Відвоювати Казимира Малевича у Росії. В Україні нещодавно завершилися знімання повнометражного фільму «Малевич». Режисеркою байопіку про художника-авангардиста з польським корінням, співзасновника супрематизму і кубофутуризму стала Дар’я Онищенко, а самого митця у стрічці втілив актор Віталій Ажнов. У 2015 році артиста, за версією одного із українських видань, було визнано одним з найперспективніших та найцікавіших театральних столичних акторів. Сьогодні Віталій Ажнов має за плечима ролі у найкращих українських стрічках та став провідним актором Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Про майбутній фільм «Малевич», а також про свої роботи у театрі Віталій Ажнов розповів Польському радіо для України в телефонному інтерв’ю.
– Віталію, я дуже рада, що у нас є такий приємний привід поспілкуватися. Отже, Казимир Малевич... На цю видатну особистість претендують одразу три країни: Росія, Україна та Польща. Сам художник зауважував, що він є українцем, у його родині одночасно розмовляли українською та польською. Розкажи будь ласка трохи про майбутній фільм і який період його життя він охоплює.
– Це період, коли він почав малювати «Чорний квадрат». Власне, це дуже складний період в його житті, бо він хотів винайти щось нове у мистецтві і йому це вдалося. І далі це період до того моменту, коли його почали переслідувати НКВС. І, коли власне, це майже, майже фінальна сцена Казимира Малевича у фільмі, коли його катують і вимагають, щоб він у анкеті указав свою приналежність до росії. Але він вкотре вказував, що він українець.
– Це байопік, тобто, це художній фільм, але заснований на архівних документальних свідченнях…
– Так, звісно. У сценарії є дуже прикольний прийом. Там, навіть, присутні вірші Казимира Малевича, і вони існують у кіно як його монологи. І ці вірші виникають у кіно в залежності від тих чи інших подій. Дуже цікаво, насправді, таке створювати в кіно, коли ти самостійно знаходишся в кадрі і це така моносцена. Це дуже цікавий досвід для мене, тому що я зазвичай звик працювати з партнером. Ну там, звісно, є партнерські сцени, але тут були такі сцени, коли треба було грати вірш в образі Казимира Малевича самостійно знаходячись у кадрі.
– Як відбулася твоя зустріч із «Малевичем»? Чи ти брав участь у кастингу, чи, можливо, тобі цю роль запропонували одразу?
– Мені запропонували пробу. Мені написала в особисті повідомлення сама режисерка, чи я не хотів би спробувати. Це було дуже цікаво, ну і, безумовно, я дуже загорівся і почав досліджувати творчість Казимира тому, що, скажу відверто, я не був знавцем, та й зараз я не знавець, але доволі таки поверхово знав цю особистість. Напевно, як багато інших людей. Кажу, як більшість, бо мені здається, що більшість людей сприймають Казимира Малевича у сталій асоціації: «Казимир Малевич — «Чорний квадрат». Знаєте, між ними ніби знак «дорівнює». Ну і власне, в історії так і є що «Чорний квадрат» став знаковим взагалі в світовому мистецтві, і знаковим для життя і творчості Казимира Малевича.
– Як тривала твоя підготовка до знімального процесу, як ти шукав натхнення та підказки для втілення цієї особистості на екрані? Завжди непросто грати якусь постать зі флером легендарності, для актора є загроза заочного возвеличення персонажа і тоді втрачається перш за все людське начало.
– Так, я розумію про що ти. І справді, інколи виникає таке враження, тому що, наприклад, у мене як у актора високий рівень відповідальності, бо це, справді, легендарна особистість, дуже неординарна, екстравагантна, в якій багато заперечень і багато, навіть, легенд про цього художника. І, безумовно, я до цього ставився дуже відповідально. Дуже! Я намагався знайти якісь відеоролики, де б я міг, можливо, пластику якусь знайти. Хотілось почути його голос, і ще щось. І така підготовка тривала. Були кілька проб гриму. Безумовно, багато було примірок і все таке…
Але я дуже вдячний режисерці Даші Оніщенко. Вона мені сказала: «Будь собою і цього буде достатньо!». Вона вірила в мене як в актора, і не вимагала особливо вигадувати якоїсь пластики героя. Насправді, ми можемо побачити лише фото Казимира Малевича, немає збережених відео чи ще чогось. Є лише фото. Тому, в принципі, напевно, є якась зовнішня схожість у нас з Казимиром, але, не знаю… Я кайфонув дуже від процесу, тому що справді, в якийсь момент розслабився, повірив в те, що я Казимир. Я вірю в те, що там жива людина. Жива людина, і не з точки зору, що вона втілена, не з точки зору історичної постаті, а втілена, в першу чергу, з точки зору людини.
– З одного із твоїх нещодавніх інтерв’ю я дізналася, що під час фільмування одного із епізодів над знімальним майданчиком пролетіла ракета. Як бути актором у часи повномасштабної війни?
– Так, це правда. Пролетіла ракета над головами. Це було епічно. Але в цей момент розумієш, ну, знаєш, це такі дивні відчуття. Вони дуже екстремальні! Надзвичайно екстремальні! Високий рівень адреналіну! Але, в якийсь момент, до тебе закрадається така гордість, що ти зараз робиш щось, на нашу думку, щось цінне, щось корисне, щось важливе. І тоді ти продовжуєш працювати і знімальний процес продовжується.
– Пошлюся на ще одне із твоїх, вже більш давніх інтерв'ю, де ти сказав, що взагалі не вірив у те, що можеш бути кіноактором. Але, поясни, чому? Якщо зазирнути у твою фільмографію, там дійсно не дуже багато стрічок, якщо порівнювати з деякими іншими акторами твого віку, але, мені здається, що тут більше справа у вимогливості до відбору?
– Так. Я взагалі не дуже прихильник масмаркету, тому для мене важливо робити, на мою думку, щось справді дуже цінне. Це дуже пафосно, напевно, але те, що залишиться в історії української культури загалом. Тому я відбірковий. І я, дуже обережний щодо своєї репутації, скажімо так. В мене доволі гротескна акторська природа, напевно, але я відчуваю, як з віком стаю все трагічнішим і трагічнішим всередині себе. Я цього, звісно, не демонструю, все виливаю у професію. Тому що я люблю, знову ж таки, можливо це пафосно і якось високомірно звучить, але я люблю масштабувати і глобалізувати для самого себе те, що я роблю, ті ролі, які я виконую. І мені завжди здавалось, що в українському кіно цього бракує. Але ось, наприклад, зі мною трапився Малевич, і я невимовно щасливий, що це трапилось, тому що це справді можна було для себе якось глобалізувати. Те, що ти хочеш транслювати, те, що ти несеш в цьому якусь місію, якийсь свій меседж як художника-актора. Тому мені і здавалось, що це дуже складно. Мені і зараз здається, що це дуже складно, порівнюючи світове кіно. Тут, зазвичай, використовують тебе як типаж, як фактуру і, нібито, ніколи немає часу створити таку роль в кіно, де ти міг би щось транслювати, нести якийсь меседж. Те, що є, наприклад, в театрі, коли ти працюєш над якоюсь роллю. Але я дуже вірю в українське кіно. Воно набирало обертів до повномасштабного вторгнення. Зараз воно трохи загальмувало. Але я вірю в те, що після швидкої нашої перемоги, вона незабаром, буде відродження знову українського кіно.
– Ми вже логічно підійшли і до театру, і твоєї гротескної акторської природи, і до типажності. Мені, чесно кажучи, було б цікаво, аби Віталій Ажнов сам оцінив свій артистичний портрет. Адже розпочинав ти свою кар'єру у досить прогресивному і провокативному у свій час київському театрі «Золоті Ворота», де у тебе були дещо ексцентричні ролі. Чи не не експлуатували режисери твою гротескну природу, про яку ти зауважив сам, чи не було небезпеки застрягання у амплуа?
– Ну так. Але це робота над собою. Я, напевно, свідомо і цілеспрямовано до цього прийшов. Але, як коли тільки мій шлях розпочинався, то мене сприймали винятково як комедійного актора. Але в кожній комедійній ролі я намагався знайти якийсь біль і потім це все почало наростати, в мені почав з’являтись трагікомізм. Зараз, мені здається, що Калігула, це така трагедія. Мені дуже подобається працювати в цій виставі. Весь час щось знаходиться нове. В мене просто яскраво виражена міміка, пластика, психофізика. Для кіно цього забагато. А в театрі це доречно. Я навчився це розподіляти. Більше зрозумів що таке кіно, більше відчув цю різницю. І, якщо ми вже заговорили про «Золоті ворота», то моє звільнення з цього театру і було пов’язано з тим, що мені хочеться чогось нового, і, в першу чергу, віднайти в собі щось нове. Тому цей крок був не простим для мене. Якийсь час я був взагалі без театру, здається, чотири місяці чи п’ять. А вже потім я прислухався до театру Франка, мене взяли. І, справді, почався якийсь новий період в моїй творчості. З кожною роллю, з кожною роботою чи зустріччю з режисером в театрі І. Франка знаходжу для себе щось нове.
Два роки тому трапилась дуже цікава театральна пригода зі мною. Це зустріч з режисером Славою Жилою. Ми в цікавому творчому тандемі зробили виставу «Вишневий сад». Це був неймовірний творчий пошук, репетиційний процес. Те, що вийшло в результаті, про це можна багато говорити, багато ставити запитань, але це стало театральною подією. Мені було приємно працювати зі Славою Жилою. Я вперше з ним зустрівся на театральній сцені, і ця вистава зробила нас близькими друзями.
– Мені, власне, цікаво, чи не було типажної експлуатації тебе як актора, чи ти давав режисерам те, що вони хотіли бачити, чи це складалося за взаємною згодою?
– Напевно, за взаємною згодою. Я бунтар в якомусь сенсі, тому намагався хитрувати, лукавити, коли хотіли мене юзати як гротескного, намагався в цьому гротеску знайти біль. Це був шлях нібито другорядних ролей. А потім воно якось перемінилося. Знову ж таки, це мій шлях, я до цього свідомо йшов. Це не за взаємною згодою, просто ще матеріал багато чого диктував. В більшості випадків це були комедії на соціальну тематику в театрі «Золоті ворота». Там не було зовсім класики, а лише потім виникла «Гедда Габлер» Олени Щурської. Для мене це доволі низькопробна драматургія, я б так сказав. Це може дуже грубо звучить, але якось так.
– Але, я бачила тебе на сцені не один раз, і в кожній ролі 2-3 плану все одно ти дуже виразний і характерний. Найбільше мені чомусь запам'ятався Коріолан у Театрі Франка, де ти є учасником хору. До речі, ти дуже часто граєш у гримі. Але ж він навпаки може ще більше увиразнювати і проявляти гротескну артистичну природу. Хоча, деяким акторам навпаки подобається грим, бо за ним можна сховатися і лицедіяти. Наскільки особисто тобі комфортно грати у гримі?
– Це так прозвучало, ніби я весь час в масках з гриму. Насправді, це якесь доповнення образу, яке частково бачу я, частково бачить художник-постановник. Не можу сказати, що десь у мене якийсь супер особливий грим. Є просто речі, які дозволяють мені доповнити образ, додати гостроти. Але це не є основним способом вираження ролі для мене. Я не можу сказати, що грим мене якось прикриває, що мені чи комфортніше в гримі. Чи я дивлюсь на себе збоку. В принципі, це хороша якість бачити себе збоку, тому виникають якісь елементи гриму, коли актор щось собі додає, чи щоб загострити погляд, чи щоб додати якоїсь романтичності до свого образу, чи якоїсь мерзотності. В цьому теж є така художня робота.
– Я тебе хочу привітати із двома головними ролями у театрі — на сцені Національного академічного театру ім. І. Франка, це «Калігула» за Камю і «Кар'єра Артуро Уї» за Брехтом, прем'єри яких відбулися майже одна за одною. В обох твої герої — тирани. Я не бачила цих робіт, але знаючи стиль обох режисерів, можу собі уявити естетику цих вистав. І, до слова, не так давно мала розмову з режисером Іваном Уривським і він сказав, що в «Калігулі», на відміну від інших його спектаклів, він намагався бути набагато стриманішим у візуальному образі вистави. Розкажи будь ласка про ці ролі. І, гадаю, що грати Калігулу набагато складніше, аніж Малевича, бо це теж реальна історична і доволі суперечлива постать, про яку відомо ще менше.
– Ще складніше, ти це правильно відчула і правильно розумієш. Це моя перша головна роль у театрі ім. Івана Франка. І розподіл ролей і репетиції розпочались ще до повномасштабного вторгнення. І коли все це трапилось, напевне, як для багатьох із нас для мене нібито життя зупинилось. А ще маючи 29 років, це було доволі страшно. Але відновився репетиційний процес і все дуже загострилося. До цього Калігула сприймався як історична постать, тиран і все таке. А після повномасштабного вторгнення все загострилося і не хотілось би в цій ролі втілювати путіна. Але контекст все одно виникає. Цей текст, який написав Камю, дуже філософічний, екзистенціальний і доволі абстрактний. І такий текст доволі складно грати, складно зробити органічним і рідним. При цьому було таке широке поле для фантазії і для того, щоб транслювати якийсь свій меседж. Це моя третя робота з Іваном Уривським, і мені здається, що він намагався цього разу відійти від візуальних, притаманних йому в режисурі рис.
– Перейдемо до «Кар'єра Артуро Уї». Мені здається, що я розумію, чому режисер Дмитро Богомазов взяв саме Брехта. Особисто я відчуваю, що цей драматург найактуальніше резонує із тим, що нині відбувається в Україні, як жоден інший. Як ти шукав точки перетину із цим матеріалом?
– Я до цих пір ще шукаю точки перетину з ним, тому що прем'єра не так давно відбулась. Взагалі це була мрія. Будучи студентом Дмитра Богомазова була мрія зіграти в нього головну роль. І ось це трапилося. Я був дуже щасливий. Була така ейфорія, багато щастя. Але потім, коли почали зустрічатись, репетирувати в мене почався процес нібито відсторонення, процес внутрішнього дисонансу. Мені все це не симпатизувало, було дуже складно зріднитися зі своїм героєм, полюбити його. Мало того, ти ж виходиш на сцену, ти маєш, не зважаючи, негативний ти персонаж чи позитивний, викликати у глядача теплі емоції. Тому ця робота була дуже непростою, вона продовжується, незважаючи на те, що відіграв вже три прем'єри. Але, те, що це така гостра сатира. Брехт писав сатиру на Гітлера, а Дмитро Богомазов зробив сатиру на путіна. Це вкотре підкреслює геніальність цього режисера, тому що він завжди актуальний, він вміє поставити класику суперрезонуючи, коли це вібрація, коли це тут і зараз. Це дуже актуально. Це вислів не лише Дмитра Богомазова, це вислів всього театру, Національного театру ім. І. Франка. Мені здається, що це необхідна вистава в нинішній час. Люди ходять на виставу, їм подобається. Це дуже цінно!
– Але ти не граєш власне путіна, це — алюзії.
– Я не граю путіна. Я взагалі про нього не думаю. Мені було гидко, але я переглядав якісь ролики з путіним. Потім зрозумів, що в професії ти шукаєш якихось прототипів в реальному житті, але ти як актор маєш масштабувати. Не когось дріб’язкового грати, особливо, коли це тиран, коли це така інтерпретація. Ти маєш масштабувати і глобалізувати це. Для мене це уособлення абсолютного зла, людини глибоко хворої, психічно хворої. Це масштабний, загальний образ, але, безумовно, в ньому є багато деталей, які ми знайшли і принесли для цієї ролі.
Запрошуємо слухати аудіоверсію розмови.
Христина Срібняк