Марюс Бурокас — литовський поет, перекладач, літературний критик і громадський активіст. Від початку повномасштабної війни разом із багатьма своїми колегами з літературного, мистецького середовища підтримує і допомагає Україні. З перших днів це було інформування про те, що відбувається в Україні, на особистій сторінці у соціальній мережі, а згодом — переклади віршів, збір гуманітарної допомоги і поїздки в Україну.
Впродовж понад чотирьох років повномасштабної війни Марюс Бурокас каже, що у Литві «не треба нічого нікому пояснювати», що «всі добре розуміють, що відбувається в Україні». Мар’яна Кріль поспілкувалася з письменником про розуміння України у Литві, пізнання літератури, культури і підтримку.
25:48 [i] 02 06 Dialogi.mp3 МІЖКУЛЬТУРНІ ДІАЛОГИ. «Ми добре розуміємо, що відбувається в Україні». Розмова з литовським письменником Марюсом Бурокасом
Марюсе, як ви запам’ятали час початку повномасштабної війни Росії проти України? Як тоді відреагувало ваше літературне середовище на це? Як ви запам’ятали ці перші дні, тижні, місяці?
- Коли почалась повномасштабна війна, то тоді якраз відбувався Вільнюський книжковий ярмарок. Це велика подія у Литві, великий ярмарок і літературний фестиваль. Але абсолютно всі думали про те, що сталося в Україні. Це було дуже складно, просто жахливо. Це був дуже інтенсивний час.
Ми, звичайно, почали писати і дзвонити українським колегам, письменникам і поетам, як вони, чи вони в безпеці, чи з ними все гаразд, і що відбувається. А також особисто я почав писати якісь новини у фейсбуці, дайджест новин про те, що відбувається в Україні, тому що мейнстримні ЗМІ трохи не встигали. А я міг читати українською, тож це був своєрідний інформаційний канал для людей, які читали мене у фейсбуці. І я робив це майже рік.
А з іншого боку, українські поети одразу ж почали писати вірші про те, що відбувається, а ми почали їх перекладати і публікувати в Інтернеті, в соціальних мережах, а також у наших журналах і газетах. А ще були зустрічі і читання на підтримку українців. А пізніше почало з'являтися багато волонтерських речей. Ми почали це робити трохи пізніше, у листопаді 2022 року. Ми просто вирішили поїхати в Україну і не хотіли їхати з порожніми руками. Тому ми купили машину, купили засоби тактичної медицини, генератори.
У грудні був наш перший візит в Україну. У Спілці письменників Литви є фонд, який називається «Фонд допомоги письменникам». Ми звернулися до них і запитали, чи можемо ми використати цей фонд для збору коштів для української армії й для українських письменників? І вони сказали, що так. Так ми розпочали кампанію, і вона триває досі. Сьогодні [28 травня 2025 року – ред.], буквально годину тому, дві наші машини перетнули кордон з Україною. Це чергові дві машини.
Литовський письменник Марюс Бурокас і журналістка Польського радіо для України Мар'яна Кріль.
А яким було зацікавлення українською літературою тут, у Литві, до 2022 року? Чи можна сказати, що певні автори перекладалися постійно?
- Вперше я побував в Україні у 2012 році до Майдану. Це були часи Януковича. Я був на літературній події — Велике князівство поезії. Це був проєкт, який об'єднував польських, українських, білоруських і литовських письменників. І вони перекладали один одного, а потім читали. Фестиваль відбувався у Вільнюсі, у Луцьку, а також у Мінську в той час. Тож це було місце, де ми познайомилися з більшістю українських письменників, з якими підтримуємо зв'язок і зараз. І там було багато перекладів поезії.
А також на той час, десять років чи п'ятнадцять років тому, не так багато українських авторів видавалося литовською мовою. Наприклад, Сергій Жадан і ще дехто, класики також. Але про українську літературу мало хто знав. Зараз все інакше, але, як це не сумно, саме війна допомогла відкрити українську культуру для литовців, війна та Майдан теж. Тож інтерес зріс у 2014 році, після Майдану і окупації Донбасу.
Тут усі знали, що відбувається, чому і як. Нікому не потрібно було пояснювати, що відбувається. Як сказав один з поетів, коли ми зустрілися в Україні, «з вами легко говорити, тому що ми вже втомилися пояснювати людям із Заходу Європи, що відбувається, чому, що ми робимо і так далі. З вами ми можемо просто говорити, бо ви все розумієте».
Сьогодні дуже важливим аспектом тлумачення України є переклад української літератури на різні мови. Як це сьогодні виглядає у Литві?
- Є декілька перекладачів, які займаються цим постійно. Небагато, але більшість з них — самі поети, письменники. Деякі з них почали перекладати з української після початку повномасштабної війни. Виходять і поетичні книжки, і антології української поезії, і проза, і нон-фікшн, і книжки про війну, і про українську історію і так далі. Я сподіваюся, що їх буде більше, тому що є багато речей, яких ми не маємо у Литві. Це величезна кількість української культури, про яку ми нічого не знаємо.
Я думаю, що це має спрацювати, і це має спрацювати в обох напрямках, тому що важко робити це односторонньо. Процес має йти в обидва боки. Але нас також запрошують на українські фестивалі. У листопаді минулого року ми були на «Землі поетів», на новому фестивалі у Львові. Ми читали і говорили про зв'язки між Литвою та Україною, про наші літератури і так далі.
Вже зовсім скоро ми дізнаємося, чи отримаємо ми гроші на видання книги Артура Дроня. Це ініціатива литовського видавництва «Basiliskas». Це видавництво видає переважно поезію, вони видали книжку Максима Кривцова і ще якісь переклади. І всі гроші з продажу книжки йдуть до нашого фонду, а потім йдуть на машини і все інше.
Так само буде і з книжкою Артура, коли вона вийде друком. Це своєрідний засіб для спонсорування боротьби, яка триває в Україні. А з іншого боку, литовські читачі можуть отримати українську поетичну книжку.
Вільнюський громадський транспорт — з Україною.
Також ви організовуєте літературні резиденції для українських письменників.
- Це була ініціатива Спілки письменників Литви запрошувати одного українського письменника на рік. Насправді Спілка письменників не має постійної великої резиденції. Це процес і, можливо, вона відкриється наступного року. Але зазвичай ми запрошуємо якихось людей, вони живуть у Вільнюсі місяць-два. І це все. Нічого особливого.
Ми мали б робити більше, але все це — питання грошей. Але щороку ми запрошуємо українських поетів на наші фестивалі. Ірина Шувалова приїжджає на фестиваль «Поетична весна», і є ще один великий фестиваль восени. Ми завжди запрошуємо українських поетів. Зазвичай на всі фестивалі ми намагаємося запрошувати наших сусідів. Це латиські, польські, білоруські та українські поети. Це обов'язково. Вони повинні бути у нас.
Сьогодні поезія в Україні найшвидше реагує на те, що відбувається, поезія справді дуже загострилася. Чи це, на вашу думку, якось суголосно з подіями у Литві, що відбувались раніше?
- 30 років тому, коли литовці здобули незалежність, поезія була дійсно важливою. Це було після 50 років радянської окупації. Насправді весь світ відкрився, тому що було багато поетів у вигнанні, було багато поетів, які були заборонені. Тож ця хвиля поетів просто відкрилася для нас. Ми читали поетів, які були заборонені або жили в Сполучених Штатах, і ми не могли отримати жодних новин про них.
Говорячи про сьогодення, я думаю, що українська поезія дала певний поштовх і литовській поезії. Поети пишуть, думають про те, що відбувається в Україні, про повномасштабне вторгнення, про російські злочини і таке інше. Вони пишуть про це. Вони не припускають, не від імені українців, звісно, а пишуть про те, як вони відчувають те, що відбувається. Не всі, звичайно.
І друга річ, ми просто зрозуміли, як це якось надає більшого значення самій поезії, про яку ми забули, власне, що поезія в такі важкі часи насправді допомагає жити, залишатися при здоровому глузді і якось зберігати надію. Це означає, що поети дійсно потрібні і важливі.
У ці часи поезія не є основним видом мистецтва. Але це дає якусь іншу перспективу, як це було після окупації в 1945 році, коли почався партизанський рух, і коли писалися вірші про боротьбу з окупантами в лісах і так далі. Тому, напевно, якщо це повториться, то буде так само.
Кольори українського прапора в одному із кафе Вільнюса.
А чому вас навчив цей час — час повномасштабної війни?
- Перше, що, напевно, я особливо зрозумів, це те, що ми починаємо забувати, що ми живемо поруч з Росією, і що вона насправді є нашим ворогом. Вона була нашим ворогом, вона є нашим ворогом і буде нашим ворогом. І ми почали усвідомлювати, як багато російської культури у нас тут, і як вона впливає на наше мислення. Нам треба все це переглянути. І ми повинні відкрити, власне нашу культуру для української, для української культури, яка завжди була в тіні російської культури.
Інша річ — ми раптом зрозуміли, що можемо допомагати не тільки віршами, а й якимись фізичними речами, наприклад, автомобілями. І це допомагає. І коли ми допомагаємо українцям, ми допомагаємо собі, власне кажучи. І це головне. Це може звучати егоїстично, але ви стоїте між Росією і нами. Власне, більше нікого. Ніхто нам не допоможе, окрім вас. Тому ми мусимо вам допомогти, бо інакше все буде втрачено. Це дуже проста річ, яку насправді спочатку деяким людям дуже важко усвідомити. Але це як два плюс два.
Мар’яна Кріль