переміщених і тих, хто залишився в найбільш небезпечних регіонах, більше людей із нижчими доходами та меншими ресурсами для переїзду.
На тлі слабких можливостей державної системи дедалі більшу роль відіграють волонтерські та гуманітарні організації. В Україні працюють сотні гуманітарних структур, а мільйони людей отримують допомогу з продуктами, житлом, медициною та грошовими виплатами. Водночас українці масово організовують власні збори на потреби армії та цивільних.
Це відображається і в рівні довіри. За опитуванням Центру Разумкова, найбільше українці довіряють армії — 92%, рятувальникам — 86%, волонтерським та неурядовим організаціям — 81%. Натомість парламенту не довіряють 76% громадян, державному апарату — 75%, уряду — 73%.
Саме горизонтальна самоорганізація, пише Więź.pl, стала однією з ключових особливостей українського суспільства під час війни. Водночас перед Україною стоїть складне завдання післявоєнного відновлення: подолати соціальну нерівність, повернути людей з-за кордону та забезпечити достатню кількість працівників для реконструкції країни.
Автор цитує соціологиню Олену Ткаліч: українське суспільство глибоко виснажене і хоче завершення війни, але не готове погодитися на російську окупацію чи капітуляцію. «Українська демократія сьогодні втомлена, але вона все ще жива. Вона бореться», — підсумовує матеріал Więź.pl.
Więź.pl
Newsweek Polska змоделював наслідки масового виїзду українців із Польщі
Що станеться з польською економікою, якщо українці, які сьогодні працюють у країні, одночасно вирішать виїхати? Такий гіпотетичний сценарій розглядає польське видання «Newsweek», звертаючи увагу на суперечність між дедалі гучнішою антиукраїнською риторикою та реальною залежністю окремих галузей від працівників з України.
За оцінками, масовий відтік українців найшвидше відчув би ринок праці. Значну частину працівників з України залучають будівельні компанії, транспортні та логістичні підприємства, сферу громадського харчування, торгівлю й інші послуги. Їхня раптова відсутність означала б дефіцит кадрів, зростання витрат для бізнесу та, як наслідок, підвищення цін для споживачів.
Окремий аспект — внесок українських працівників у польську систему соціального страхування. Офіційно працевлаштовані українці сплачують внески до ZUS, а також податки до державного бюджету. Тому скорочення їхньої присутності означало б менші надходження до системи соціального страхування в момент, коли Польща, як і більшість європейських країн, стикається зі старінням населення та зростанням видатків на пенсії.
Видання звертає увагу і на довгострокові наслідки. Польща конкурує за працівників з іншими країнами ЄС, а українці, які вже мають досвід життя та роботи за кордоном, можуть обирати між кількома європейськими ринками. Посилення ворожої риторики, на думку авторів, може стати додатковим стимулом для частини мігрантів шукати інше місце для життя.
Таким чином, дискусія про українців у Польщі має не лише політичний чи соціальний, а й цілком практичний економічний вимір. Потенційний відтік великої кількості працівників означав би для польської економіки втрату робочої сили, податкових надходжень і споживчого попиту. Саме тому, пише «Newsweek», майбутня міграційна політика Польщі матиме безпосередній вплив на економічну стабільність країни.
Newsweek Polska
Навіщо Польщі Україна? Польський публіцист закликає переосмислити відносини з Києвом
Чи здатна Польща перетворити незалежну Україну на один із ключових елементів власної безпеки? На думку публіциста й журналіста Едвіна Бендика, саме таке питання має стати центральним у польській політиці щодо України на тлі 35-ї річниці її незалежності.
У колонці для OKO.press Едвін Бендик нагадує, що Польща стала першою державою, яка 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. Тодішній уряд свідомо прагнув підкреслити стратегічне значення української незалежності для польських інтересів.
Основою такого підходу була концепція Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, відповідно до якої незалежні Україна, Литва та Білорусь мали створювати противагу російському імперіалізму. На думку Бендика, ця логіка залишається актуальною, однак сьогодні її потрібно наповнити новим змістом.
Автор звертає увагу на здатність українського суспільства адаптуватися до затяжної війни. Попри значні проблеми у внутрішній політиці, корупцію та падіння довіри до влади, Україна зберігає економічну стабільність, розвиває власну оборонну промисловість і технології та продовжує чинити опір Росії.
Особливо важливим Бендик вважає український досвід розвитку військових технологій. Йдеться не лише про дрони, а про цілу систему, в якій приватні компанії, держава, армія та громадські організації спільно створюють і масштабують нові рішення. Саме цю здатність до швидкої адаптації автор називає одним із головних ресурсів України.
Водночас він застерігає, що стійкість українського суспільства не є безмежною. Зростає невдоволення корупцією, рішеннями влади та темпами європейської інтеграції. Тому після завершення війни Україна може зіткнутися з гострою політичною боротьбою, яка випробує її суспільну єдність.
У цьому контексті Едвін Бендик пропонує дивитися на європейську інтеграцію України передусім як на інструмент безпеки. На його думку, для Польщі питання членства України в ЄС має бути пов'язане не лише з економікою, сільським господарством чи конкуренцією на ринках, а з формуванням нової архітектури безпеки Європи.
«Безпека через інтеграцію» — так автор визначає можливу модель, у якій європейські економічні, промислові й технологічні ресурси поєднуються з українським військовим досвідом і потенціалом.
Бендик доходить висновку, що Польщі потрібна Україна передусім для посилення власної безпеки, а отже — для створення умов подальшого розвитку. Водночас, наголошує він, для цього недостатньо зберігати політику підтримки України на рівні окремих рішень. Варшаві потрібна довгострокова стратегія, яка допоможе вивести польсько-українські відносини з нинішньої кризи.
OKO.press
Російська пропаганда в День Незалежності України: RT звинувачує Київ у корупції та «розпаді»
Чому російська пропаганда саме в День Незалежності України посилює антиукраїнські наративи? Експертка з питань дезінформації Анна Мєжинська у своєму блозі звертає увагу на спеціальний тематичний блок, який 24 серпня опублікував російський пропагандистський канал (Russia Today) RT.
Дослідниця пише, що вже вступні формулювання RT демонструють один із ключових механізмів російської пропаганди — проєкцію. Україні приписують корупцію, радикальний націоналізм, «почуття власної винятковості» та суспільний розкол. Саме ці характеристики, на думку експертки, значною мірою описують явища, властиві самій Росії та її політичній системі.
RT представляє 35 років незалежності України як період «катаклізмів», що нібито привели країну до розпаду. У наступних матеріалах пропагандистський ресурс стверджує, зокрема, що Україна є беззахисною перед повітряними атаками, українські війська зазнають постійних невдач, а російські сили просуваються на фронті. Окремо йдеться про нібито нестабільну українську економіку та демографічну кризу.
Анна Мєжинська наголошує, що такі повідомлення не залишаються лише на RT. Вони можуть багаторазово поширюватися в соціальних мережах, Telegram-каналах, блогах та на сайтах, які підхоплюють російські наративи. За її оцінкою, таким чином пропагандистські тези швидко потрапляють, зокрема, до польського інформаційного простору та можуть використовуватися середовищами з антиукраїнськими поглядами.
Експертка звертає увагу й на важливу особливість цього механізму: люди, які повторюють такі тези, часто можуть сприймати їх як власні раціональні аргументи, не усвідомлюючи походження інформації та того, як працює російська пропагандистська машина.
Анна Мєжинська
Польський ПЕН-клуб надіслав лист-привітання Українському ПЕН з нагоди 35-ї річниці проголошення незалежності України. У ньому голова організації Маґдалена Гейдель разом із Правлінням організації передали найщиріші вітання українській ПЕН-спільноті, а також усій літературній та інтелектуальній спільноті незалежної України.
Автори листа наголосили, що сьогодні Україна є свідченням великої цінності незалежності та водночас нагадує, якою високою може бути ціна її захисту. Особливого значення, на їхню думку, під час війни набуває література та незалежне слово.
Польські колеги висловили глибоку повагу до українських письменників, перекладачів, журналістів і науковців, багато з яких змінили перо на гвинтівку. Окремо вони згадали про загиблих українських авторів — як військових, так і цивільних — та руйнування культурних установ.
«Боротьба, праця та інтелектуальна мужність українських людей пера, за цих трагічних обставин, викликають у нас найглибшу повагу та захоплення», — йдеться у листі.
Польський ПЕН-клуб запевнив українських колег у солідарності та непохитній підтримці й побажав, щоб їхня творча енергія та віра в силу своєї діяльності ніколи не згасали.
«Ми глибоко віримо, що наступний День Незалежності ми святкуватимемо у вільній та мирній Україні, де творцям та читачам більше нічого не буде загрожувати», — зазначають автори листа.
PEN Club Polska
Підготувала Христина Срібняк