Так само як армія захищає кордони, культура захищає пам’ять, цінності й здатність суспільства залишатися собою. Держава може відбудувати зруйновану інфраструктуру, але втрата власної історії, мови й культурної тяглості робить її вразливою до чужих наративів і чужої влади. Повномасштабна війна Росії проти України особливо виразно показала: окупація починається не лише зі зброї. Вона починається з нав’язування своєї культури, знищення чужої, викрадення музейних колекцій і переписування історії.
Саме тому російська пропаганда так активно працює з минулим: привласнює українських митців, стирає українську присутність у Криму, називає себе спадкоємицею Київської Русі, а українську культуру подає як штучний додаток до російської. У таких війнах культура стає паралельним простором опору.
Про її захисну роль, виклики та здатність їм протистояти говорили учасники другого Українського форуму культурної безпеки, який нещодавно відбувся у Варшаві. Захід став продовженням діяльності польсько-німецького фонду «Обмін», створеного у 2022 році у відповідь на виклики повномасштабної війни та потребу підтримки українських музеїв.
Засновниця фонду Малґожата Лавровська фон Тадден наголошує: культура — це не лише пам’ять про минуле, а й уявлення про майбутнє, яке також потрібно захищати.
«Ми зосередилися на темах, важливих для всіх нас: дезінформації, культурі як інструменті soft power у часи кризи, а також на питаннях, близьких до нашої діяльності, адже ми співпрацюємо з українськими музеями», — говорить вона.
Сьогодні на платформі фонду представлені понад 160 українських музеїв. «Обмін» допомагає їм матеріально й технічно, організовує онлайн-тренінги та запрошує музейників на конференції у Варшаві й Берліні.
Особливе значення мають і професійні контакти, які виникають під час таких зустрічей. Від цього року фонд започаткував також ознайомчі поїздки європейських музейників до України.
«Ми усвідомлюємо, що складно зацікавити людей українською культурою, якщо вони ніколи не були в Україні й не мали безпосереднього контакту з нею», — каже Лавровська фон Тадден.
У березні цього року, у співпраці з посольством Польщі в Києві, фонд організував візит польських музейників до столиці України. До поїздки долучилися представники 12 музеїв із Варшави, Ґданська, Катовиць, Любліна та Білостока.
«Ефект виявився неймовірним. Польські колеги відчули величезну повагу до українських музейників і до того, з чим вони стикаються щодня. Водночас з’явилося глибоке зацікавлення різними аспектами української культури, про які ми зазвичай мало знаємо», — розповідає засновниця фонду.
На її думку, саме такі зустрічі стають початком взаєморозуміння та глибшої інтеграції між країнами. І навіть невеликі організації можуть цьому сприяти, створюючи простір для безпосереднього контакту.
Культура сьогодні важлива не лише як оборона. Вона також є інструментом міжнародної суб’єктності. Якщо раніше дипломатію сприймали передусім як сферу переговорів між політиками, то нині дедалі очевидніше: Україна присутня у світі також через власні культурні проєкти. І часто саме вони формують уявлення про державу глибше, ніж офіційні заяви.
Директорка Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська переконана: культурна дипломатія допомагає суспільствам відрізняти правду від імперських міфів.
Після початку повномасштабного вторгнення вона виступала з лекціями у багатьох країнах Європи та Америки, розповідаючи про історію Русі-України й Софії Київської як осередку української державності.
«Софію Київську заснував князь Володимир разом зі своєю дружиною Анною Порфірородною. Їхній син Ярослав Мудрий продовжив розбудову держави та європейських зв’язків через династичні союзи», — говорить вона.
Куковальська нагадує: доньки Ярослава Мудрого стали королевами Норвегії, Угорщини та Франції. Анна Ярославна народила французького короля Філіпа І, а в Норвегії нещодавно відкрили пам’ятник Єлизаветі — доньці Ярослава й дружині короля Гаральда.
«Про це потрібно говорити, бо ще у Х–XI століттях Русь мала дуже тісні зв’язки з Європою і була однією з центральних держав тогочасного континенту», — наголошує директорка Софії Київської.
Окрему увагу вона приділяє графіті XI століття, збереженим на стінах собору. За словами Куковальської, це безпосередні свідчення живої мови та повсякденного життя того часу.
«Ми дослідили вже понад сім з половиною тисяч графіті. Це історія, яку ніхто не переписував», — каже вона.
Нині заповідник реалізує спільний проєкт зі шведськими науковцями з цифровізації та каталогізації цих написів.
Водночас Неля Куковальська звертає увагу на те, як Росія вибудовує власну імперську легітимність через привласнення чужої історії.
«Чому пам’ятник Володимиру стоїть біля кремлівської стіни? Для мене це страшний нонсенс. Володимир жив тоді, коли Москви ще не існувало», — говорить вона.
За її словами, Росія століттями привласнювала українських святих, героїв, мову й релігійну спадщину, а нині Україна змушена відновлювати власний фундамент.
Подібні процеси, за словами директора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максима Остапенка, відбувалися і з історією Лаври.
«Росія системно зачищала і українську, і європейську складову в історії Києво-Печерської лаври», — каже він.
Остапенко нагадує: до кінця XVII століття Лавра підпорядковувалася Константинопольському патріархату, однак поступово була інтегрована у структуру Російської церкви та стала інструментом імперської пропаганди.
«Сьогодні ми повертаємо українські смисли в Лавру, повертаємо імена духовних діячів, яких свого часу витіснили російські наративи», — пояснює директор заповідника.
Він також звертає увагу на масштаби російського інформаційного впливу.
«Близько 70% українців досі в тій чи іншій формі користуються російськими інформаційними продуктами або джерелами», — зазначає Максим Остапенко, посилаючись на нещодавні дослідження.
На його думку, Україна мусить створювати власний конкурентний культурний продукт і системно підтримувати його фінансово.
Водночас міжнародна співпраця дає змогу не лише захищати українські пам’ятки, а й відкривати європейський вимір їхньої історії. У Лаврі дедалі активніше реалізують спільні проєкти з Польщею, Швецією, Литвою та Німеччиною.
Неля Куковальська також переконана, що світ усе ще недостатньо знає українську історію. Саме тому Софія Київська готує нові видання різними мовами, проводить лекції для дипломатів і бере участь у міжнародних культурних проєктах.
Вона згадує зустріч із президентом Франції Еммануелем Макроном, який під час візиту до Софії Київської цікавився постаттю Анни Ярославни.
«Він запитав мене: "Анна ходила цим собором?" І коли я показала йому напис її руки на стіні, він був вражений», — розповідає Неля Куковальська.
Ще один масштабний міжнародний проєкт, над яким нині працює Софія Київська, пов’язаний із дослідженням останків Інгігерди — дружини Ярослава Мудрого. До проєкту долучилися науковці зі Швеції, Ірландії, Нідерландів та США.
За словами директорки заповідника, це дослідження може мати не лише наукове, а й політичне значення, адже стосується багаторічних російських спроб переписати історію Русі.
Культура у час війни перестає бути «другорядною сферою». Вона стає фундаментом, на якому тримається суспільство. Армія здатна захистити територію, але саме культура пояснює, навіщо ця територія існує.
Христина Срібняк