Іноді, щоб краще зрозуміти сьогодення, достатньо уважно перечитати тексти, написані майже сто років тому. Вони не лише зберігають пам'ять про свою епоху, а й допомагають інакше подивитися на сучасні виклики, перед якими стоять Польща, Україна та вся Європа. У попередньому випуску нашої програми ми розповідали про Станіслава Стемповського — польського громадського діяча, який працював в уряді Симона Петлюри й став одним із найпроникливіших свідків Української революції. Саме його погляди значною мірою вплинули на формування політичного мислення Єжи Ґедройця — редактора паризької «Культури» та автора концепції, яка визначила польський підхід до східної політики на десятиліття вперед.
Сьогодні інтерес до постаті Стемповського знову зростає. У Польщі побачило світ перше повне тритомне видання його «Мемуарів», а невдовзі книга вийде й українською мовою у видавництві «Дух і Літера». Про те, чому це видання є важливим не лише для істориків, а й для сучасного польсько-українського діалогу, ми поговорили з керівником проєкту «Архів "Культури"» та віцедиректором Музею літератури імені Адама Міцкевича Пйотром Клочовським.
За словами Пйотра Клочовського, нинішнє польське видання стало першим, у якому вдалося відновити текст мемуарів без цензурних скорочень і повернути читачам саме ту редакцію, яку залишив автор.
«Уперше ці мемуари були видані 1953 року супутницею життя Станіслава Стемповського — Марією Домбровською, видатною польською письменницею. Це було майже дивом, що книжка вийшла у Вроцлаві в Оссолінеумі — установі, яка до війни діяла у Львові, а згодом була перенесена до Вроцлава. Однак це видання завершувалося початком Першої світової війни, тобто 1914 роком. Крім того, текст зазнав численних цензурних скорочень», — розповів Пйотр Клочовський.
Завдяки синові Станіслава Стемповського — Єжи Стемповському, видатному польському есеїсту й одному з найважливіших авторів Єжи Ґедройця, — машинопис цих мемуарів був переправлений до Берна. Після смерті Станіслава Стемповського Ґедройць опублікував ті дві частини спогадів, яких не було у польському виданні Марії Домбровської.
«Ми доклали великих зусиль, щоб відтворити повний текст. Нам допомогло те, що архіви Стемповського та всієї родини зберігаються в Бібліотеці Варшавського університету. Це надзвичайно важливий архів для польсько-української історії. Завдяки роботі над реконструкцією тексту, а також дослідженням у Мезон-Ляффітт та архівах Стемповського в Берні вдалося відновити мемуари повністю. Інакше кажучи, вдалося здійснити те, що в редакторській практиці називають встановленням канонічної редакції тексту. Саме ця підготовлена нами редакція стала основою для роботи молодого українського історика з Ніжинського університету Максима Потапенка. Він підготував наукове опрацювання та коментарі до польського видання, а українську версію мемуарів планує видати київське видавництво "Дух і Літера" — надзвичайно важливий видавничий осередок, пов'язаний із Києво-Могилянською академією та традицією польсько-українського діалогу. Головним редактором там є Костянтин Сігов. Для нас поява українського видання має велике значення», — сказав Клочовський.
Повне видання мемуарів відкриває читачам не лише маловідомі сторінки життя самого Стемповського. Воно дозволяє краще зрозуміти інтелектуальне середовище, з якого згодом виросла політична концепція Єжи Ґедройця. Саме Стемповський був однією з тих постатей, до яких молодий редактор Bunt Młodych і Polityki регулярно приходив за розмовами, слухаючи його спогади про Україну, революцію та майбутнє регіону. На думку Пйотра Клочовського, Стемповський належав до дуже вузького кола людей, які ще на початку ХХ століття пропонували іншу модель польсько-українських відносин — засновану не на суперництві, а на взаєморозумінні.
«Стемповський належав до тих небагатьох постатей, які стали символом позитивної традиції польсько-українських взаємин у ХХ столітті, коріння якої сягає ще ХІХ століття. Він походив із польської родини, яка здавна володіла маєтками на Поділлі, але вирізнявся винятковою чутливістю до українського питання. Його мемуари відкривають читачеві реалії останніх десятиліть ХІХ століття, а далі — падіння царизму, яке повністю змінило карту Європи, початок Першої світової війни та шанс на здобуття незалежності Польщею й Україною. Для Польщі цей шанс позитивно реалізувався, для України — ні. Сьогодні, коли ми є свідками нових історичних подій, варто згадати ще одну родину, яка стала надзвичайно важливою ланкою польсько-українських взаємин, — родину Шептицьких на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Таких людей і таких родин, які справді будували польсько-український простір порозуміння, було небагато. Адже і польський, і український націоналізми дедалі більше віддалялися від цінностей, які поділяли Стемповський та його однодумці. Стемповський вважав, що найбільшим лихом, яке спіткало Європу, став вибух націоналізмів. І що радикальнішими вони ставали, незалежно від того, польськими чи українськими, — то більше шкоди завдавали», — вважає Пйотр Клочовський.
На його думку «Мемуари» Стемповського — це не лише історичне джерело, а урок на майбутнє. Вони вчать, що традиції української та польської свободи можуть не суперечити одна одній, а співіснувати. Саме ця традиція стала одним із фундаментів політичного мислення Єжи Ґедройця. Клочовський переконаний, що без Стемповського неможливо зрозуміти, чому українське питання ще в міжвоєнний період стало для редактора майбутньої «Культури» одним із головних напрямів його інтелектуальної роботи.
На переконання Пйотра Клочовського, саме досвід спілкування зі Стемповським став одним із чинників, які сформували політичне мислення Єжи Ґедройця. Українське питання було для нього не периферійною темою, а одним із ключових напрямів діяльності ще задовго до Другої світової війни. Саме тому редакція журналів Bunt Młodych і Polityka неодноразово виступала з критикою офіційної політики II Речі Посполитої щодо української меншини.
«Українське питання від самого початку було для Ґедройця одним із ключових. У колі авторів журналів Bunt Młodych і Polityka були Адольф Бохенський, Ксаверій Прушинський, Пьотр Борковський, Станіслав Лось — люди, які, хоча й залишалися меншістю в тодішній Польщі, добре розуміли, що українське питання є визначальним. Вони також були одними з найпослідовніших критиків політики санаційної влади щодо української меншини. Ці статті дуже часто конфісковували», — зазначив Пйотр Клочовський.
Ця лінія була присутня у Ґедройця від самого початку. Вона була пов'язана також з іншою традицією, дуже важливою для нього, — прометеїзмом. Розмірковуючи про сучасний стан польсько-українських відносин, Клочовський проводить паралелі між ідеями Ґедройця та нинішньою публічною дискусією довкола Волинської трагедії. На його думку, сьогодні в Польщі дедалі частіше переважає підхід, який суперечить політичній традиції редактора «Культури».
«Якщо говорити відверто, то сьогодні, коли трагічні події 1943 року на Волині знову стали предметом активної публічної дискусії, насамперед серед польських політиків, то, наскільки я можу судити, більшість реакцій у Польщі є антиґедройцівськими. Я не можу оцінювати українську реакцію, бо не знаю її достатньо добре. Але якщо говорити про польський бік, то переконаний, що Ґедройць ніколи не реагував би так, як реагують сьогодні багато політиків. Це суперечить усьому, що він вважав політичною мудрістю. Для Ґедройця польсько-українське порозуміння і союз були питанням державного інтересу. І сьогодні, як на мене, бракує саме здатності поставити державний інтерес вище за національні емоції. Він вважав би, що не можна допустити, аби етнічні чистки поляків на Волині стали перешкодою для майбутнього польсько-українського союзу. Це жодним чином не применшує трагізму тих подій. Але без політичного мислення ми просто загрузнемо в минулому», — додав Клочовський.
Пйотр Клочовський вважає, що сьогодні і Польщі, і Україні не вистачає політичної мудрості, яку уособлював Єжи Ґедройць. На його переконання, сучасний діалог потребує людей, здатних мислити ширше за націоналістичні наративи та керуватися насамперед стратегічними інтересами. Після Другої світової війни ці погляди стали основою діяльності паризької «Культури». Попри новий політичний поділ Європи, саме Єжи Ґедройць продовжував послідовно говорити про право України на незалежність тоді, коли для більшості західних політиків ця тема фактично перестала існувати.
«Єжи Ґедройць єдиний послідовно порушував українське питання після війни, після Волині, після операції "Вісла", а також після Ялти, де про Україну ніхто не говорив — ні американці, ні інші союзники. Через це він навіть вступав у конфлікт із людьми, які мали великі заслуги в часи холодної війни. Наприклад, із середовищем Конгресу свободи культури, з яким був тісно пов'язаний. Там українська тема фактично не існувала, майже як під негласною цензурою. І саме в цьому невеликому колі інтелектуалів навколо редакції "Культури" народилася думка, що незалежна Україна, незалежна Литва і незалежна Білорусь є ключем до майбутнього Європи та Польщі. Тоді це виглядало абсолютно нереалістично. Здавалося, що такі ідеї не мають жодних шансів на здійснення. Але ця інтелектуальна праця тривала безперервно. Україна постійно залишалася в центрі уваги Ґедройця. Мені здається, що і в Польщі, і часом в Україні не до кінця усвідомлюють значення цього факту. У повоєнній, поділеній Європі існувало місце, де від кінця 1940-х років жила ідея вільної України. Сьогодні є до чого повертатися, адже подібної традиції в Європі майже немає. Більше того, це виходить далеко за межі польсько-українських відносин. Спадщина Ґедройця, Літературного інституту і журналу "Культура", а також людей, які його творили, зокрема Юліуша Мєрошевського, може і повинна залишатися важливою складовою ширшого європейського мислення», — пояснив Клочовський.
Для Ґедройця завжди було характерним бачити ширшу перспективу — місце вільної, суверенної України та вільної, суверенної Польщі в єдиній Європі. Він розглядав українське питання як частину більшої конструкції — того, якою має бути Європа, якщо в ній справді належне місце посідатиме такий великий народ і така важлива держава, як Україна. Так само він думав про Білорусь і Литву. Ці погляди не виникли після війни. Їхні витоки можна знайти ще у міжвоєнній Польщі. Одним із політиків, який намагався втілити їх на практиці, був волинський воєвода Генрик Юзевський. Його експеримент із побудови польсько-українського співіснування завершився невдачею, але саме він став одним із важливих прикладів для середовища Ґедройця.
Особливе місце в цій історії, за словами Пйотра Клочовського, посідає постать Генрика Юзевського — волинського воєводи, який ще у міжвоєнний період намагався запропонувати модель співіснування поляків і українців, засновану не на конфронтації, а на партнерстві. Хоча цей експеримент зазнав поразки, саме він став одним із важливих досвідів, до якого пізніше зверталося середовище Єжи Ґедройця.
«Юзевський, до речі, також належав до того інтелектуального кола, яке було близьке Ґедройцю. Американський історик Тімоті Снайдер присвятив Юзевському велику книжку, видану Єльським університетом, яка згодом була перекладена польською мовою. Після війни дедалі важливішим партнером Ґедройця у формуванні концепції незалежної України стали українські інтелектуали. Водночас він прагнув вести діалог і з росіянами, хоча для багатьох із них саме українське питання залишалося абсолютно неприйнятним. Вершиною цих зусиль стала Декларація 1977 року, коли Ґедройцю вдалося переконати кількох відомих російських інтелектуалів, зокрема головного редактора журналу "Континент", підтримати документ. Це було справді виняткове досягнення. Не підписав її лише Солженіцин. Для багатьох росіян українське питання завжди було дуже складним. Навіть такі видатні російські інтелектуали, як Йосип Бродський, мали труднощі з прийняттям того, що Україна може бути вільною й незалежною державою. Саме проти такого способу мислення виступав Єжи Ґедройць. Я переконаний, що, якби не його інтелектуальна праця і не робота його авторів, а також поступове проникнення цих ідей до польських опозиційних еліт, то, можливо, Польща не стала б першою державою, яка визнала незалежність України у 1991 році», — зауважив Пйотр Клочовський.
Попри всі труднощі, суперечності й повороти, польська східна політика від самого початку значною мірою формувалася під впливом мислення Ґедройця. Саме тому, — переконаний Клочовський, — в цій частині Європи, на польсько-українсько-білорусько-литовському пограниччі, після 1989 року не повторився балканський сценарій.
«Ярослав Грицак дуже зворушливо говорить про те, що для українців Ґедройць по-справжньому відкрився лише після 1989 року. До того про нього знали лише невеликі елітарні кола. Навіть сам Грицак, який тоді був молодим істориком, познайомився з його ідеями лише після падіння комунізму. Тому можна сказати, що і Польща, і Україна ще мають засвоїти цей урок. Коли я кажу, що сьогодні нам бракує політичної мудрості Ґедройця, то маю на увазі передусім його стратегічне бачення. Польсько-український союз сьогодні, в умовах війни Росії проти України, а також з огляду на майбутнє всієї Європи, є питанням першорядної ваги. Саме так потрібно мислити. І тому всі пастки, пов'язані з болючими сторінками історії, національними емоціями та націоналістичним мисленням, необхідно підпорядковувати вищим державним інтересам. Лише тоді можна буде досягти справжнього порозуміння між істориками, а згодом — і між суспільствами. Такі приклади вже були. Такі дослідники, як Ґжегож Мотика та Боґуміла Бердиховська, зробили надзвичайно багато для зближення польських і українських істориків протягом останніх двох десятиліть. Сьогодні цей діалог переживає певний застій, але його потрібно подолати», — додав Пйотр Клочовський.
Після початку повномасштабної війни Росії проти України постать Єжи Ґедройця знову повернулася в центр інтелектуальних дискусій. Те, що ще кілька років тому сприймалося як частина історії польської еміграції, сьогодні дедалі частіше розглядають як політичну концепцію, здатну допомогти осмислити майбутнє всієї Центрально-Східної Європи. На думку Пйотра Клочовського, багато ідей Ґедройця вже здійснилися, але найважливіший їхній етап ще попереду.
«Сьогодні ми справді маємо ситуацію, про яку свого часу мріяв Єжи Ґедройць. Існує вільна, суверенна Україна, яка захищає свою незалежність від російської агресії. Є вільна Литва, є незалежні країни Балтії, які вже стали членами НАТО та Європейського Союзу. Водночас маємо трагічну ситуацію в Білорусі. Можна сказати, що головна ідея Ґедройця — існування вільної й незалежної України, яка відділяє Польщу від Росії та є своєрідним безпековим простором між ними, — сьогодні здійснилася. Однак, на мою думку, справжня глибина його мислення полягає в чомусь більшому. У сучасній Європі цю традицію найкраще продовжують кілька видатних істориків. Я вже згадував українського історика Ярослава Грицака. Але є також американський історик Тімоті Снайдер, який, можна сказати, виріс із традиції мислення Ґедройця. Наприкінці життя Ґедройця він спеціально приїздив до Мезон-Ляффітт, багато часу проводив там. Саме в цьому інтелектуальному середовищі сформувалася значна частина його поглядів. Саме тому спадщина Ґедройця повертається сьогодні з новою силою. Після перемоги України, а ми всі хочемо, щоб ця війна завершилася саме перемогою України, незалежно від того, якими будуть політичні обставини її завершення, — Європа опиниться в новій реальності. Зокрема, питання членства України в Європейському Союзі є прямим продовженням бачення Ґедройця. Хто цього не розуміє, той фактично стоїть на протилежному боці його політичної традиції», — зазначив Пйотр Клочовський.
Питання європейського майбутнього України, місця Польщі в Європі, місця України в європейській спільноті знову стало одним із центральних.
«Було б надзвичайно важливо, якби цьому процесові й надалі дороговказом слугувала політична мудрість Єжи Ґедройця, адже найбільшою загрозою для побудови нової європейської реальності завжди залишаються націоналізми. Незалежно від того, з якого боку вони походять, вони спотворюють саму ідею свободи й суверенітету, перетворюючи її на джерело нових конфліктів. Саме тому Єжи Ґедройць залишається одним із тих людей, яких можна назвати архітекторами нової Європи, одним із її інтелектуальних батьків-засновників. Вступ України до об'єднаної Європи стане подією величезного історичного масштабу. Це виклик, який стоїть перед нами, і ми не маємо права його змарнувати — так само, як не змарнували шанс інтеграції Польщі та країн Балтії до Європейського Союзу у 2004 році. Попереду багато невідомого, багато складних політичних, історичних і суспільних викликів. Але саме цим викликам ми повинні відповідати, якщо хочемо жити в мирі й продовжувати найкращу традицію польсько-української співпраці», — додав Клочовський.
Сьогодні, коли російсько-українська війна змушує Європу заново переосмислювати питання безпеки, суверенітету та майбутнього континенту, спадщина Станіслава Стемповського та Єжи Ґедройця звучить особливо актуально. Їхні тексти нагадують, що політичне мислення потребує не лише пам'яті про минуле, а й здатності бачити майбутнє. Саме це, на думку Пйотра Клочовського, і залишається головним уроком, який сьогодні Польща та Україна ще мають засвоїти.
Христина Срібняк