Паризька «Культура» будувала союзи понад кордонами

Сьогодні ідеї Єжи Ґедройця про незалежну Україну та партнерство народів Східної Європи звучать майже очевидно. Але після війни вони здавалися політичною фантазією навіть багатьом польським емігрантам. Конференція у Варшаві, присвячена 80-річчю Літературного інституту, стала нагодою знову поговорити про людей «Культури», які вплинули на польське мислення значно сильніше, ніж могло здаватися.

Конференція «Інтелектуальні досягнення Літературного Інституту в Парижі»

Senat Rzeczypospolitej Polskiej

Якби не здатність Єжи Ґедройця та його середовища будувати союзи й виходити за межі політичних і національних бар’єрів, Центрально-Східна Європа сьогодні виглядала б інакше. Засновуючи у 1946 році Літературний інститут, редактор паризької «Культури» думав не про повернення до довоєнного порядку, а про майбутнє регіону після катастрофи війни.

Для багатьох польських емігрантів східний кордон Польщі залишався незагойною травмою. Натомість Ґедройць і його коло закликали прийняти післявоєнну реальність і будувати нові відносини з українцями, литовцями та білорусами не на ґрунті історичних претензій, а на основі партнерства й спільної відповідальності за майбутнє регіону. Саме тому на сторінках «Культури» велися дискусії, які в комуністичній Польщі були фактично неможливими: про відповідальність за складні сторінки історії, про небезпеку національних міфів, про місце Польщі в Європі та про потребу переосмислення польської східної політики.

Наприкінці квітня, з нагоди 80-річчя Літературного інституту та в межах Року Ґедройця і Чапського, у Сенаті Республіки Польща у Варшаві відбулася конференція, присвячена спадщині Інституту й ролі «Культури» у формуванні сучасного польського політичного мислення.

Сьогодні важко переоцінити значення цієї інституції, як для Польщі, так і для незалежних України, Литви та Білорусі. Водночас Літературний інститут був не лише політичним осередком, а й простором інтелектуальної свободи. У «Бібліотеці Культури» виходили книжки, які через цензуру не могли бути надруковані в Польщі. Саме тут друкувалися твори Чеслав Мілош, Вітольд Ґомбрович та багатьох інших авторів, які згодом увійшли до канону польської літератури ХХ століття.

Під час конференції журналістка й дослідниця спадщини «Культури» Анна Бернхардт нагадала слова самого Ґедройця про місію журналу. У листі 1984 року до молодого журналіста редактор писав, що головним завданням «Культури» було «давати читачам матеріали для роздумів і формування польської політичної думки». Водночас, наголошував він, видання прагнуло зберегти польську культуру й літературу, друкуючи книжки авторів, чиї твори не могли виходити в країні.

Ґедройць також підкреслював, що важливою частиною діяльності «Культури» було «відновлення правди про історію Польщі». Саме з цією метою від 1962 року Інститут видавав квартальник «Історичні зошити». Після того листа «Культура» виходила ще шістнадцять років, а «Історичні зошити» — двадцять шість.

Послідовно й свідомо Ґедройць намагався впливати і на польську політику. У 1990 році, коли в Польщі тривала робота над новою конституцією, голова Конституційної комісії Сенату звернулася до нього з проханням висловити свої пропозиції. У відповідь редактор написав, що є прихильником збереження Квітневої конституції 1935 року — «можливо, з невеликими поправками».

У тому самому листі він згадував, що французька конституційна система значною мірою спиралася саме на польський досвід. За словами Ґедройця, Шарль де Голль цікавився діяльністю маршала Юзеф Пілсудський та Квітневою конституцією, а в цих питаннях радився з дипломатом Каєтан Моравський і Юзеф Чапський. Для Ґедройця це були не випадкові постаті, усі вони належали до інтелектуального світу, який формував його політичне мислення.

Окреме місце під час конференції посіла так звана концепція ULB. Саме цю концепцію, сформульовану на сторінках «Культури» насамперед Юліуш Мєрошевський, сьогодні часто називають одним із найважливіших інтелектуальних внесків Ґедройця та його середовища.

Президентка товариства «Літературний Інститут. Культура» Анна Бернхардт зауважила, що найбільшим «пам’ятником» мешканців Дому «Культури» стало саме вибудовування відносин зі східними сусідами, попри те, що сам Ґедройць не раз іронічно виступав проти «пам’ятникоманії». Про це писав і Богдан Осадчук у своєму прощальному тексті, опублікованому в останньому номері «Культури».

«У грудні минулого року в Київ відкрили меморіальну таблицю на честь Ґедройця. Під час церемонії не раз звучала думка, що саме він започаткував процес польсько-українського порозуміння — складний, суперечливий і досі незавершений, але такий, без якого важко уявити сьогоднішню підтримку України з боку Польщі після російського вторгнення», — нагадала Анна Бернхардт.

Керівник Центру Єжи Ґедройця при Лодзький університет Славомір Новіновський наголосив, що, попри відомий вислів Ґедройця «Культура — це я», без людей, які творили середовище журналу, часопис міг би залишитися лише коротким епізодом в історії еміграції. Новіновський нагадав, що «люди "Культури"» — це не лише автори й редактори. Це також ті, хто перевозив рукописи з Польщі, Радянського Союзу й Чехословаччини, хто переправляв видання «Культури» із Заходу на Схід, хто друкував і поширював книжки в самій Польщі в межах самвидаву. Йдеться і про перекладачів, і про людей, які жертвували гроші на діяльність Інституту та підтримували створені Ґедройцем проєкти.

Одним із людей «Культури» був головний редактор Gazeta Wyborcza Адам Міхнік. Уперше він потрапив до будинку на авеню де Пуассі в Мезон-Ляффітт у вісімнадцять років. Згодом повертався туди багато разів як автор, співрозмовник і опонент Ґедройця.

Міхнік згадував, що вони сперечалися про роль Католицького костелу, про значення Стефан Вишинський та Іван Павло II, про польську демократію та політичну традицію. Він закидав Ґедройцю недооцінку феномена «Солідарності» й певну зверхність до релігійного життя Польщі. Але водночас визнавав: саме Ґедройць одним із перших зрозумів значення незалежної України для майбутнього Польщі.

«Він говорив про незалежну Україну й незалежну Литву тоді, коли це здавалося фантастикою. Але саме він мав рацію», — згадував Міхнік. На його думку, Ґедройць здійснив справжній переворот у польському мисленні про місце Польщі в Європі: Польща, казав він, межує не з Німеччиною і Росією, а насамперед з Україною, Литвою та Білоруссю.

Міхнік також називав Ґедройця людиною суперечностей. З одного боку, він був послідовним антитоталітаристом і захисником свободи. З іншого, не мав особливого захоплення демократичними процедурами. «Мій найкращий співробітник — це мій пес Пьотр. Він зі мною в усьому погоджується», — любив жартувати редактор «Культури».

Його східна політика ґрунтувалася не на сентиментах, а на тверезому розумінні польського державного інтересу. Суверенна Україна, вважав Ґедройць, є необхідною умовою безпеки Польщі та шансом на деімперіалізацію Росії.

Водночас Ґедройць уважно стежив і за російською інтелектуальною опозицією. Він одним із перших друкував тексти російського самвидаву, публікував твори Андрій Синявський та Юлій Даніель. Міхнік наголошував, що Ґедройць не був націоналістом, його радше можна назвати «східним космополітом», якого найбільше цікавили Росія, Україна й уся східноєвропейська проблематика.

Попри величезний вплив, Ґедройць не виховав наступника й вирішив, що «Культура» завершиться разом із ним. Утім, у листі 1998 року до Адама Міхніка він писав, що приклад «Культури» має бути «заохоченням» для інших: мовляв, починаючи практично з нічого, невелика група людей змогла створити інституцію, яка вплинула на польське мислення й політику.

Христина Срібняк