Попри серйозне загострення польсько-українських взаємин на тлі суперечки довкола кривавих сторінок конфлікту часів ІІ світової війни і у післявоєнний період, серйозні фахівці по обидва боку кордону активно працюють над створенням майданчика для історичного діалогу. Частиною цього процесу є ініціатива й ідея про створення польсько-українського підручника з історії, який міг використовуватися як додатковий методичний матеріал у школах. Низова ініціатива знаходить підтримку в польських та українських відомствах та наукових осередках.
Цій темі була присвячена дискусійна панель «Історична освіта в школах: у напрямку спільного польсько-українського підручника з історії», яка відбулася у Варшаві в рамках ІІІ Конгресу дослідників історії Литви, Польщі, України і Білорусі.
До Вашої фрагменти з виступу істориків, якій взяли в ній участь.
Модератором виступив к.і.н. Марцін Вятр з Інституту імені Георга Екерта в Брауншвейгу.
Марцін Вятр, відкриваючи дискусійну панель, наголосив, що взірцем і рамковою моделлю у створенні польсько-українського підручника з історії слугує приклад аналогічного німецько-польського проєкту, який увінчався успіхом. Внаслідок співпраці польських та німецьких спеціалістів і підтримці МЗС двох країн постав підручник «Європа. Наша історія», який у свою чергу брав за зразок спільний франко-німецький підручник:
«Надихаючись досвідом роботи над польсько-німецьким підручником з історії та спираючись на розуміння того, що робота над підручником або з підручниками є очевидним, що це певним чином впорядковує нашу дискусію між істориками чи дослідниками не лише істориками, а й географами, соціологами. Ця робота створює такий коридор взаємних зв’язків, взаємних діалогічних форматів, які показують і дозволяють нам зосередитися на найважливіших цілях. А найважливіша мета будь-якого підручника насправді — хоча не завжди цей намірів можна безпосередньо прочитати — має бути принаймні спробою створення матеріалу, що надихає, надихає до мислення. І саме на цьому ми наголошуємо те, що спонукає до мислення, до діалогу».
Одним учасників панельної дискусії був професор Кароль Санойца з Вроцлавського університету, який використав метод SWOT-аналізу. Тобто, виокремив сильні і слабкі сторони ідеї створення такого польсько-українського підручника, а також виділив можливості і загрози:
«Думаю, що серед цих сильних сторін, безумовно, є досвід, яким ми вже володіємо завдяки створенню польсько-німецького підручника — це безперечно наша перевага. Сильною стороною є також соціально-політичні обставини, починаючи від присутності українців, які тепер після вибуху великої війни в Україні, живуть у Польщі і так далі.
Це, без сумніву, ті сильні сторони, які заохочували взятися за цю справу. Мені здається, що сильною стороною є також колектив людей, який вже задіяний, або міг би бути задіяний у цих пропозиціях».
Натомість, про слабкі сторони і загрози, експерт говорить наступне:
«Ця соціально-політична ситуація, яка може бути сильною стороною, водночас має елементи, що можуть виявитися слабкістю або потенційною слабкою стороною. Іншим таким моментом є, як я б це назвав, методологічно-конструктивне питання. Тобто потреба вироблення відповідної методології та необхідність поєднання двох освітніх систем — двох навчальних програм, польської та української, які мають дуже різні цілі. А це може створити значні труднощі. Але це вже переходить у дві інші категорії можливостей і загроз, тобто тих чинників, з якими проєкт може зіткнутися в майбутньому. Безперечно, однією з таких загроз є, як я тут записав, людський чинник, але ви, панове, розумієте, що мається на увазі – вся ця антипольська, антиукраїнська та антиєвропейська риторика.
Загрозою можуть бути також розбіжні бачення, адже як би ми не говорили, історія — це така сфера, де національно-державний елемент проявляється дуже виразно. І цей пропольський аспект чітко видно в польській навчальній програмі та у викладанні історії в Польщі, а проукраїнський — з українського боку».
Професор Санойца наголошує, що можна знайти чимало як сильних, так і слабких сторін, можливостей і загроз, але попри все він є рішуче за те, аби рухатися в напрямку створення польсько-українського підручника з історії.
Зі свого боку, ще один учасник панельної дискусії, професор Даміан Марковський з Інституту Пілецького теж не сумнівається у необхідності польсько-українського підручника, оскільки Росія постійно використовує історичну тематику з метою розколу серед поляків та українців:
«Маю таке враження, що він потрібен не на завтра, не на сьогодні, а ще на вчора. Адже якщо взяти до уваги масштаб, у якому штучний інтелект — передусім той, що вирощується росіянами — використовує польсько-українські взаємини через призму історії, то, як колишній член Польсько-української комісії з питань дослідження російської дезінформації в історичній сфері, можу сказати: ми справді можемо лише схопитися за голову, бо масштаби цього явища відверто шокуючі.
Водночас ці історичні «споти» — можемо бути в цьому певні — і надалі будуть експлуатовані, причому в ще більшому ступені, ніж досі, через інтернет, який стає дедалі потужнішим інструментом маніпуляцій і впливу на суспільну поведінку. Ми вже сьогодні є свідками цього у ситуації, коли з різних причин, але значною мірою також через історичну дезінформацію, а також через суперечки, що точаться навколо різних версій подій польсько-українського конфлікту».
Історик вважає, що головною роллю підручникової групи, а може й самого підручника, якби такий з’явився, було б створення простору для діалогу між поляками та українцями, а не стільки узгоджений погляд на історію:
«Мета є всім, а водночас нічим. Адже мета є настільки віддаленою, бо минуть роки, перш ніж поляки й українці значно наблизяться до спільного бачення історії. Але, безперечно, такий підручник міг би створити своєрідну карту точок дотику — відправну базу, на якій можна було б будувати діалог на зовсім іншому, міцнішому, ширшому й стійкішому фундаменті, ніж це є дотепер.
Маю також враження, що доти, доки ці історичні суперечності між поляками та українцями — насамперед ті, що стосуються ХХ століття, особливо його першої половини — не будуть розв’язані або принаймні не наблизяться до вирішення, ситуація нагадуватиме тримання гранати в руці. І лише від поляків та українців залежить, чи вдасться цю гранату вчасно знешкодити».
З українського боку учасником панельної дискусії «Історична освіта в школах: у напрямку спільного польсько-українського підручника з історії» професор Юрій Шаповал з НАН України. Він зокрема відзначив позитивні зміни, які спостерігаються в написанні підручників з історії в Україні, але теж розкритикував певні речі, принагідно згадавши постать Богдана Осадчука – відомого українського публіциста та оглядача, який був одним з найважливіших промоторів та ініціаторів польського-українського діалогу після ІІ світової війни. Власне у вересні побачив світ нарис професора Шаповала «Богдан Осадчук. Життя в тріалозі»:
«Оце олюднення історії, персоніфікація, антропологічна частина цього дидактичного матеріалу має дуже серйозний прогрес в Україні. Є, звісно, проблема з відбором персонажів, їхньої селекції. І тут ситуація значно гірша, тому що дуже багато людей, які, можливо, висловлюючись піднесено, жили й діяли на межі культур, — вони часто залишаються поза увагою.
Один із таких людей — це саме Богдан Осадчук, про якого я писав. Мені здається, що такі постаті, які перебували на межі різних культур, культур кількох країн, — це дуже важлива тема. Я думаю, що саме такого типу персонажі повинні бути в центрі уваги. Але це вже залежить від майстерності автора: хто пише підручник і наскільки добре знає інші приклади».
Професор Юрій Шаповал не уникнув і постаті Степана Бандери, яка вкрай негативно і вороже сприймається у Польщі, і водночас є кимось позитивним в українських підручниках:
«Ця постать у Польщі є стигматизованою — це безсумнівно. Немає розуміння Бандери як символу і Бандери як реальної політичної постаті. Це перше. Друге — немає розуміння того, що в Україні люди по-різному сприймали і сприймають і Бандеру, і діяльність усього цього націоналістичного середовища УПА.
Наведу лише один приклад. Мій герой, Богдан Осадчук, із 1993 року був колумністом газети "Rzeczpospolita".
Так от, у 2010 році, за рік до своєї смерті, коли він дізнався, що Ющенко присвоїв Бандері звання Героя України, він написав абсолютно слушну річ, яку обов’язково треба пояснювати: Бандера здобув свою славу лише після смерті. І за це слід дякувати Хрущову й Шелепіну, які організували його вбивство. І саме це нерозуміння, звідки взявся феномен Бандери, чому його образ такий сильний, треба пояснювати. Адже він був до кінця послідовним прибічником незалежної України і за це своє життя віддав своє життя, як символ. А яким він був насправді — це вже абсолютно інша розмова».
Зі свого боку, професор Ґжегож Мотика розповів про роботу Польсько-української комісії з підручників, яка існує ще з 90-х років, і в керівний склад він входить, фактично виконуючи в продовж останнього роль її голови з огляду на проблеми зі здоров’ям професора Влодзімєжа Менджецького, котрий стоїть на її чолі.
Він відзначає, що у випадку цього органу, створення спільного підручника було радше амбіцією, що час від часу виникала. Справа в тому, що що комісія збирається раз на рік. Після кільканадцяти зустрічей протягом багатьох років, стало зрозуміло, що реалізовувати цю амбіцію слід дуже обережно, бо надмірне зосередження на ній могло б зашкодити головній меті діяльності комісії:
«Польсько-українська підручникова комісія є радше дорадчим органом, який здійснює делікатний взаємний моніторинг підручників. Вона збирається раз на рік — чергуючи зустрічі в Польщі та в Україні. Під час них обидві сторони представляють вибрані власні підручники для оцінки колег з іншої країни, на основі чого готуються рецензії. Теоретично автори мають враховувати ці зауваження, хоча на практиці діють цілком самостійно. Як форма делікатного моніторингу, діяльність комісії, яка триває вже понад тридцять років, на мій погляд, цілком виправдовує себе: незважаючи на доволі обмежені ресурси, вона дає відчутні результати.
Амбіція створення підручника з польського боку все ж час від часу виникала. Її виразом була також ініціатива професора Менджецького створити «Історію Польщі» спеціально для українців — працю, яка була написана, перекладена українською мовою та видана Інститутом національної пам’яті у його кращі часи.
Ця публікація формально навіть не вважається здобутком підручникової комісії, однак саме "Польща. Нарис історії", написана з врахуванням українського читача, виявилася надзвичайно цінною, коли почалася війна. Раптом з’ясувалося, що це єдина книжка, з якої українські діти та молодь, які знайшли притулок у Польщі, можуть прочитати історію держави й народу, серед яких тепер живуть, рідною мовою».
За спостереженнями професора Мотики, з українського боку ж, щоразу коли виникали розмови про створення спільного підручника, навіть якщо це обговорювалося обережно чи напівжартома, з’являлося побоювання, що такий підручник міг би стати інструментом польського диктату над історією України. Проте повномасштабна війна Росії проти України та безприкладна підтримка і солідарність Польщі в умовах агресії створила нову ситуацію:
«В Україні зрозуміли, що Польща тепер не може оттак просто змінити курс, що власне з українського боку дедалі більше усвідомлюють: ідея спільного підручника несе в собі менше загроз, а дає більше шансів. Є розуміння того, якщо вдасться створити такий підручник, він має бути результатом справжнього діалогу, терпеливої розмови, а не будь-якого тиску. І, можливо, такий підручник може стати інструментом, з якого всі зможуть черпати користь.
Ми дізнаємося більше про власні держави та народи, про інші перспективи, і навіть ті моменти історії, які болючі чи суперечливі, можна буде представити так, щоб показати: ось як це бачать одні, а ось так інші. Завдяки цьому молоді люди й учителі матимуть змогу самостійно визначити, яке тлумачення їм ближче».
І на завершення панельної дискусії виступив професор Томаш Стриєк з Інституту політичних досліджень Польської Академії Наук.
Томаш Стриєк спільно з професором Ігорем Конколєвським з Центру історичних досліджень ПАН у Берліні і кандидатом історичних наук Марціном Вятром з Інституту імені Георга Екерта в Брауншвейгу отримали грант від Польсько-Німецького фонду науки на підготовку такого спільного польського-українського підручника з історії.
«Протягом трьох років ми передбачили розроблення методичної концепції, іншими словами рекомендацій для створення такого підручника. У зв’язку з цим плануємо провести широкі соціологічні дослідження на початковому етапі. Ми залучили соціологів, які вивчатимуть «горизонт очікувань».
Ми проведемо серію фокус-групових та індивідуальних інтерв’ю: з батьками, педагогами, музейниками, журналістами, експертами. Окремо заплановано інтерв’ю з представниками місцевих організацій. Особливу увагу приділимо українським біженцям у Європі, зокрема тим сім’ям, які мають дітей, що навчаються в школах Польщі чи Німеччини. І лише після реалізації цього масштабного етапу досліджень ми перейдемо до основної частини роботи — розроблення самих методичних рекомендацій».
Матеріал підготував Назар Олійник