У п’ятницю, 2 вересня, відбулося офіційне відкриття міждисциплінарної програми Українського павільйону на Венеційському бієнале «Decolonising Art. За межами очевидного», що триватиме до листопада. Заплановані чотири конференції, присвячені різним аспектам деколонізації. До цієї програми були залучені митці, куратори, публічні інтелектуали, дослідники та широка аудиторія. Він зосереджений на деколоніальному погляді на Україну та Східну Європу та має на меті спровокувати інклюзивну, делікатну та критичну розмову про глибоку вкоріненість неправильного сприйняття України.
У першій серії заходів під назвою «Як ми деколонізуємо мистецтво?», що відбулася 2–4 вересня у Венеції, брала участь співрозмовниця Української служби Польського радіо Тетяна Філевська — креативна директорка Українського інституту, артменеджерка, кураторка та письменниця. Тетяна курує публічну програму українського павільйону на 59-й Венеційському бієнале, присвячену деколонізації.
На початку нашої розмови Тетяна Філевська зазначила, що важливо розрізняти постколоніальні студії і деколонізаційні, тому що дуже часто люди плутають ці два поняття.
Тетяна Філевська — креативна директорка Українського інституту, артменеджерка, кураторка та письменниця. Фото надане УІ
Це різні етапи, хоча вони й пов’язані з подоланням імперського минулого, але якщо постколоніальний означає ще залежний, прив’язаний до цієї імперської частини, то деколонізація — це емансипація і звільнення, перехід в інший стан, тому важливо розрізняти ці два терміни, це не синоніми, це різні речі.
Наступне моє питання стосувалося того, чи пострадянський — це також постколоніальний, адже ми звикли до того, що термін «постколоніальний» найчастіше вживається стосовно Далекого Сходу та Африки, що були колоніями європейських країн.
Класична деколонізаційна теорія базується на аналізі західних імперій. Тобто це зв’язок між імперією, яка знаходиться в Європі та колонією, яка знаходиться десь за океаном; колонізовані відрізняються від колонізаторів расою та кольором шкіри, культурою і так далі. Тобто це абсолютно різні культурні явища і між ними майже немає подібностей, вони не прослідковуються.
Водночас Російська імперія вважається зовсім іншим типом імперії. Це, по-перше, не морська імперія. Це так звана land empire. Вона відрізняється ще тим, що це колонізація схожого населення, своїх сусідів, близьких за етнічним походженням і так далі. Попри те, що ознаки колоній колишньої Російської імперії й Радянського Союзу відрізняються від колоній західних імперій, все одно це вважається гібридним типом колонізації. Все одно ця теорія застосовується до Російської імперії. На цьому була зосереджена велика частина дискусій у Венеції зараз, у вересні. З нами була Мадіна Тлостанова — одна з піонерок цього деколонізаційного напряму, цієї теорії.
Тетяна Філевська — креативна директорка Українського інституту, розповіла, як працює культурна колонізація.
Культурна колонізація, перш за все, спрямована на те, щоб підпорядкувати собі й не дати можливості самостійного розвитку, самостійного становлення націй через культуру. Відповідно це утиски мови, культурного розвитку, неможливість мати власну систему інституцій. Ми пам’ятаємо, що в Україні до 1917 року, поки не була проголошена Українська Народна Республіка, були заборонені вищі навчальні заклади у сфері культури, наприклад. Тобто художники, якщо вони хотіли отримати хорошу академічну освіту, повинні були перш за все їхати в Москву, у кого була можливість, їхали на Захід: в Польщу, Німеччину, Австрію і так далі. Тобто це призводило до постійного відтоку талантів, уваги, зусиль, які могли би бути спрямовані на розбудову української культури на користь імперій, тому що академії були в імперських столицях. Це була провінціалізація. Тобто нічого важливого не могло відбуватися, тому що не було інфраструктури, ресурсів. Те, що відбувалося, було хаотичним, не мало можливостей розвитку.
Я запитала у Тетяни Філевської, як вона вважає, чи 31 рік — це достатній час, аби деколонізувати себе.
Деколонізація — це процес, фінальну мету якого ти не можеш визначити чітко. Це постійний процес перегляду, тому що колонізація відбувалася на багатьох рівнях. Вона зашита не тільки на рівні якихось культурних феноменів, в інституційній культурі, це зв’язки, залежності, які вбудовані дуже глибоко в систему взаємовідносин між людьми, в певні матеріальні явища, в систему взаємодії. Коли ти відкриваєш один шар цього поневолення, то за ним ти можеш побачити ще один, ще один, ще один. Деколонізація — це процес, який веде нас до звільнення від колоніальної залежності. Сказати, скільки на це потрібно років, неможливо. 31 рік — це точно замало для того, аби пройти цей процес, враховуючи, що колонізація відбувалася сторіччями, і вона зашита на дуже глибоких рівнях, а ми тільки починаємо дивитись і працювати з цим пластом. Якщо ви говорите про попередні 30 років, то очевидно, що в нас ще був постколоніальний процес, коли ми відривалися від цієї імперії. Ми відриваємось від неї по-справжньому тільки зараз, виборюючи свою свободу ціною власних життів, власної крові.
Чи означає це, що зараз, тобто після 24 лютого, в Україні на національному рівні відбулося прощання з імперією?
Я думаю, що однозначно кількість українського населення, яке більше не бачить себе частиною імперії після 24 лютого, досягло свого піка, хоча ми пам’ятаємо референдум 1991 року, коли теж майже вся Україна підтримала від’єднання від Радянського Союзу, тому безперечно це вже остаточний і безповоротній вибір, але я б не назвала це якимось національним прощанням. Це просто певна тенденція до одностайності вибору.
Національне питання дуже складне в деколонізаційних студіях. Деколонізація, в принципі, передбачає звільнення від будь-якого виду імперій. Це позбавлення від максимально авторитарних і не відкритих державних форм впливів. Національність дуже сильно пов’язана з націоналізмом, і це власна та річ, з якою деколонізація працює.
Стосовно того, що більшість українського населення свідомо відмежувалася і зробила свій остаточний, безповоротний вибір — це, звичайно, так.
Я запитала Тетяну Філевську про те, як українцям віднайти свою пам’ять, що частково була втрачена за довгий час радянської окупації.
Повернення пам’яті — це багатошаровий складний процес публічного громадянського діалогу. Це безперечно багатошаровість. Має бути і робота з архівами, і робота з усною пам’яттю. Це безперечно проговорення складних тем. Те, що зараз відбувається в Україні - попри війну, яка увага дістається питанням пам’яті, я зараз говорю про історію Шевченка-Брюлова, про Музей Булгакова, про знесення пам’ятників і так далі. Це і є ця робота з пам’яттю. Вона не означає, що тільки треба повернути забуте. Вона також стосується того, що ми робимо з тими незручними аспектами пам’яті, які ми не хочемо визнавати, або на які ми не хочемо дивитися. Тобто чи ми хочемо, щоб в нас в історії лишилися тільки хороші герої, які були за вільну Україну? Однак це нечесний підхід, тому що в історії було багато тих, хто не були українськими патріотами, вони не боролися за незалежність України, але так само були українцями. Ми не можемо відмовлятися від цієї частини історії. Ми повинні чесно дивитися на все, що було, і робити висновки. Ми повинні навчитися говорити про це. Радянська пропаганда полягала в тому, що ми прославляємо наших позитивних героїв, вони єдині, хто в нас є на мапі пам’яті, а всіх інших просто немає. Вони якесь абстрактне зло, вороги. Деколонізаційний підхід полягає в тому, щоб мати сміливість подивитися чесно сміливо і чесно говорити про різних людей, ролі, етапи, неоднозначні, важкі, складні. Цієї розмови не оминути, вона є обов’язковою частиною формування здорової пам’яті, вільної від імперських наративів. Якщо ми будемо намагатися вичистити свою пам’ять, залишити там тільки хороших героїв, то ми повернемось до тих самих імперських наративів і імперських проблем.
Дар'я Юр'єва