Другий свій рік у новій будівлі варшавський Музей сучасного мистецтва розпочинає двома величезними виставками, присвяченими жінкам в мистецтві: «Жіноче питання 1550–2025» та «Місто жінок». В експозиціях можна побачити роботи майже двохсот художниць із різних куточків світу і різних епох. Куратор музею сучасного мистецтва у Варшаві Шимон Маліборський зауважив, що це дві взаємодоповнювальні експозиції, які з багатьох перспектив висвітлюють питання присутності жінок у мистецтві впродовж понад п’яти століть. Вони розмірковують про майбутнє фемінізму, але також аналізують різні механізми, що виключали жінок із можливості бути активними мисткинями.
«Ми маємо, як дуже класичні, прекрасно виконані картини, наприклад полотно італійської художниці епохи бароко Артемізії Джентілескі, а також дуже сучасні роботи, створені спеціально для цієї виставки. Також були представлені роботи Катажини Ґурної. Тож ця множинність напрямів і медіумів є свідченням того, що художниці де-факто завжди співтворили візуальну культуру, просто певні механізми робили їх невидимими», — пояснив Шимон Маліборський.
Серед іншого на виставці «Жіноче питання 1550–2025» відвідувачі зможуть побачити твори Фріди Кало, Тамара Лемпіцької, Йоко Оно, скульпторки Луїзи Буржуа та багатьох інших. Директорка Музею Йоанна Митковська, відкриваючи виставкові проєкти, відзначила, що вони підсумовують багаторічну роботу установи у процесі «феміністичного повороту у мистецтві», до появи якого існувало «жіноче питання» (La querelle des femmes), що почало означати інтелектуальний і політичний спротив підлеглому становищу жінок і стало бойовим гаслом революціонерок та суфражисток. Виставка запозичує це висловлювання.
«Мені здається, що така ґрунтовна зміна парадигми, яка виключала художниць на різних рівнях, від представленості на тимчасових виставках, до можливості бути викладачками на найвищих посадах в академіях мистецтв, — це процес тривалий. Це своєрідний рух маятника, який може хитатися в один, або інший бік. І навіть, коли здається, що ситуація стабілізувалася, на жаль, дуже легко відкотитися на кілька кроків назад», — додав Шимон Маліборський.
Сучасні роботи, об’єднані у виставці «Місто жінок», розширюють наратив темами, пов'язаними з ідентичністю, повсякденним життям та індивідуальним досвідом мисткинь. Теми частин експозиції — материнство, війна, влада, опір, сексуальне й символічне насильство, доступ до освіти, а також репрезентація жіночого тіла та бажань.
Більшість мисткинь, чиї роботи представлені у цій експозиції, формувалися в країнах з авторитарними і диктаторськими режимами. Триватиме виставка до 3 травня.
«Польські Фермопіли» у Національному театрі у Варшаві
У Національному театрі у Варшаві — перша прем’єра сезону — «Польські Фермопіли» у постановці Яна Кляти, який у вересні обійняв посаду директора. Для першої своєї постановки він обрав найвідоміший текст письменника містичного експресіонізму початку ХХ століття Тадеуша Міцінського. «Польські Фермопіли» — метафора, яку вживають для опису кількох героїчних боїв у польській історії, під час яких підрозділи боролися до кінця проти переважаючих сил ворога, часто з великими втратами, але з великою силою духу. Образ походить від битви при Фермопілах у Стародавній Греції, де невеликий загін спартанців тримав оборону проти багатократно більшої армії. У «Фермопілах» Міцінського немає сюжету в традиційному сенсі. Це не оповідання і не повість. Текст побудований як філософський маніфест, який містить послідовність образів і тез, що утворюють певну «драматургію». Сам Ян Клята називає свій спектакль «фантасмагорією про прокляту долю частини Східної Європи. Про Польщу, Росію, Україну, про тінь, яку Фатум кидає на наступні покоління гарматного м’яса історії».
Історія Міцінського зосереджується на ситуації, в якій опинилася Польща між 1764 і 1813 роком, тобто, зустріччю Станіслава Августа Понятовського з імператрицею Катериною в Каневі і «Битвою народів» під Лейпцигом. Історію роздертої потужними імперіями Польщі, читач спостерігає очима вмираючого князя Юзефа Понятовського.
«Відомо, що історія не повторюється, а римується, тобто між минулим та сучасністю можна провести паралелі, впізнати схожі тенденції, помилки, чи уроки. Можна римувати, як то кажуть, "по-ченстоховськи" (у польській культурі ці рими — примітивні, банальні, надто прості та передбачувані), а можна, скажімо, витончено, змістовно, як Словацький. Якою виявиться "ритміка" цього сюжету, — невдовзі дізнаємося», — зазначив Ян Клята.
Режисер зізнався, що впоратися з таким дивним і вигадливим текстом нелегко. В оригіналі він має близько чотирьохсот сторінок. Звичайно, у виставі не відтворено всіх сцен. Але саме в зустрічі з чимось настільки потужним, дивним, мабуть, і полягає натхнення.
Ян Клята звертався вже до цього твору Міцінського у 2012 році у Національному театрі у Вроцлаві, але тоді ще не було окупації Криму. Проте геополітичні зміни останнього десятиліття, зокрема, майже 4-річна війна в Україні, на переконання режисера, працюють на користь цього тексту, але проти жителів Східної Європи.
Христина Срібняк