«Українська трилогія» Юзефа Лободовського

Люблін залишився його міфічною батьківщиною, але справжній вибір Юзеф Лободовський зробив на користь України. Побачивши на власні очі Голодомор, він остаточно порвав із комуністичною ідеологією. І назавжди залишився адвокатом української справи в польській еміграційній публіцистиці XX століття

Державна бібліотека в Любліні 1939—1945

Narodowe Archiwum Cyfrowe / https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/jednostka/-/jednostka/5937995

Одним із найпослідовніших адвокатів української справи в польській еміграційній публіцистиці XX століття став польський поет, публіцист, перекладач, інтелектуал Юзеф Лободовський. Саме до нього впродовж чотирьох десятиліть Єжи Ґедройць звертався з проханням писати тексти про польсько-українські взаємини, перекладати українських письменників, рецензувати книжки про історію та сучасність Східної Європи. Справа польсько-українських відносин і незалежності України була однією з основоположних тем для Єжи Ґедройця та його співробітників, публіцистів, есеїстів, письменників, пов’язаних із часописом «Культура». А також турбота про те, щоб література й культура українського народу були ширше й краще відомі полякам.

Юзеф Лободовський перекладав для часопису також твори білоруських, російських, іспанських авторів.

Він народився на Сувальщині у 1909 році, але з однорічного віку все дитинство пов'язане з Любліном. У 1914 році разом з матір'ю виїхав до Москви, тоді як батько, офіцер російської армії, пішов на війну, з якої вже ніколи не повернувся до Польщі. Коли в Москві почалася нестача продовольства, Юзеф разом з матір'ю виїхав на Північний Кавказ, там їх застала більшовицька революція. Лободовський почав писати вірші ще в гімназії. В них шокував демонстрацією атеїзму, яким просочився в революційній Росії, а через нелюбов до точних наук ледь не провалив іспити на атестат зрілості. До Любліна з матір’ю вони повернулися в 1923 році, де Юзеф почав вивчати право в Католицькому університеті, але був виключений за видання комуністичного збірника «O czerwonej krwi» («Про червону кров») у 1931 році.

Однією з причин ідеологічного розриву Лободовського з комуністами була інформація про Великий голод в Україні. Він вирішив перевірити її особисто і незаконно перетнув кордон. Те, що він побачив там, назавжди вилікувало його від симпатії до революції і повернуло до зацікавлення українською культурою. У міжвоєнний час він активно перекладав українських авторів: Тичину, Рильського, Сосюру.

Через проукраїнські симпатії його називали «отаманом Лободою», він вважав, що процес полонізації, який проводився на польському прикордонні, є контрпродуктивним, протестував проти руйнування православних церков. Своє розставання з комунізмом, свій особистий розрахунок із цією ідеологією Лободовський виклав у текстах, які з’являлися в міжвоєнних «Відомостях літературних».

«Лободовський любив згадувати свої родинні корені, які ніби походять від українського отаман Лободи. Ці українські мотиви з’являються також у його повоєнній емігрантській публіцистиці. Вони присутні також у його поезії. Схоже, що Україну він бачив, як і Ґєдройць, у спільноті вільних народів. Лободовський був прихильником порозуміння між поляками й українцями, бо вважав, що майбутнє так чи інакше змусить нас до цього. Чи не мав він рації? Майбутнє це перевірить», — зауважував літературний критик і перекладач Єжи Ґізелла.

Велику «українську трилогію» Юзефа Лободовського складає цикл із трьох романів, написаних у 1955—1960 роках в еміграції. Події трилогії розгортаються під час громадянської війни на Кубані, в місцевості, яка географічно й історично тяжіє до України. Головним героєм є юний поляк Стась Маєвський, який живе в українському степу. Його очима автор показує потрясіння доби, революційний хаос, зіткнення культур, болісний пошук ідентичності. 

«Хоча Лободовський є абсолютно люблінським письменником, і він є його міфічною батьківщиною, хоча пізніше мав обрану Батьківщину — Україну. Романи Лободовського з’явилися досить пізно. Перший том "Очерети" знайомить читача з родиною Маєвських, яка мешкає в місті Єйськ на березі Азовського моря. У вирі більшовицького терору, репресій і зруйнованих людських доль, юний Стась стикається з вибором між пристосуванням і збереженням гідності, між страхом і відповідальністю за власні вчинки», — підмітила дослідниця Анна Насальська.

У другій частині трилогії «У станиці» історія переноситься до українського села, де триває боротьба з новою владою й одночасно поглиблюються міжетнічні й родинні конфлікти. У третій частині «Дорога назад» герой проходить шлях рефлексії й осмислення пережитого, а сама трилогія набуває тональності глибокого гуманітарного підсумку. 

«Це характерно для багатьох письменників, що спершу людина самореалізується в ліриці, бо це є привілей молодості. Епіка, причому така широка, навіть епопейна, як у випадку українських романів Лободовського, з’являється згодом. Він був неймовірно ерудований, дивно, як при відсутності регулярної освіти, він міг створити такі твори. Вони є справжньою скарбницею різноманітних знань про звичаї, про Україну, про фауну, про флору. Там є детальні етнографічні описи, що є значною науковою й пізнавальною цінністю», — відзначила Анна Насальська.

У другій частині трилогії «У станиці» Лободовський абсолютно ідентифікує себе з Україною. На тлі цього історичного безумства, що відбувається довкола, він зображує станицю як світ сталий, стабільний. Він докладно описує не тільки ландшафт, страви, цей чуттєвий світ, який сприймає зором, запахами, усе це буквально проникає крізь текст. Але ще й дуже точно, послідовно зображує всю обрядовість. Лободовський у другій частині ілюструє тезу, яку завжди відстоював, що в Україні є прагнення бути Європою. А Польща має стати для України мостом.

Коли після Другої світової війни Єжи Ґедройць заснував у Парижі часопис «Культура», Юзеф Лободовський став одним із його ключових авторів. Для Ґедройця Лободовський був не просто дописувачем, а партнером у спільному проєкті розбудови польської свідомості, яка вміє вийти за рамки етноцентризму й імперського минулого. А документ, що став важливим етапом у польсько-українському порозумінні, відкрито підтримуючи право України на незалежність і закликаючи до перегляду польської східної політики, як згадували «Декларація в українській справі» 1977 року.

Після публікації згаданої декларації на шпальтах «Культури» Богдан Осадчук написав так: «Москва встановила невидиму, але дієву блокаду й навчає своїх сателітів ставитися до України, як до перегною для вирощування радянського народу. Саме з цього погляду декларація є важливою подією. Цей перший маніфест правди про одну з жертв московського імперіалізму — це крок, на який давно чекали всі українці. Для українців це доказ того, що боротьба, оплачена страшними руйнуваннями й жертвами, не є марною».

«Ця страшна й трагічна війна, яка зараз триває в Україні, дає багато ознак того, що росіяни хочуть не просто знищити українську державу, а фактично стерти з історії саму ідею існування українського народу. Недарма президент Російської Федерації Владімір Путін неодноразово заявляв, що росіяни й українці, нібито один народ, частину еліт якого, мовляв, спокусили ще за часів Першої світової війни австрійці, і звідси таке відступництво від єдності східнослов’янського світу, як українці. А тут якраз Осадчук дуже чітко це підкреслює, що українці, за логікою російської імперської риторики, мають бути просто "половою" (він уживає саме це слово). Відповіддю на цю польську декларацію з "Культури" стала "Декларація Солідарності", підготовлена й підписана найвидатнішими діячами української діаспори. Вона була важливою не лише тому, що там висловлювалася, з сучасного погляду, цілком очевидна теза, що українці мають право на самовизначення. Але особливою цінністю цієї декларації було те, що її підписали представники всієї східноєвропейської еміграції. Там були й чехи, і угорці, й поляки, але, і це я особливо хочу підкреслити в ці сумні часи, там були також і росіяни. Проте є певний парадокс, що у 1977 році серед російської еміграції було значно більше видатних інтелектуалів, які мали мужність сказати, що українці мають право на власну державу, ніж зараз, попри понад 30 років української незалежності й начебто колись партнерські міжнародні відносини між Росією й Україною», — наголосила Боґуміла Бердиховська.

Юзефа Лободовського відповідальним за українські справи Єжи Ґедройць обирає невипадково. По-перше, він бездоганно знав українську мову, по-друге, його довоєнна публіцистична діяльність справила на Ґедройця враження.

Христина Срібняк