Виставка «Полоніка Харківського університету. Поляки в університетській історії та пам’яті» присвячена внеску польських викладачів, науковців і студентів у розвиток Харківського національного університету імені Василя Каразіна. На дванадцяти стендах виставки представлені фотографії, копії документів чи портретів, а також історичні події, які відображають роль поляків в розвитку Харківського університету та міста.
Окрема увага приділена збереженню в сучасному Харкові пам’яті про видатних постатей, доля яких пов’язана з містом та університетом. Виставка була організована Музеєм земель Східної Давньої Речі Посполитої у Любліні у співпраці з Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна. Більше про виставу розповідає одна із кураторів виставки Вікторія Іващенко.
— Виставка має назву «Поляки в університетській історії і пам’яті Харкова». Коли ми почали працювати над нею, то зрозуміли, що йтиметься не лише про конкретних особистостей і події, які нас пов’язують, а й про те, як пам’ять про цих людей і події продовжує жити в місті. Ми також хотіли розповісти про зв’язки, які існують сьогодні. Хоча спочатку ми планували охопити період від XIX до початку XX століття, коли польська присутність в університеті була особливо помітною.
Друге важливе усвідомлення прийшло після кількох років життя в Любліні та участі в численних конференціях. Коли зустрічаєшся з людьми, яких дуже багато, вони запитують, звідки ти приїхав. Ти відповідаєш: із Харкова. І відповідь завжди приблизно однакова: «Я ніколи не був у Харкові» або «Я чув про Харків, але нічого про нього не знаю». Останнім часом траплялися й такі ситуації. Наприклад, коли я розповідала про те, що до повномасштабної війни в Харкові було близько 30 закладів вищої освіти, мене перепитали: «Можливо, ви маєте на увазі школи?»
Я зрозуміла, що розповідати про поляків у Харкові дуже важко, якщо люди не мають уявлення про саме місто та Харківський університет. Тому наша виставка присвячена не лише полякам у Харкові, а й самому місту та університету загалом. Це необхідно, щоб відвідувачі могли зрозуміти ширший історичний контекст. Саме тому на виставці представлені й матеріали, які висвітлюють його, — зазначає ад’юнкт Музею земель Східної Давньої Речі Посполитої у Любліні Вікторія Іващенко.
— Однією з найцікавіших тем, яка може зацікавити як українську, так і польську аудиторію, є історія Юзефа Пілсудського — однієї з найвідоміших постатей польської історії, який навчався в Харківському університеті. Проте ця історія не така проста, адже документів збереглося небагато. Наскільки мені відомо, маємо лише копії документів та одну фотографію?
— Так, я випадково натрапив на ці документи в Державному архіві Харківської області, — говорить завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Сергій Посохов. Це сталося на початку 1991 року. Чесно кажучи, спочатку я просто виписав відомості, думаючи, що вони можуть виявитися цікавими. До того ж в описі була помилка, тому я припускав, що, можливо, щось не так. Згодом я уважніше ознайомився з документами. Це справді були копії: у 1930-х роках оригінали вивезли до Москви, а в Харкові залишили лише машинописні копії. Проте серед матеріалів була оригінальна фотографія Юзефа Пілсудського з його підписом.
Коли я тримав її в руках, то зрозумів, що це справжня знахідка. Тоді я опублікував статтю про неї в одній із харківських газет, підготував тези й виступив із доповіддю на конференції. Адже в цих документах були й досить незвичайні відомості, які потребували пояснення. В середині 1880-х років. Пілсудський протягом одного року навчався на медичному факультеті університету. У документах містилися характеристики, з яких випливало, що він двічі перебував у карцері. Звісно, виникало запитання: що сталося і чому його туди помістили? Я намагався знайти відповіді. На жаль, документів недостатньо, щоб достеменно встановити причини цих покарань. Можна лише припускати, що вони були пов’язані зі студентськими протестами, можливо, з подіями, приуроченими до річниці скасування кріпацтва.
Принаймні саме так я інтерпретував ці відомості. У будь-якому разі йшлося, вочевидь, про прагнення до свободи. Коли ми згадуємо ті часи, то розуміємо, наскільки непросто було відстоювати свободу в умовах Російської імперії. Це потребувало мужності й нерідко призводило до покарань. Зрештою Пілсудський залишив університет і більше не повернувся до навчання. Попереду на нього чекали заслання та подальша політична діяльність. Проте початок цієї історії пов’язаний саме з Харковом.
Сьогодні про перебування Пілсудського в місті нагадує меморіальна дошка. До речі, відомо, що після того, як він залишив університет, Пілсудський ще приїжджав до Харкова. Однак тоді його візити вже були пов’язані з політичною діяльністю, — зазначає професор Сергій Посохов.
— В історіографії існує думка, що в Харківському університеті працювало близько 40 професорів польського походження, — говорить ад’юнкт Музею земель Східної Давньої Речі Посполитої у Любліні Вікторія Іващенко. Імовірно, це була одна з найбільших спільнот польських професорів у внутрішніх губерніях Російської імперії, якщо не брати до уваги університети Вільна та власне польських земель.
Отже, йшлося про надзвичайно потужну наукову спільноту. Водночас точна кількість досі не встановлена. Це означає, що перед дослідниками залишається значний простір для подальших пошуків і відкриттів. Є й інша проблема: значна частина архіву університету загинула під час евакуації в роки Другої світової війни. Тому, хоча певні матеріали збереглися, їхня кількість обмежена. Працюючи над виставкою, ми прагнули знайти додаткові джерела. З’ясувалося, що частина матеріалів зберігається в Польщі.
Це поодинокі документи, але вони дали змогу розширити наше уявлення про спільну історію. Серед них — дипломи випускників і почесних членів університету, а також матеріали, пов’язані з Генріхом Семирадським. Адже не лише Пілсудський заслуговує на увагу. Художник Генріх Семирадський — також відома постать. Він народився в Харкові, навчався там і саме тут почав свій творчий шлях. У Харківському художньому музеї зберігаються його картини. Серед них є одна з ранніх робіт, яка за своїм характером помітно відрізняється від пізнішої творчості митця. Вона не відображає його звичного захоплення античністю, а зображує майстерню трунаря, пропонуючи зовсім інший сюжет, — підкреслює Вікторія Іващенко.
— Це постать, добре відома в Польщі, але й Харків пишається тим, що художник був пов’язаний із нашим університетом, — говорить завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразінаюю, Сергій Посохов. Він закінчив Харківський університет, де навчався на фізико-математичному факультеті. Семирадський вивчав комах і здобув науковий ступінь кандидата наук.
Отже, університет він закінчив із вагомими академічними здобутками. До речі, інтерес до комах зберігся в нього й надалі: він продовжував їх збирати та колекціонувати. Проте світову славу Семирадському принесло передусім мистецтво. Художньої майстерності він навчався в Харкові, де його наставником був місцевий художник.
Сьогодні пам’ять про Семирадського в університеті втілена, зокрема, у галереї його імені. Поруч із нею стоїть, на мою думку, чудовий пам’ятник художникові роботи Олександра Рідного. Для нас Семирадський — також наш художник. На будівлі університету встановлено меморіальну дошку, а в населеному пункті поблизу Харкова, де він народився, йому споруджено пам’ятник. Ми вважаємо його частиною власної історії та пишаємося ним. Приїхавши до Польщі, я розумію, що й тут Семирадський — свій. І це дуже добре, коли ми маємо таку спільну історію, — зазначає Сергій Посохов.
— Відомо, що завіса роботи Семирадського прикрашає Львівський оперний театр, — наголошує aд’юнкт Музею земель Східної Давньої Речі Посполитої у Любліні Вікторія Іващенко. У його творчості є не лише античні сюжети, а й українські мотиви. Усе це залишається в історії та свідчить про глибину наших культурних зв’язків. Виставка як крок до співпраці Харкова й Любліна.
Мені дуже приємно, що музей підтримав ідею виставки та супроводжував її на всіх етапах підготовки. Вона проходила під патронатом президента міста Любліна й стала загальноміською подією, а не просто локальною ініціативою, яка залишилася б малопомітною. Це засвідчило, що наша спільна історія цікава, що про неї варто знати і що вона також є частиною культурного простору Любліна. Харків і Люблін мають давні партнерські зв’язки. Проте, попри тривалу історію співпраці, мені здається, що ми ще не встигли по-справжньому познайомитися одне з одним. Можливо, ми лише починаємо цей шлях і робимо перші кроки назустріч, — підкреслює Вікторія Іващенко.
— Є чимало інших діячів, про яких мені хотілося б згадати. Наприклад, початок історії Харківського університету тісно пов’язаний із графом Северином Потоцьким — першим куратором Харківського навчального округу, — говорить завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Сергій Посохов.
Дехто навіть називає його засновником університету, і для цього є певні підстави. Завдяки Потоцькому було створено університетський ботанічний сад, сформовано нумізматичну колекцію. Він передав університету понад 800 золотих і срібних монет, а також стелу з Херсонеса з присвятою Аполлону, яка сьогодні зберігається в Музеї археології університету. На виставці представлені зображення цих пам’яток, а також портрет Северина Потоцького. Закликаю відвідувачів звернути на них увагу, адже вони є матеріальними свідченнями нашої спільної історії.
Однак я хотів би звернути увагу не лише на польських діячів. Важливою постаттю є, наприклад, Гулак-Артемовський — відомий український поет і байкар, який був професором і ректором Харківського університету. Він зустрічався з Адамом Міцкевичем у Харкові, цікавився польською культурою та викладав польську мову в Харківському університеті ще в 1820-х роках. Цей приклад свідчить про те, що Харківський університет був простором взаємодії польської та української культур. Ішлося не просто про співіснування, а про взаємне збагачення.
Сьогодні ми можемо запитати: ким передусім був такий діяч — поляком, українцем, харків’янином чи людиною, пов’язаною з іншим містом? Насправді це частина спільної історії, яка надихає. Мені здається, що така творча взаємодія необхідна для подальшого розвитку людства. Особливо в наш час, коли часом здається, що порозуміння між людьми й культурами стає неможливим. Саме тому я вважаю, що виставка в Любліні — це не просто згадка про минуле. Вона водночас спрямована в майбутнє, адже допомагає відновлювати зв’язки, краще пізнавати одне одного та знаходити нові можливості для спільної праці, — зазначає професор Сергій Посохов.
Виставку можна оглянути на Литовській лощі в Любліні. Вона буде доступна до 1 березня 2027 року.
Інна Ясніцька