Цей виступ мав ефект землетрусу — маска зі Сталіна була зірвана його власним соратником.
25 лютого 1956 року на завершення ХХ з’їзду Комуністичної партії Совєтського Союзу у Великому Кремлівському палаці в Москві пролунала таємна доповідь «Про культ особи та його наслідки», що мала чималий вплив на хід історії. Генсек КПСС Нікіта Хрущов — людина системи, співтворець сталінського режиму — публічно звинуватив Йосіпа Сталіна у масових репресіях проти партії, культі особи, параної та злочинній сваволі.
Делегати з’їзду, серед них представники понад 50 компартій з цілого світу, були приголомшені, а багато з них обурені. Адже ще вчора «вождь народів» залишався недоторканним символом, попри певну лібералізацію після його смерті у березні 1953 року. Тим часом сотні тисяч виконавців сталінського терору й далі працювали в апараті влади й органах безпеки, а постсталінська відлига була крихкою й непевною.
Хрущов говорив про тисячі знищених партійців, про катування і фабрикації справ 1937—1938 років, про страх як метод управління тощо.
Таємна доповідь, яка дуже швидко розлетілася світом стала початком десталінізації і тріщиною у, здавалося б, моноліті совєтської імперії.
Про цю епохальну подію у програмі «У дзеркалі історії» говорив провідний український історик проблематики ХХ століття професор Юрій Шаповал (НАН України).
Він пояснив, чому сталінізм виявився неможливим без самого Сталіна. Адже можна сказати, що розвінчання його культу почалося вже на другий день після похорону диктатора:
«Першим, хто висловився проти Сталіна, був його, можна сказати, один з найближчих соратників — Лаврентій Берія. Це одіозний голова спецслужби, нарком внутрішніх справ і заступник голови Ради міністрів, особа абсолютно заплямована в цих страшних злочинах. Але чому він і Маленков, і ще кілька впливових осіб висловилися проти Сталіна? Справа в тім, що сталінізм був не просто політичною ідеологією — це був режим особистої диктатури.
У його руках була вся партійна, державна влада, служби, військо і так далі. Ключові рішення приймав і ухвалював Сталін. Механізм управління був дуже своєрідним — діяли через страх або особисту відданість людей. От таким чином сформувався потужний культ особи Сталіна. Його зображували як вождя народів, геніального полководця, мислителя і так далі. Політична стабільність трималася на міфі, що Сталін непогрішимий, він все знає, він веде нас у правильному напрямку і так далі.
Ну і, нарешті, згадаю масові репресії, постійні чистки, атмосферу підозри і страху. Причому партійна еліта була жертвою цих репресій у дуже значній мірі. Тому на той момент, коли Сталіна вже не було, коли вже обрали Хрущова у вересні 1953 року, стало зрозуміло, що поступово треба відмовлятися від того, що називалося сталінізмом».
Після усунення конкурента в особі Берії та його розстрілу у грудні 1953 року Хрущов перебрав на себе владу і розпочав курс на десталінізацію. Історик відзначає, що вплив на Хрущова мав і його досвід партійної роботи в Україні, але водночас це був спосіб на очищення політичного образу самого Хрущова і його участі у репресіях:
«11 років Хрущов був далеким від Кремля. Він приїхав в Україну — його вислав Сталін сюди як вождя Компартії України — в січні 1938 року. І він був в Україні до грудня 1949 року. І от уявіть: він приїхав, коли репресії саме в 1938 році — ось цей єжовський страшний "великий терор" почав затихати поступово.
Потім була ця страшна війна, від якої Україна потерпіла неймовірно, всупереч усім міфам. Ми втратили близько 10 мільйонів людей. Україна була зруйнована вщент. Цей вал війни двічі прокотився, як відомо, по Україні. І він бачив, він бачив усі ці особливості, він бачив страждання людей, він бачив, що зроблено в Україні. І це теж був такий фактор, який, безумовно, давав йому імпульс говорити про сталінізм як щось неймовірно трагічне і таке, чого не повинно бути.
А що стосується самого Хрущова, то, безумовно, ця доповідь мала відмити і його власний образ. Тут навіть немає питань, тому що в багатьох людей уже тоді виникло запитання: а де ж ти був, що ти нам розказуєш про ці репресії? А де ти був у цей час? Хрущов досить майстерно і довгий час це питання обходив».
Юрій Шаповал розповів про куліси підготовки таємної доповіді «Про культ особи та його наслідки», виголошеної на ХХ з’їзді КПСС:
«Уявіть його роль, коли він в оточенні затятих сталіністів починає говорити про такі проблеми, коли один крок до того, щоб визнати цих людей винними і самого себе замазаним у цих злочинах. Тому він почав робити це більш обережно.
Вони створили комісію в 1955-му році, і ця комісія вже нанизала довжелезний ланцюг злочинів. Вони зробили величезний текст, величезну довідку. І тоді Хрущов і ті, хто був поруч — вчорашні сталіністи — ухвалили таке рішення: критикувати сталінізм, але не комунізм, не доктрину. Примітивно кажучи: поганий, кривавий Сталін і хороший Ленін.
От на що, власне, була спрямована концепція цієї доповіді, в якій не можна було обійти перелік злочинів. Хрущов добився від сталіністів на Президії — так тоді називалося Політбюро — ухвалення того, що він буде доповідати, а вже ці правки, текст він сформував сам. Ось такий був хитрий маневр».
До ХX з’їзду КПРС Сталін залишався «світочем комунізму», геніальним полководцем, «батьком усіх народів». А в доповіді Хрущова він був оголошений кривавим маніяком, організатором знищення тисяч і тисяч однопартійців, негідним воєначальником і керівником держави.
Як делегати з’їзду реагували на доповідь «Про культ особи та його наслідки»? Професор Шаповал:
«Багато хто з дослідників — і наших, і закордонних — пише, що делегати падали, у них було запаморочення, що вони так реагували. Неправда. Нічого цього не було. Збереглися спогади про це засідання. Реакція залу була, але зал міг гудіти, могли бути якісь бурхливі реакції. Але чому? Тому що пропаганда зробила свою справу. У Сталіна вірили, і образ Сталіна змальовувався зовсім по-іншому, а тут він поставав справді отаким, як ви сказали, кривавим вождем».
Дослідник наголошує, що момент виголошення доповіді Хрущовим — це був дуже драматичний момент для тих, хто хотів Сталіна захищати, для «спадкоємців Сталіна»:
«От для цих людей, які сиділи, в тому числі, в президії — такі як Каганович, Маленков, інші сталіністи, і в залі їх повно було теж — стало зрозуміло, що вони дозволили зробити Хрущову.
Хрущов випускав джина з пляшки. Закрите засідання — добре, красиво звучить. Але доповідь миттєво розлетілася по світу. Вона стала відомою в Сполучених Штатах, її надрукували і так далі. Тобто ці сталіністи зрозуміли, що не треба було цього говорити, не треба було починати. У той час, як Хрущов і його прибічники були твердо переконані: це треба робити в ім’я того, щоб зберегти систему».
Власне, цей «джин», який вилетів із пляшки, став каталізатором важливих процесів і кризи комуністичних режимів, зокрема, якщо йдеться про Польщу — це робітничі виступи у червні 1956 року. Потім у жовтні 1956 року була Угорська революція, яку криваво придушили.
«Секретна доповідь Хрущова стала потужним каталізатором політичних криз у світі, зокрема в Польщі, Угорщині, але також і в інших країнах.
Були засуджені масові репресії і чистки, потім засуджений культ особи Сталіна. І це вже був сигнал і для партійних людей у комуністичному блоці, і для простих людей — тих, хто думав і вважав, що вища влада допускає критику минулого і що навіть сталінська модель управління не є ідеальною.
І це стало одним із, знаєте, ферментів того, що сталося в Познані в червні 1956 року, тому що робітники протестували проти поганих умов праці і політичного тиску. Але доповідь дала їм логічну підставу, бо показала, що східний блок не монолітний, не бездоганний, що не можна жити так уніфіковано за якимись лекалами, які нав’язують.
В Угорщині було так само. Спочатку угорські комуністи почали вимагати демократизації партії. А потім люди побачили реакцію на ці, чесно кажучи, не такі вже принципові вимоги.
І не забуваймо, хто був послом Радянського Союзу в Угорщині в той час — це був Андропов. І Андропов був одним з організаторів введення танків і війська в Угорщину, цього брутального придушення. Але потім це все переросло в масштабне повстання проти цієї московської влади».
Проте ХХ з’їзд і десталіназаційний курс в Совєтському Союзі мав потужний вплив і на компартії в Західній Європі:
«Ці компартії свято зберігали образ Радянського Союзу. Не забуваймо, як комуністи напали на Віктора Кравченка в Парижі, коли був цілий судовий процес, і вони говорили: "Як це він пише про якийсь ГУЛАГ, про якісь концтабори, про Голодомор? Не може такого бути в Радянському Союзі".
І ця доповідь, безумовно, породила критику радянської моделі управління, сталінських методів. Ну і ясно, що це сприяло спаду підтримки радянського комунізму серед робітників та інтелігенції. Це не були аж такі масштабні тоді явища. Дуже багато зробив своєю книжкою «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцин — це вже була майже середина 1970-х років.
Але оцей першопоштовх, оці розбіжності в підходах компартій різних країн — тут найвиразнішими явищами були, безумовно, Югославія, Франція, Іспанська компартія, де єврокомунізм почав формуватися, і Італійська компартія, де єврокомунізм потім почав квітнути. Так що ця доповідь, безумовно, породила своєрідну деструкцію ілюзій і в соціалістичному блоці, і в компартіях Західної Європи».
Говорячи про сучасну Росію, професор Шаповал наголошує, що він переконаний в тому, що після смерті чи падіння Путіна там відбуватиметься депутінізація, в такому ж стилі як це було з десталінізацією у Совєтському Союзі після смерті «батька всіх народів»:
«Вже в російській політичній культурі це було не один раз. Буде оце перевертання: людей, які вчора були путіністами, сьогодні стануть зовсім іншими людьми. І, звісно, буде ще один мотив, я не маю сумніву: буде мотив “а ми не знали про це, а ми не хотіли, а він це все витворив, і все це шкодило”.
Хоча сама ця путінська лінія відповідає російській політичній культурі, російській політичній традиції. Коли є цар, йому спочатку всі вірять, а потім усі переконуються: “Боже ж мій, ми не знали, що він такий поганий”.
Це дуже погано характеризує саму Росію, її політичну культуру, її народ, який зараз підтримує цю криваву бойню, спрямовану проти України і всього світу.
Подивіться, що робиться в Росії, де відбувається ресталінізація. Вже понад 190 пам’ятників Сталіну, і з них більшість встановлена у період правління Путіна. Тобто, російська пропаганда знову створює ілюзії, які потім, безумовно, я не маю сумніву, будуть розвіюватися; будуть говорити, що все не так було, а може, колись будуть руйнуватися ці пам’ятники».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник