— Людей у школі вчать, що має бути мета, завдання, і що крізь усе має проходити якась червона нитка. Але в творчості все інакше. Є просто імпульс — і ти мусиш це написати. Для чого це? Що це? Я й досі не знаю, що саме це і навіщо. Воно просто саме пишеться — як поетичні тексти. Це спосіб виписати себе, своє переживання. Це радше терапія — вказує Ганна Осадко.
— Ви згадали, що важливим є цей імпульс — він дає вам перший крок у напрямку твору чи вірша. І одним із таких імпульсів, як ви казали, був дзвінок подруги. Що сьогодні стає таким імпульсом?
— Мені зараз хочеться просто обійняти всіх. Маю якесь внутрішнє відчуття — ніби я така «всіх мама». Хочеться нагодувати, пригорнути, дати тепло.
— Ви також є членкинею ПЕН — організації, що об’єднує українських авторів. Сьогодні її роль стає особливо важливою.
— Так, так. Це не лише творча чи мистецька, а й правозахисна організація. Ми їздимо, збираємо свідчення, беремо участь у волонтерських поїздках — це один із невеликих, але важливих напрямів роботи, яку робить український ПЕН. Найголовніше це — надання голосу тим, кого не чують.
Інна Ясніцька