Цього разу спробуємо знайти відповідь на запитання, чи Польща — приязна країна для людей похилого віку, відповідна, щоб у ній проживати. Звісно, у Польщі не вистачає доглядальників.
Вагому частку серед тих, хто займається опікою людьми похилого віку, становлять українці, а велика частина з них працює у сірій зоні цієї галузі. Декілька років тому кількість таких помічниць оцінювали у 100 тисяч.
Щоб легально найняти доглядальницю з України, потрібен дозвіл на роботу, який можна отримати через роботодавця. Цей процес може бути тривалим. Статистичні дані показують, що 80 відсотків доглядальниць з України мають вищу освіту, 30 відсотків із них є кваліфікованими медсестрами або фізіотерапевтами.
На основі статистичних даних відомо, що такої допомоги потребують приблизно три мільйони осіб. Найскладніша ситуація — у сільській місцевості, де чимало людей похилого віку живе самотньо у своїх домівках. Нерідко — далеко від лікаря, транспорту і щоденної підтримки.
Тим часом, за оцінками, урядова програма ваучерів для людей похилого віку охопить приблизно 20-25 тисяч осіб із групи, яка цього потребує. Що робити всім іншим? І чи такі ваучери можуть стати реальною підмогою, чи це лише символічний жест? Зараз у Польщі живе понад 10 мільйонів літніх людей, яким понад 60 років.
Цю тему обговорено на хвилях Польського радіо 24. Гостею Павела Воєвудки була голова Асоціації домашнього догляду Ада Заорська.
«Враховуючи те, що тривалість життя збільшується, хороша фізична форма літніх людей утримується дедалі довше, — я спостерігала це, надаючи протягом понад 30 років послуги догляду вдома, — треба сказати, що людей, які справді потребують такого догляду або ж підтримки інших, є, скажімо, два–три мільйони. Тобто це група людей, які надалі у задовільній фізичній формі, й треба цьому радіти і підтримувати це», — сказала гостя Польського радіо.
Ще 30 років тому 60-річний чоловік здавався дуже зрілою людиною, а зараз у такій категорії розглядають 70-річних. Літні люди справді часто у чудовій психічній та фізичній формі, працюють, виїжджають у відпустку, займаються лижним спортом та різними справами, які 40 років тому здавалися чимось неможливим. Зараз це змінилося.
«Це змінилося. Я знайома з однією жінкою, якій 81 рік і вона працює доглядальницею. Вона сказала, що поки їй дозволять здоров’я та фізична форма — надалі хоче бути доглядальницею», — заявила співрозмовниця журналіста.
У Польщі є проблема, по-перше — із природним приростом населення, по-друге — зі старінням суспільства. Незабаром може скластися така ситуація, що так званих сеньйорів, як у Польщі називають літніх людей, буде більше, ніж тих, хто працює і повинен утримувати цих пенсіонерів.
«Уже зараз 27 відсотків населення кваліфікують як літніх людей. До 2060 року їх число, безсумнівно, перевищить 30 відсотків. Тож це не звучить оптимістично», — додала голова Асоціації домашнього догляду Ада Заорська.
Безперечно, треба замислитися, як літнім людям, тим, хто вже має труднощі з основними домашніми справами, влаштувати гідне життя. Існують різні проєкти, закони. Нещодавно уряд підготував закон про ваучер для літніх людей. Постає запитання, чому йдеться про такі мізерні суми. На основі цього закону опікою літніми людьми мають бути охоплені приблизно 20 тисяч осіб. Здебільшого поза великими містами, де немає інституційної соціальної допомоги.
«Так. Спочатку це мав бути ваучер для літніх людей, адресований їхнім 50-річним, майже 60-річним дітям, чиїм батькам понад 75 років. Ці діти мали ще працювати, а щоб було кому доглядати за батьками, планувалася така допомога. Зараз цей ваучер для літніх людей включено до закону про довгостроковий догляд, і його перенаправили до сільських ґмінних управ, тому що там взагалі немає догляду. Тобто на територіях, де майже знелюднені села, звідки діти й онуки виїхали, розійшлися по всьому світу, — саме там буде потреба зорганізувати такий догляд. І хоча сама ідея, можливо, правильна, як і будь-який крок, відповідний до потреб людей похилого віку, однак, у нас є ще одна, іще більша проблема — доглядальниці», — відзначила фахівчиня.
Чому ж немає охочих працювати в цій сфері?
«Вибачте, за мінімальну зарплату? А то й ні. Адже, наприклад, якщо доглядальниця працює, години її роботи визначає центр соціальної допомоги, а підопічний потрапить до лікарні або, не дай Боже, помре, — тоді доглядальниця не отримує оплати за роботу. Тож на початку місяця вона справді не знає, чи заробить 200 злотих, чи 1000 злотих, чи, скажімо, дві з половиною тисячі. Усе воно нестабільно. А якщо підопічні помруть, треба знайти нових, які разом із доглядальницею повинні підходити одне одному, це ж не мішки з картоплею, які байдуже хто перекладатиме. Тож є така проблема, що доглядальниця може залишитися практично без грошей. На сьогодні центри, які мають трудовий договір із доглядальницями, мабуть, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Усі доглядальниці працюють на основі договору підряду. Немає оплачуваних відпусток. Тут говоримо про те, що дають гроші з міських управлінь, центрів соціальних послуг. Не йдеться про приватні кошти, а про те, що, по суті, дає уряд і місцева влада. Отже, немає грошей на додатки у вихідні та святкові дні. Єдине, що є, це страховий внесок на випадок хвороби, і якщо ця людина піде на лікарняний, отримує гроші, еквівалентні її заробітній платі за 12 місяців», — додала Ада Заорська.
Чи охочі стати доглядальниками повинні пройти якісь навчання, курси, щоб знати, як задовольняти основні потреби підопічних?
«30 років тому я почула від одного з директорів центру соціальної допомоги, коли прийшла просити про підвищення зарплати для доглядальниць, мовляв, потрібно трохи більше грошей. Він сказав: "Як же? Вони роблять те саме, що й удома, отримують за це гроші, а їм ще мало?"... Зараз це трохи змінилося, хоча, з іншого боку, я вже 30 років керую компанією в цій сфері, тож бачу це. Доглядальниці кажуть мені: "Добре, ми закінчимо цей курс" (адже відомо, це відбувається у вільний від роботи час), але запитують: "Чи дасте нам на 10 ґрошів більше за годину?". Але такої можливості немає, якщо йдеться про міські управління, про всі ці комунальні гроші. Тож яка у нас, доглядальниць, мотивація, щоб вчитися і підвищувати кваліфікацію? Вибачте, її немає. Крім того, така оплата, тобто мінімальна заробітна плата за годину, — це сьогодні 31 злотий 50 ґрошів брутто. Отже, найменше, скільки можна дати. І, по суті, більшість ґмін призначає саме такі гроші, так оплачує піклування. Тож ми повинні підвищити престиж професії доглядальниці. Нам вдалося підвищити престиж професії медсестри, так само треба підвищити престиж у випадку доглядальниці. До речі, бувають і доглядальники. Однак, крім того, якщо будуть більш кваліфіковані особи, з більшим стажем роботи, вони повинні отримувати відповідну винагороду. Це, так би мовити, заохотить молодше покоління працювати доглядальницями. Хто зараз працює доглядальницею? Насправді, пенсіонерки. Жінки, яким за 50. Це більшість. А молодого персоналу немає, він у цю сферу взагалі не йде, бо їм це, вибачте, не вигідно», — наголосила голова Асоціації домашнього догляду.
Чи ці жінки, яким за 50, прагнуть цієї професії?
«Ні, звичайно, ні. Насправді рятує нас, можна сказати, ситуація, що склалася через Путіна, тому у нас є жінки-доглядальниці. Бо всі ці люди, які приїхали сюди з України, жінки, завдяки їм у нас прибуло нових працівників. Я наведу інший приклад: приміська ґмінна управа хоче призначити доглядальницю у житловому будинку в місці колишнього Державного сільського господарства. Я приїжджаю, а перед будинком сидять, скажімо, 20 жінок різного віку, які не мають ніякого заняття. Я підійшла до цих жінок і кажу: "Може, хтось із вас хоче працювати? Тут поруч, у селі, ви підете на роботу, літню жінку треба провідати двічі на тиждень". Вони глянули: "Скільки платите?", я чемно кажу, а вони відповідають: "За ці гроші йдіть собі самі", і на цьому й зупинилися. Ці люди мали соціальну допомогу із місцевого самоврядування і, так би мовити, були навчені нічого не робити, тому їм було невигідно йти. Зате вигідно було жінці з центру міста приїхати до цієї приміської ґміни і повернутися. Це справді складна система. З одного боку, я розумію, що треба опікуватися людьми на цих територіях, безумовно, це дуже важливо, але, з іншого боку, хто там працюватиме? У законі мовиться, що ґмінні управи зобов’язані піклуватися про людей похилого віку. А догляду немає не тому, що вони його не хочуть, а тому, що немає кому його надавати», — каже Ада Заорська.
Отже, чи можна оцінити, що відсутність послуг, пов’язаних із доглядом за літніми людьми, — це бомба уповільненої дії, яка може раптом вибухнути і виявиться, що літніх людей покидають напризволяще?
«Це вже майже починає відбуватися. Це вже не бомба уповільненої дії. Ми повинні були розмовляти про це 5-10 років тому, коли все починалося. І тоді поволі вводити нові системи. Зараз треба зробити це швидко, інакше справді виникне проблема. У будинках для людей похилого віку немає місць, ні в приватних, ні в державних. Причому, навіть у державних ціни не обов’язково низькі. До будинків денної опіки людей треба довезти, а ще питання, хто залишиться з ними вночі. Проблем дуже багато. Поки що ми шукаємо виходу, що можна ще зробити. Наприклад, я зустрілася з ініціативою з Великої Британії, коли можна доглянути багатьох підопічних — це короткі візити доглядальниці, але кілька разів на день. У польських умовах важко це ввести, невідомо, чи взагалі можливо, тому що в нас робота запланована погодинно. Немає так, щоб частину обов’язів виконувати пів години зранку, годину опівдні і пів години ввечері. А це збільшило б кількість підопічних», — додала очільниця Асоціації домашнього догляду Ада Заорська.
PR24/Н.Б.