Роман «За Перекопом є земля» вийшов у 2023 році та швидко завоював серця українських читачів. Книга стала, з одного боку, своєрідним путівником Кримом, а з іншого — історією пошуку національної ідентичності. Авторка Анастасія Левкова працювала над романом понад 10 років, а щоб якомога точніше передати атмосферу українського півострова, провела понад 200 розмов.
— Мені здається, що не я написала цю книжку, а вона написалася завдяки мені. Думаю, справді є теми, які не ми знаходимо, а вони знаходять нас. Так склалося, що ця тема знайшла мене. До того, як я вирішила писати про Крим, я довгий час жила не лише на Хмельниччині. Так, там я виросла, але згодом вступила до університету в Києві, жила в Києві та Львові. Я цікавилася різними регіонами, мене цікавила Україна як цілісність. Тобто в мене дуже сильна національна ідентичність.
У 2012 році я вкотре була в Криму, але вперше відвідала Бахчисарай. Уперше жила в кримськотатарському будинку, уперше побачила Ханський палац. Крім того, тоді я, мабуть, перебувала в несвідомому пошуку теми для майбутньої книжки. Я хотіла написати репортаж. Пам'ятаю момент, коли стояла на пагорбі біля кримськотатарського будинку, дивилася вниз, на Старе місто та Ханський палац, і подумала: як було б чудово написати книжку про Крим! Але згодом ця ідея трансформувалася. Не останню роль у цьому відіграла анексія Криму, тож зрештою вийшов не репортаж, а роман.
— Утім, у романі є елементи репортажу, адже ви доклали чимало зусиль, щоб якомога точніше передати атмосферу Криму. Ви перебували там і збирали матеріали.
— Так. Загалом це була тема, у яку я заходила практично з нуля. Я не знала майже нічого. Моє уявлення про Крим обмежувалося курортом і дуже нав'язливою російськістю. І щоб пробитися крізь цей поверховий образ, мені справді довелося докласти чимало зусиль, адже я розуміла, що за ним стоїть щось набагато глибше. Я почала шукати людей із Криму, зокрема кримських татар. Тоді вперше зустрілася з Алімом Алієвим. Це сталося у 2012 році. Він розповідав мені речі, які сьогодні здаються цілком базовими, але тоді були для мене новими. Зокрема, говорив про те, як кримські татари поверталися з місць заслання, з якими труднощами стикалися, як до них ставилося місцеве населення, як вони боролися за свої права, які настрої панували в суспільстві. Це були такі собі вступні лекції.
Згодом я спілкувалася з іншими кримчанами. Поїхала на невелику резиденцію до Сімферополя, де також мала нагоду зустрічатися з різними людьми. Переважно це були активні громадські діячі, історики та журналісти. Завдяки цьому я могла потрапляти в різні середовища, відвідувати заходи, спілкуватися з людьми. Вони розповідали свої історії, а я дедалі більше заглиблювалася в цю тему. Коли в мене вже сформувався сюжет, я почала шукати людей, які могли б допомогти розкрити конкретні теми. Наприклад, хотіла показати університетське життя та життя молоді на початку 2000-х років. Тому шукала людину, яка навчалася на культурології.
Коли я вже працювала над третім розділом, присвяченим анексії, то переглядала хроніки й відстежувала події день за днем. Дивилася багато відео, спілкувалася з людьми, які все це пережили. Дуже багато розмовляла також із фіксерами, які співпрацювали з іноземними журналістами. Вони були на мітингах, усюди їздили й багато чого бачили.
«Imiona Krymu» Анастаії Левкової
— Вам вдалось після анексії ще раз побувати в Криму.
— Так, у серпні 2014 року. Пам'ятаю, що тоді Крим здавався мені позірно спокійним. Сімферополь був тихим містом, без особливого галасу, пляжі стояли порожніми. Мені здається, що найбільше я відчувала в повітрі саме очікування. Усі ніби запитували себе: що буде далі? Проросійська меншість, вважала, що досягла того, чого хотіла. Проукраїнська більшість чекала на Україну, на повернення української держави до Криму. А байдужа частина населення просто цікавилася, що ж буде далі.
11:37 009087B7.mp3 «Деякі теми знаходять нас, а не ми їх»: Анастасія Левкова про Крим та українську ідентичність
— Можливо, це буде невеликим спойлером для наших слухачів, але головна героїня вашого роману, з одного боку, пізнає Крим та трагічну історію кримських татар, а з іншого — відкриває власну ідентичність і шукає себе. Чи можна сказати, що це, з одного боку, ваш автопортрет, а з іншого — портрет багатьох українців після 2014-го, а особливо після 2022 року?
— Я вважаю, що кожен автор, пишучи про інших, передусім пише про себе. Звичайно, у цій героїні дуже багато мене, але мене багато й в інших персонажах. Так уже працюють письменники. Однак моя біографія зовсім інша. Моє усвідомлення українськості прийшло дуже рано. Я навчалася в українській школі з першого класу. Вивчала українську історію так, як її викладають сьогодні. Дуже детально, наприклад, вивчала період Української Народної Республіки. Тобто багато речей, які зараз чимало людей відкривають для себе заново, я пізнала ще на початку 2000-х років.
Думаю, моя героїня також поступово відкриває свою ідентичність. Українськість не приходить до неї раптовим осяянням. Вона не усвідомлює себе українкою лише у 2014 році. Я знаю, що багато хто саме так трактує цю героїню. І не кажу, що це неправильне прочитання. Інтерпретація автора та читача рівноцінні. Проте мені все-таки здається, що моя героїня поступово проходить цей шлях. У 2014 році вона вже була цілком свідомою українкою. Коли у 2012-му зустрічалася з Владом, у неї вже не було сумнівів щодо того, що вона українка. Тому для неї це був поступовий шлях. Чи є ця історія портретом усіх українців? Думаю, вона є портретом багатьох із них.
І я знаю, що дуже багатьом ця історія відгукується. Особливо відгукнувся, як я його називаю, маніфест про те, чому я відмовляюся від російської мови та культури. Для багатьох українців усвідомлення власної ідентичності прийшло як осяяння у 2022 році, для інших — у 2014-му. Але є й ті, хто приходив до цього поступово. А багато хто народився в українських родинах, які плекали національну ідентичність, знали, що їхні діди загинули як борці за незалежність України або були репресовані. Тому в нас дуже різні історії. Думаю, що, пишучи цю книжку, я, можливо, ще не цілком свідомо, мала на меті легітимізувати й тих українців, які прийшли до усвідомлення своєї українськості пізніше. Але зрештою це не так важливо. Головне — те, що людина робить сьогодні, що робитиме завтра.
— Ви часто в інтерв'ю говорили про те, що з плином часу у вас з'являються нові думки, а погляди на власні твори трансформуються. Маю суб'єктивне враження, що цей роман досі викликає у вас багато емоцій, хоча від його публікації минуло вже понад три роки. Як сьогодні ви дивитеся на нього з перспективи часу? Чи змінилося ваше сприйняття цієї книжки?
— Такого запитання мені ще ніхто не ставив. Зізнаюся, що вже дуже давно не перечитувала цей роман. Тепер дивлюся на нього крізь призму всіх відгуків, які чула. Я вже знаю, як читачі сприймають ті чи інші сюжетні лінії. Тому зараз я вже не можу дивитися на нього таким незатьмареним поглядом, ніби переді мною просто сюжет. Я сприймаю його також крізь призму того, як роман був прийнятий українськими читачами. Я зрозуміла, що українців цікавить Крим. Також дуже відгукнулася тема легітимізації різних шляхів до усвідомлення власної ідентичності, про яку ми щойно говорили. Багато людей завдяки цьому роману перестали соромитися себе. Так склалося, що ця тема з'явилася дуже вчасно.
Це не зовсім відповідь на ваше запитання, але, можливо, буде цікаво. Коли почалася повномасштабна війна, я подумала, що цей роман уже не буде актуальним. Адже він про території, які були окуповані давно, а тепер з'явилися новоокуповані території. Я подумала: якщо книжка зацікавить хоча б 50 людей, усе одно варто її дописати. На той момент робота вже наближалася до завершення. Я дописувала її з думкою, що, мабуть, вона не матиме великої популярності. Вважала, що роман буде цікавий переважно кримчанам і невеликому колу людей, які цікавляться цією темою. Я зовсім не очікувала такого відгуку.
Згодом виявилося, що книжка порушила багато важливих тем і вийшла саме вчасно. Один з українських критиків, Ігор Котик, написав у рецензії, що якби цей роман з'явився до повномасштабної війни або навіть до 2014 року, то він вважав би цю історію вигаданою, неправдоподібною. Йдеться про історію українки російського походження, яка поступово усвідомлює свою українську ідентичність. Але станом на 2024 рік, коли він писав свою рецензію, він зрозумів, що таких людей дуже багато і що це цілком правдива історія.
Книгу «За перекопом є земля» внесли в список Найкращі українські книжки 2023 року за версією ПЕН, роман також був включений до короткого списку Книги року ВВС.
Слухайте повністю розмову у прикріпленому звуковому файлі.
Інна Ясніцька