Воєнний стан, введений 13 грудня 1981 року генералом Войцєхом Ярузельським, належить до однієї з найпонуріших сторінок в новітній історії Польщі. Комуністична хунта, відома як Військова рада національного порятунку, під керівництвом Ярузельського намагалася знищити 10-мільйонний рух «Солідарність», тим самим прагнучи задушити надію поляків на повалення комуністичного режиму, надію на демократичні зміни.
Необхідно наголосити, що лише список смертельних жертв воєнного стану за даними Інституту національної пам'яті Польщі може становити близько 100 осіб, позаяк ряду смертей до сих пір не вияснено. Це вже не кажучи про поранених, кинутих за ґрати чи тих, кого катували, били, звільняли з роботи і всіма можливими способами ламали життя. Все це сидить глибокою травмою у суспільній свідомості.
Водночас, не дивлячись на все, як показують соціологічні дослідження, думки поляків щодо воєнного стану поділені. Так, відповідно до останнього соцопитування Центру дослідження громадської думки, 37% респондентів засуджують воєнний стан, вважаючи його незаконним і помилкою, а для 33% це був виправданий крок. Поруч з цим у дослідженні відмічається, що вперше число тих, хто засуджує воєнний стан перевищило число тих, хто виправдовує його введення.
Прокоментувати ці дані я попросив професора Влодзімєжа Сулєю із Інституту національної пам'яті Польщі, якого й запросив до розмови про воєнний стан в очах поляків.
– Думки були кардинально поділені з самого початку, позаяк влада мала свою опору серед частини суспільства. В неї були прихильники, були ті, хто становив частину цієї влади, користуючись всіма вигодами, які зумовлював цей факт.
Були два табори і поділ в суспільстві продовжував зберігатися. Одні вважали воєнний стан виправданим. Навіть серед деяких членів «Солідарності» були ті, хто вважав такий крок виправданим, бо нібито треба було припинити «балаган». Для інших воєнний стан був злочином проти суспільства.
Поруч з цим, я хотів би звернути увагу на певну виражену тенденцію. Свого роду плебісцитом з приводу того, чи був воєнний стан правильним, чи ні, стали перші частково вільні вибори, що відбулися у червні 1989 року.
На них поляки в своїй абсолютній більшості виступили проти комуністичної влади. Хоча й була значна частина поляків, найбільш відданих владі, яка не взяла участі в цьому плебісциті.
Натомість, наведені Вами соціологічні дані з перспективи людей, які засуджують воєнний стан, свідчать про певну тенденцію. Минув час і пропорції змінюються на користь тих, хто був ворогом системи. Безумовно, слід детально аналізувати кожну вікову групу. Очевидний і той факт, що з часу тих подій минуло 40 років, тобто практично два покоління.
Попри все тенденція, якщо не засудження воєнного стану, то принаймні погляд на нього як не безглуздий крок, стає все більш виразним.
Варто наголосити, що серед поляків залишається популярним погляд про те, що якби не було воєнного стану, то відбулося б вторгнення совєтської армії. Чому ця теза так міцно сидить в суспільній уяві? Адже абсолютна більшість істориків її заперечують, підкреслюючи, що військова інтервенція Москви, яка загрузла у війні в Афганістані та мала цілу низку внутрішніх проблем, в грудні 1981 року була неможливою. Чому так діється?
– Проблема полягає в тому, що суспільну думку формують не серйозні історики, а ЗМІ. В ЗМІ продовжує залишатися сильним дискурс, який релятивізує часи воєнного стану. Не буде чимось новим, коли скажу, що в Польщі є ціла група ЗМІ, які представляють воєнний стан кроком «польських патріотів».
Знаєте, якщо такі тези озвучуються і адресуються різним аудиторіям, а не тільки свідкам тих подій, скажімо, коли такий наратив йде до молодого покоління, то при безкритичному підході його сприймають як правдивий. Тому про це треба пам’ятати, так само і про те, що все це не відбувається на базі мериторичного представлення теми, а йде подача інформації з емоційним навантаженням, з розставленими пастками тощо.
Все це виливається в релятивістський дискурс про те, що воєнний стан треба було вводити. Мені здається, що тут криється ключ до розуміння того, чому такий погляд на речі до сих пір зберігається.
Соцопитування свідчать теж про те, що десь третина поляків виступає за притягнення до відповідальності тих, хто розправлявся з опозицією в часи воєнного стану. Скажімо, мова про тих, хто криваво розправлявся з робітниками шахти «Вуєк», де від куль загинули 9 гірників, а ще 23 отримали поранення. Покарали лише рядових виконавців, які отримали умовні терміни.
В той же час, більша частина польського суспільства схильна відмовитися від судового переслідування тих, хто видавав і виконував злочинні накази. Частина вважає, що надто пізно когось карати ітд.
Як з цієї перспективи можна оцінити моральний стан польського суспільства?
– Скажу так, ми маємо справу з двома процесами, двома аспектами. Перший стосується суспільної сфери, в тому числі моральних почуттів. На порядку денному стоїть щось, що є очевидним злочином, який не був покараний. Якщо поглянути на вироки за воєнний стан, залишаючи вже в стороні їх символічність та умовність, то ми побачимо недієвість системи правосуддя, яка своїм корінням заглиблюється в комуністичні часи.
Частково це пов’язано з філософією підведення «жирної лінії», яка була озвучена прем'єром Тадеушем Мазовєцьким в 1989 році і возведена в ранг догми. Мається на увазі відмова від переслідування представників комуністичного режиму.
Я дивлюся на все це з глибокою гіркотою і без особливих надій на прогрес в цьому питанні. Головний злочинець, генерал Войцєх Ярузельський, відійшов у вічність і був похований з державними почестями. На це слід дивитися як на саркастичний регіт історії.
Ми тут маємо справу з явищами, які характеризують моральний стан суспільства, який в багатьох сферах не найкращий. Проте це теж зумовлено подачею інформації, трактуванням історії, а не є однозначною позицією щодо подій і висновками з уроків минулого.
Подекуди сучасну Польщу порівнюють з Іспанією, в одному випадку мав місце посткомуністичний транзит, а в другому постфранкістський. Іспанія теж має серйозні проблеми з покаранням різних злочинів, передовсім злочинів франкістського режиму. В Іспанії теж довгий час зобов’язувала філософія «підведення жирної лінії» – там вона отримала назву «пакт забуття». Зараз все голосніше говориться про необхідність засудження злочинів режиму, що дехто вважає непотрібним роздрапуванням ран. Ліві і регіональні націоналістичні партії Країни Басків і Каталонії вийшли з «пакту забуття».
Чи можна очікувати, що і в Польщі відбудеться такий процес? Чи більшість польського суспільства зрозуміє, що покарання винних не є роздрапуванням ран, а справедливістю і оздоровленням морального і духовного життя?
– Знаєте, було б дуже добре, щоб такий процес відбувся, хоча зверну увагу, що цей іспанський приклад є, безумовно, хорошим прикладом, але він дуже складний. Справа в тому, що там злочини були з обох боків, і то дуже жахливі злочини. Скажімо, якщо взяти приклад такого мальовничого містечка Ронда, де в 1936 році священиків скидали зі скелі і мосту – страчуючи їх, тоді говорили, що жертви «фуркали» – то ми побачимо, що там відбувалося в Іспанії. В нас аж так погано не було. Натомість, в мене немає сумніву, що така однозначна, а також моральна оцінка часів комунізму в Польщі повинна відбутися. Хоча тут потрібна політична воля, про що Ви вже згадали – без політичної волі цього не буде. Політична воля дозволяє розпочати дискурс, який має бути дискурсом раціональним і таким, що базується на фактах. Проте немає сумніву, що емоції цілковито не вдасться загасити, навіть якщо мине якийсь довший період часу.
Скажу, може, надто однозначно – це потрібно для психічного здоров’я всього суспільства. Треба мати ясність, чим була ця система, а це була злочинна система. До цієї системи не повинно бути повернення і за нею не повинно бути зітхань.
Матеріал підготував Назар Олійник