Із перших днів глибоке переконання, що точно перемога буде за Україною. Ірпінь досить поруйноване місто, але я зараз відчуваю єдність із тими людьми, які там є. Я зараз вільно можу ходити на вулиці з собакою і з кимось почати спілкуватися. І у всіх є спільна історія, і це настільки надихає! – розповідає Катерина Тищенко.
У день нашої зустрічі, 25 червня, в Україну прилетіло близько 48 російських ракет. Ракет, якими щодня вбивають десятки українців. Перше, що я запитала в Катерини, як їй жити в цій реальності, коли ми щодня витягуємо лотерейний білет.
Та мені, мабуть, як і більшості українців, неприємно, але до цього звикаєш. Це вже, особисто мене, не вибиває настільки сильно, як вибивало на початках. Мабуть, це ще пов’язано з тим, що на початку війни я була в місці, де постійно відбувалися бомбардування. Тому зараз мене це засмучує, але я більше певна у наших Збройних силах України, ніж на початку. Я вірила, що все буде окей. Проте зараз я переконана, що так, ракети летять, загроза, і навіть повторного наступу, нікуди не зникає, але я розумію, що тут ми впораємося. Тому відчуваю себе відносно у безпеці, але наскільки можна бути в безпеці, будучи в Україні.
Яким було 24 лютого у тебе?
Це був найбільш тривожний і я б назвала, на даний момент часу, один із найжахливіших днів у моєму житті. Тому що для мене це був величезний шок. Я зазвичай не “випадаю”, а це я просто “випала”. Пам’ятаю, що прокинулася близько 5 ранку від дзвінка своєї мами, яка запитала, чому діти не мають іти в школу в цей день? Хоча це було дивно. Для чого моїй мамі о 5 ранку дзвонити й запитувати таке. Вона, видно, була теж у шоці. Тоді вже було чути вибухи в Києві. Вона не могла нічого пояснити. Я зайшла у фейсбук. Вся стрічка у повідомленнях про вибух у Вінниці, у Києві, в Житомирі. Вся Україна зазнає бомбардування. Я зрозуміла, що це повномасштабне вторгнення. Я знала, що треба готуватися до цього. У мене була методичка на випадок вторгнення. Тобто, що має бути в моєму тривожному рюкзачку, що я маю зробити. Це мене зібрало. Без неї я, мабуть, би просто сиділа і втупилася би в одну точку. Потім подзвонила мамі, сказала, що варто їм робити у випадку, якщо дійсно нас продовжать бомбардувати. У мене є молодший брат, у мене є сестра. І треба було би рятувати їх у першу чергу моїй мамі. Вони знаходилися в Києві, я знаходилась в Ірпені. Взявши цю методичку й інструкцію, яка називається “Інструкція на випадок війни”, я просто почала збирати речі. Так, в принципі, 24-те й розпочалося.
Що було у твоєму рюкзачку?
Мабуть, це трохи смішно. Бо я взяла абсолютно не те, що потрібно людині, коли вона виїхала з міста. Я чомусь думала, що буду вибиратися лісами, що буде все настільки жахливо. Я взяла намет. У рюкзаку в мене були спальник, каремат. Спеціальний газовий балон для приготування їжі. Коротше кажучи, я готувалася до того, що я буду виживати. Коли я виїхала з міста, зрозуміла, що, мабуть, потрібно було взяти ноутбук, сертифікати про навчання, бо це теж важливо. Але на той момент часу були речі, які я зазвичай беру в похід. Коли я вже виїхала з Ірпеня і потрапила в Київ і зрозуміла, що взагалі-то тут ще є мирне життя. Тобто не всюди їздять танки, літають ракети. Так, вони літали в принципі всюди, але не настільки, що коли я виходила в Ірпені на балкон, я бачила, як літають винищувачі, гелікоптери, і мені здавалося, що це відбувається всюди.
Ті, хто перебувають в окупації, всі говорять про те, що їм здається, що така реальність повсюдна. Що тобі підсвітила війна? У тобі, в людях, у світі.
Найбільше не те, що б підсвітила, а дала мені змогу відчувати війна – це радість простого буття. Я і до того любила ходити вулицями з роботи додому, насолоджуватися виглядом із вікна, але зараз це більш інтенсивно проживається. Більш інтенсивно я відчуваю смак. Я отримую насолоду від того, що раніше було просто буденністю.
Як воно бути психологом у моменті війни?
Бути психологом під час війни – це неймовірний досвід. Я змогла провідчувати на собі все, що потенційно можуть відчувати люди, які зазнали травм війни і пройти ті стадії, наприклад, гострої стресової реакції. І я розумію, що мені допомагало, як я включалася в процес життя. Зараз я вже працюю на деокупованих територіях: місто Буча, місто Ірпінь. Це досить великий досвід, який я проживаю поруч із людьми. Зараз звертаються із тим, як відновити своє життя, як навчитися поновлювати свої ресурси. Я відслідковую те, що люди дійсно втомилися. Ми маємо розуміти, що якщо ми на марафоні і ми ведемо довгу боротьбу, то ми маємо вміти відновлюватися, вміти наповнюватися і вміти шукати мотивацію рухатися далі. Вигорання, як емоційне, так і професійне, тому що багато людей волонтерять… Це вигорання точно не сприяє бажанню рухатися далі.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Катерина Зайцева