«Сценарій, написаний кирилицею» — так називається авторська колонка головного редактора польського тижневика Polityka. Міхал Шадковський пише наступне: «Запам'ятайте, що ви вперше прочитали це саме тут: лейтмотивом найближчої парламентської кампанії не буде безпека, демографія чи реформи системи охорони здоров’я. Це буде кампанія про українців. Не про факти, звичайно ж, а про створеного в Кремлі хохла, якого поширюють корисні ідіоти та відверто проросійські політики. У цій історії українці їздитимуть на Lexus, відбиратимуть у поляків робочі місця, витіснятимуть їх із черг до лікаря та позбавлятимуть нематеріальних цінностей. Можливо, хтось зазначить, що люди, які приїхали до Польщі зі Сходу, відповідають приблизно за 3% нашого ВВП, однак загалом я очікую змагань у тому, хто найбільше постарається зіпсувати їм життя».
Перші спроби таких змагань, як нагадує журналіст, ми вже мали можливість спостерігати протягом останніх тижнів. «Польська імперія так надулася, що майже вибухла, коли український інфлюенсер підʼїхав на Corvette до Морського Ока, а його співвітчизник виловив сома з озерця Балатон у варшавському районі Праґа-Полуднє. Ні Конференція Єпископату Польщі, ні уряд, правда, не провели засідання з цих приводів, але хоча б у першому випадку премʼєр відреагував особисто, адже, очевидно ж, що інфлюенсер на Corvette завдав удару польським державним інтересам», — іронізує головний редактор видання Polityka.
Далі Міхал Шадковський зазначає, що так, обоє українців порушили закон і заслуговують на покарання, однак депортація та заборона на в’їзд до Шенгенської зони на п’ять років — це не єдина санкція, яку має у своєму розпорядженні польська держава. І набагато краще було б, як наголошує публіцист, аби покарання були співмірними правопорушенням. Однак він додає, що тут зовсім не йшлося про справедливість, а лише про демонстрацію.
«Ось рішучий польський уряд показує українцям, де їхнє місце. Так, ви у нас у гостях, але не розраховуйте на те, що до вас ставитимуться так само, як до поляків», — продовжує журналіст.
«Я частково розумію, чому уряд робить те, що робить. Вибори вже не за горами, а опитування однозначні. Дедалі менше респондентів оцінює присутність українців позитивно, а все більше — негативно. Коли на початку року Центр дослідження громадської думки (CBOS) запитав поляків, чи Польща має приймати біженців з території, охопленої війною, ствердно відповіли 48% опитаних. Це найгірший результат від моменту анексії Криму у 2014 році», — пише Міхал Шадковський.
І тут публіцист переходить до внутрішньої політики та зазначає, що, на його думку, правлячій коаліції не вдасться осідлати хвилю антиукраїнських настроїв так уміло, як це робить опозиційна партія «Право і справедливість», не кажучи вже про Ґжеґожа Брауна.
Якщо говорити про факти, то коаліція «15 жовтня» розв’язує проблему, якої немає. «У Польщі немає проблем ні зі злочинністю серед українців, ні з так званими welfare queens, тобто особами, які живуть за рахунок соціальних виплат. Згідно з даними українці сплачують більше внесків до Фонду соціального страхування (ZUS). А на кожний злотий, який вони отримують у межах програми "800+", вони сплачують до бюджету 5,40 злотих. Справжньою проблемою Польщі стане момент, коли закінчиться війна і українці повернуться додому. Хто їх замінить? Адже зрозуміло, що без них Польща не зможе підтримувати такий рівень економічного зростання, як сьогодні», — попереджає у своїй авторській колонці головний редактор Polityka Міхал Шадковський.
***
«Чи ми можемо відкинути націоналізм?» — стаття під таким заголовком була опублікована у виданні Plus Minus. Публіцист Томаш Терліковський пише про скандал, який розгорівся навколо заяви Анджея Шептицького, котрий нібито порівняв «проклятих солдатів» з Українською повстанською армією.
Реагуючи на ці слова, представники правої політичної сцени закликали до відставки заступника міністра науки Польщі, але не лише його самого, а й усього уряду.
«Чому в цьому уряді залишаються українці, які ображають поляків?» — питав Пшемислав Чарнек, кандидат на посаду прем’єр-міністра від опозиційної партії «Право і справедливість» на наступних виборах.
Своєю чергою журналістка Polsat Дорота Ґаврилюк дивувалася: «Як це можливо, що людина українського походження, яка представляє українські інтереси, обіймає посаду заступника міністра в польському уряді?».
«Ці заяви надзвичайно ясно демонструють, що з точки зору націоналістичної дискусії польські праві повернулися до стану раннього Дмовського і, на жаль, не пропрацювали досвід родини Шептицьких, історія якої ідеально демонструє, наскільки складними та заплутаними були долі українців і поляків», — пише Томаш Терліковський.
Публіцист видання Plus Minus наголошує, що варто почати з того, що заяву Шептицького неправильно зрозуміли. Його звинувачують у тому, що він порівняв, а навіть більше — зрівняв «проклятих солдатів» із бійцями УПА.
Однак професор і заступник міністра науки насправді нічого такого не сказав, як наголошує публіцист. Видання цитує відповідь Анджея Шептицького на запитання ведучого радіостанції Tok FM: «Попри те, що ми скажемо про Волинську різанину, (...) вони боролися за незалежність України. Боролися в межах цієї української колективної уяви насамперед із Совєтами, і ця боротьба була безнадійною. Це були якоюсь мірою — з усіма позитивними та негативними конотаціями цього слова — українські "прокляті солдати"».
Ці слова, як стверджує Томаш Терліковський, стосувалися не фактів, а української колективної уяви, яка, незалежно від того, подобається це комусь чи ні, саме такою і є. Представлення певного явища не обов’язково означає його виправдання.
Через кілька днів сам Анджей Шептицький пояснив: «Я думаю, що в цьому висловлюванні бракувало одного елементу, а саме чіткого підкреслення, що це не моя думка як науковця і не позиція польського уряду. Це моя думка щодо того, чому українці, чи принаймні частина з них, ставляться до УПА як до формації, яка боролася насамперед з Москвою».
У своїй статті Томаш Терліковський описує також історію роду Шептицьких, з якого походило багато заслужених київських митрополитів, єпископів (львівсько-галицьких і перемиських), архімандритів, засновників монастирів і бібліотек.
З цього роду походить, зокрема, Роман Шептицький, відомий як митрополит Андрей Шептицький. Тим часом його брат — генерал Станіслав Шептицький — був міністром військових справ за часів Другої Речі Посполитої (саме тоді, коли інші міністри утримували його брата за кордоном, не дозволяючи йому повернутися до Польщі), а потім роками займався бізнесом через конфлікт із Юзефом Пілсудським. Польська ендеція гостро атакувала його через ідентичність брата.
Автор ставить питання, як виглядали стосунки в такій родині, де частина братів обрала українську ідентичність, а інша залишилася вірною вибору дідуся й бабусі та польській ідентичності.
«Можна сказати, що вони були взірцевими», — пише Томаш Терліковський, наголошуючи, що всі члени родини поважали вибір одне одного.
***
Додаток до Gazeta Wyborcza під назвою Tygodnik Warszawa публікує інтерв’ю з Матеушем Струсєм, дитячим нейрохірургом із Дитячої клінічної лікарні Варшавського медичного університету. Розмова присвячена дітям, яких батьки надто рано віддають займатися професійним спортом.
Лікар наголошує, що, навіть якщо не йдеться про професійний спорт, нині помітна тенденція: батьки відправляють дітей на спортивні тренування занадто рано. «До нашого відділення потрапляє багато дітей зі спортивними травмами. Вони запитують, чи можуть повернутися на поле, корт або продовжити тренування. Уже у віці чотирьох-п’яти років у них розплановані тренування, вони регулярно відвідують спортивні заняття. Однак найчастіше це стосується дітей віком від дев’яти до дванадцяти років», — говорить Матеуш Струсь.
Водночас лікар зазначає, що саме дванадцятирічний вік найчастіше вважають відповідним для початку занять професійним спортом. «Кістки ростуть приблизно до шістнадцяти років, а росткові пластинки й росткові хрящі дуже вразливі до перевантажень. Якщо дитина занадто рано починає спеціалізуватися на певній дисципліні й роками виконує одні й ті самі рухи, це може позначитися на її здоров’ї через 20 чи 30 років. Сьогодні в неї може нічого не боліти, але згодом можуть виникнути проблеми з хребтом, суглобами або загалом з опорно-руховим апаратом. І другий аспект, який, на мою думку, є найважливішим, — це емоційний розвиток», — говорить в інтерв’ю Tygodnik Warszawa Матеуш Струсь.
Як наголошує нейрохірург, префронтальна кора головного мозку розвивається протягом багатьох років — навіть до 25-річного віку. «Саме вона відповідає, серед іншого, за оцінку ситуації, планування, а також за те, як ми справляємося зі стресом чи конкуренцією. Коли ми формуємо в дитини відчуття, що вона повинна перемогти, що має бути кращою за інших, то вона не оцінює цю інформацію так само, як доросла людина», — пояснює фахівець.
«Можливо, не кожен має бути дитиною-вундеркіндом. Можливо, іноді краще спокійно йти власною дорогою. Здається, саме до цього ми повинні заохочувати молодих людей. Не до того, щоб вони якнайшвидше стали найкращими, а до того, щоб те, чим вони займаються, приносило їм щастя і щоб у них вистачило сил робити це багато років», — підсумовує в інтерв’ю Матеуш Струсь, дитячий нейрохірург із Дитячої клінічної лікарні Варшавського медичного університету.
Plus Minus, Polityka, Tygodnik Warszawa/Д.Ю.