Східний фестиваль фотографії — це подія, яка перетворює Люблін і Люблінське воєводство на простір зустрічей із документальною, мистецькою та експериментальною фотографією.
Цього року фестиваль відбувається під гаслом «Головне — гарна фотографія». У такий спосіб організатори підкреслюють різноманітність поглядів, тем і технік, присутніх у сучасному мистецтві.
Одним з учасників фестивалю став Лукаш Спихала, відомий під мистецьким псевдонімом Koneser («Знавець»), який працює з аналоговою фотографією. Він знімає на традиційний японський середньоформатний фотоапарат, використовуючи чорно-білі, кольорові та діапозитивні фотоплівки.
— Це чудова можливість представити свою творчість наживо, — говорить фотограф Лукаш Спихала. — Для мене це передусім велика честь — опинитися в колі вісімнадцяти митців, яких запросили сюди з усієї Польщі, а також з-за кордону. Це тим більше важливо, що насправді є небагато можливостей показати свої роботи у виставковому просторі. Зазвичай фотографії переглядають у соціальних мережах, в інтернеті, у трамваї, дорогою на роботу чи перед сном — просто мимохідь. А щоб показати свої знімки в галереї, тим більше в такому престижному місці, як Центр зустрічі культур, часто доводиться чекати кілька років і мати потрібні контакти, аби справді отримати можливість представити себе через персональну виставку.
На його рахунку — низка престижних міжнародних нагород. Зокрема, він здобув титул «Фотограф року» на конкурсі reFocus Awards 2025 та «Технічний фотограф року» на Analog Sparks International Film Photography Awards 2024. Лукаш Спихала зазначає, що такі фестивалі стають приводом для дискусії про проблеми сучасного мистецтва.
— Фотографія стала всюдисущою, і через легкість фотографування її часто відсувають на другий план — мовляв, це випадковий знімок і не обов’язково творча фотографія, — говорить Лукаш Спихала. — Моя творчість певною мірою йде всупереч цій тенденції, оскільки мої знімки створені за допомогою традиційної аналогової камери на негативну плівку, яку потім проявляють у фотолабораторії. Показуючи фотографії, що беруть свій початок у традиційній камері, я хочу довести, що аналогова фотографія досі має право на існування й не повинна поступатися місцем цифровим камерам.
Східний фестиваль фотографії — це понад 40 виставок у Любліні та регіоні. Свої роботи представляють як визнані митці з Польщі та з-за кордону, так і автори, які роблять перші кроки на фотографічній сцені.
Однією з учасниць фестивалю є Надія Міцкевич — мисткиня українського походження, яка народилася в Росії, але після подій 2014 року переїхала до Києва. Спочатку вона ілюструвала дитячі книжки, а згодом почала створювати мистецькі проєкти, присвячені темам домашнього насильства та дискримінації жінок. У Любліні авторка представила проєкт «Вузлик на згадку».
Виставка розповідає про міграцію, спричинену війною, та її наслідки для звичайних людей. Вона висвітлює досвід жінок і дітей, які стикаються з нестабільністю та труднощами пошуку власного місця і дому.
— Цей проєкт складається з різних частин. Я почала працювати над ним ще у 2022 році, і тоді ж народилася ідея створити проєкт про пам’ять. Треба було щось робити. Для мене це рефлексія над усіма подіями, які відбуваються. Сама виставка поєднує фотографію та графіку. Спочатку я робила фотографії, друкувала їх, а потім домальовувала. Так і народилася моя техніка. Не можу сказати, що це цілком моє відкриття, але мені це було цікаво, адже в Києві я займалася графікою, створювала графічні роботи та ілюстрації. А вже в Польщі почала активно працювати з фотографією і захотіла поєднати її з графікою.
— Виставка поділена на кілька частин.
— Восени 2022 року я почала працювати над першою частиною. Вона називається «Шлях» або «Дорога». Це розповідь про шлях людей, які перетинали кордон. Я говорю саме про 2022 рік. У метафоричному сенсі ці жінки йшли самі та несли із собою своє життя, своїх дітей, батьків, речі, валізи. І все це залишало слід. Разом із ними йшла й пам’ять. Вона також пройшла цей шлях і залишила свій слід. Символом цієї пам’яті стала червона нитка з вузликами. Адже наші бабусі та прабабусі казали: «Зав’яжи вузлик на згадку, щоб не забути». Це зрозумілий символ не лише для українців, а й для інших слов’янських культур, зокрема польської. Так з’явилися назва, символ і весь проєкт.
— Здається, що ця історія також про надію.
— Про надію — так. Можна пожартувати, що і про мене, і про надію загалом. Є ще одна частина цього проєкту. Це вже повністю графічна серія без фотографій. Я не проводила опитувань, а просто розмовляла з людьми, які у 2022 році перетнули кордон і виїхали з України. Я питала, що вони згадували в той момент, наприклад на кордоні. За що можна було вхопитися думками, аби не думати постійно про війну. Для кожного це була якась дрібниця. Кілька жінок, наприклад, розповідали, що забули вдома обручки. У мене була своя історія. 24 лютого я вийшла на вулицю, плакала, зайшла до кондитерської й вирішила купити солодощі. Бо фігура вже не мала значення — почалася війна. Я купила мафіни й забула їх удома. А пізніше, вже у Варшаві, вони стали для мене символом минулого життя. Я часто згадувала ці мафіни, тримаючись за цей спогад.
— Ви ставите перед собою за мету розповісти про досвід українських жінок чи також якось пережити цей біль?
— І те, і те. Три роки я працювала над цим проєктом, і він буквально горів у мені всередині. Я хотіла це показати. По-перше, випустити з себе, а по-друге — донести до інших. Насамперед до польського суспільства. У 2025 році відбулася моя персональна виставка у Варшаві. Хотілося, щоб поляки побачили її й краще зрозуміли жінок, які сьогодні живуть поруч із ними.
— У своїй творчості ви починали з дитячих книжок. Пізніше з’явилися теми сексизму, домашнього насильства, а сьогодні — міграції. Важко не помітити, що ця творчість еволюціонувала до набагато складніших проблем. Чому?
— На мою думку, художник не може жити у бульбашці. Мені подобається мистецтво, яке має сенс, а іноді й кілька сенсів. Важливо, щоб у ньому була глибока ідея, щоб воно торкалося різних людей. Або певної групи людей, як-от у випадку домашнього насильства. Не всі пережили такий досвід, але для тих, кого це стосується, такі проєкти мають велике значення. Водночас вони змушують замислитися й тих, хто ніколи про це не думав. Так само і з темою міграції. Це робота і для українських жінок — як форма підтримки через мистецтво, і для польського суспільства — як спроба показати труднощі, з якими стикаються люди, що були змушені залишити свій дім.
Виставки в межах Східного фестивалю фотографії можна відвідати, зокрема, в Галереї «Лабіринт», Центрі зустрічі культур та інших фестивальних просторах. Більше інформації — на сайті festiwalfotografii.pl.
Інна Ясніцька