Колегіум Східної Європи імені Яна Новака-Єзьоранського у Вроцлаві відзначає 25-річчя. Фундацію заснували 2001 року, щоб розвивати діалог Польщі зі східними сусідами, передусім Україною, Литвою та Білоруссю. Сьогодні вона видає книжки й часописи, організовує експертні дискусії, освітні програми та міжнародні зустрічі. Важливий напрям її роботи — переклади української літератури польською мовою, зокрема творів українського модернізму, які досі залишаються маловідомими за межами України. Про історію Колегіуму, польсько-українську співпрацю та протидію російському культурному імперіалізму говоримо з Лауринасом Вайчюнасом, керівником фундації.
— Колегіум Східної Європи заснували 2001 року. З чого починалася історія фундації та якою була ідея Яна Новака-Єзьоранського?
— Ян Новак-Єзьоранський був героєм Другої світової війни, знаменитим «кур’єром із Варшави», який передавав інформацію від польського підпілля урядові в еміграції в Лондоні. Згодом він багато років працював на радіо, очолюючи польську секцію Радіо Вільна Європа в Мюнхені. У 1980-х і 1990-х роках, уже після завершення активної професійної кар’єри, він багато зробив для інтеграції Польщі із західними структурами — передусім Європейським Союзом і НАТО. У 1990-х роках Новак-Єзьоранський повернувся до Польщі й почав відкривати для себе її регіони, зокрема Нижню Сілезію. Він відвідав фундацію «Кшижова» поблизу Свідниці, де відбувалися зустрічі польської та німецької молоді. Там він побачив, як працює польсько-німецьке примирення, і запитав: чому немає нічого подібного для відносин зі Східною Європою? Передусім він думав про українців, білорусів і литовців, а також про інші народи регіону. Новак-Єзьоранський зустрівся з Анджеєм Домбровським, який згодом багато років очолював Колегіум Східної Європи, а нині є його заступником. Разом вони дійшли висновку, що потрібне місце, де поляки могли б краще пізнавати культури й суспільства східних сусідів, а українці, білоруси та литовці — знайомитися з польським досвідом демократичних перетворень і польським баченням ХХ століття. Так виникла ідея Колегіуму Східної Європи. До її реалізації вдалося залучити місцеву владу, громадські організації та Національний заклад імені Оссолінських. Важливо, що Колегіум від початку задумували як незалежну громадянську інституцію — організацію, створену громадянами для громадян, а не державну установу.
Ян Новак-Єзьоранський, Колегіум Східної Європи (KEW)
— Чому на початку 2000-х такий простір був особливо потрібний?
— Польща тоді була іншою: менш різноманітною, а кількість українців і білорусів, які жили в країні, була значно меншою, ніж сьогодні. Водночас суспільство мало багато оптимізму й віри в те, що відносини зі східними сусідами можна буде добре розвивати. Не варто забувати й про спадщину залізної завіси. Вона відділяла Захід від Сходу, але водночас роз'єднувала наші суспільства навіть усередині східного блоку. До поляків та українців доходила переважно культура, дозволена владою. У польсько-українських, польсько-білоруських і польсько-литовських відносинах залишалося багато білих плям — і в знаннях про культуру, і в історичній пам’яті. Колегіум мав допомогти заповнити ці прогалини.
— Колегіум працює задля розбудови Східної Європи як спільноти людей, які поділяють цінності незалежності й демократії. Що для вас означає ця ідея сьогодні, коли Росія веде війну проти України?
— Спільнота вільних людей — це основа нашої діяльності. Ми переконані, що її можна будувати. У час війни в Польщі та Україні іноді виникає спокуса думати, що кожна країна має самостійно впоратися зі своїми проблемами, що лише ми маємо рацію і лише самі можемо захистити себе від усього зла. Ми ж віримо, що разом сильніші, як спільнота вільних людей, громадян і демократичних суспільств. Для України, Литви чи Польщі це, можливо, менший виклик, хоча й у наших країнах є свої труднощі. Для білорусів ситуація значно складніша. Ми глибоко солідарні з ними, а білоруська діаспора та демократична еміграція є для нас одним із найважливіших партнерів. Ми сподіваємося, що перемога України сприятиме змінам у Білорусі й допоможе всьому регіону розвиватися як спільноті вільних людей. Адже така спільнота може існувати лише там, де є демократія. Водночас ми не хочемо проводити географічних ліній і визначати, де Європа закінчується. Для нас важливіше те, чи поділяють люди певні цінності. Польща, Литва, Україна та Білорусь мають у своїй історії традиції свободи й незалежності. Ми хочемо їх розвивати й відновлювати на благо всього регіону.
— Як за 25 років змінилася діяльність Колегіуму? На яких напрямах ви зосереджуєтеся сьогодні?
— Ян Новак-Єзьоранський мріяв про молодіжні будинки зустрічей, куди діти й молодь приїжджали б із різних країн, спілкувалися, разом займалися спортом і будували особисті зв’язки. Сьогодні існують програми обміну, зокрема Erasmus+, тому ми зосереджуємося передусім на роботі з ідеями. Я зазвичай розділяю нашу діяльність на три основні напрями: видавничий, аналітичний і освітній. У видавничому напрямі працюємо з двома часописами — польськомовним Nowa Europa Wschodnia та англомовним New Eastern Europe. Останній можна придбати більш ніж у 40 країнах світу. Це видання про політичні, суспільні й культурні процеси у Східній Європі, які ми хочемо зробити зрозумілими для міжнародної аудиторії. Nowa Europa Wschodnia дає змогу глибше обговорювати регіональні питання, зокрема польсько-українські відносини та історичні суперечки. Водночас ми не хочемо, щоб одна тема витісняла всі інші. Нам важливо зберігати різноманітність поглядів і тем у польському інформаційному просторі. Другий напрям — аналітичний. Ми організовуємо конференцію «Польська східна політика», яка вже понад 20 років збирає фахівців, що досліджують Східну Європу. Для нас важливо, щоб у Польщі було середовище людей, які постійно аналізують події в регіоні та розуміють їхнє значення для польської безпеки. Також підтримуємо контакти із західноєвропейськими та північноамериканськими аналітичними центрами. Польська експертна спільнота добре знає ситуацію на сході, але її аргументи мають бути почуті й на Заході. Третій напрям — освітній. Ми проводимо літні школи, семінари й зустрічі молоді з різних країн. Нам важливо, щоб учасники могли обговорювати історію, політику та культуру, не замикаючись у вузьких національних чи ідеологічних рамках. Ми не хочемо нав’язувати ані польську, ані українську позицію. Натомість прагнемо створювати умови для діалогу, який триватиме й у наступному поколінні. Окреме місце посідає Водний замок у Войновицях поблизу Вроцлава, де ми проводимо літературні резиденції для митців з усієї Європи. Ми також займаємося реставрацією цієї пам’ятки XVI століття, поступово відновлюючи її за кошти, які вдається залучати щороку.
— Колегіум відомий і видавничою діяльністю. Як ви визначаєте, які українські книжки мають вийти польською мовою?
— Ми намагаємося працювати гнучко, без надто жорсткого плану. Водночас маємо кілька напрямів, яких дотримуємося. Передусім хочемо щороку видавати кілька книжок сучасних українських, литовських і білоруських авторів. Це можуть бути твори, які отримали нагороди, мають широку читацьку аудиторію або здаються нам особливо важливими для розуміння суспільств, у яких вони виникли. Такі книжки не обов’язково мають бути пристосовані до польського читача. Не потрібно, щоб людина відкрила перекладений український твір і відразу зрозуміла все, про що в ньому йдеться. Важливо, щоб книжка стала свідченням діалогу між польськими читачами та українськими письменниками, журналістами й митцями. Серед сучасних українських авторів, яких ми видаємо польською, — Тамара Горіха Зерня, відома польським читачам як Тамара Дуда, Юлія Ілюха, Павло Казарін і Станіслав Асєєв. Інший напрям — повернення до польського культурного простору української літератури ХХ століття, зокрема модернізму. Минуле століття зруйнувало багато зв’язків між народами й культурами Східної Європи. Тому нам потрібно заповнювати прогалини в знаннях про літератури наших сусідів. У нашому видавничому портфоліо вже є «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Подорож ученого доктора Леонардо…» Майка Йогансена. Ми також працюємо з іншими авторами українського модернізму. Важливим проєктом стала антологія української модерністської поезії в перекладі Адама Поморського — видатного перекладача й колишнього президента Польського ПЕН-клубу. Ми бачимо, що такі книжки можуть бути цікавими польським читачам, навіть якщо вони раніше майже нічого не знали про цих авторів. Видавати їх — не обов’язково означає зазнавати комерційних втрат. Навпаки, люди відкривають для себе літературу, якої не знали. Я, як литовець, бачу в цій роботі можливість протидіяти російському культурному імперіалізму, який тривалий час затуляв літератури народів Східної Європи та перешкоджав їхньому знайомству із Західною Європою. Якщо ми хочемо працювати над деколонізацією культури, мусимо почати з того, щоб краще знати самих себе та своїх сусідів. Це стосується і Польщі, і Литви, і України.
— Чи означає це, що культурна співпраця має виходити за межі політичної солідарності?
— Так. Кожна з наших країн свого часу дуже поспішала на Захід, бо нам здавалося, що там зосереджене все найцікавіше. Ми часто оминали найближчих сусідів. Тепер потрібно створювати середовище людей, які цікавляться Східною Європою, досліджують її та якісно пишуть про неї. Це стосується і польських авторів, які мають розвивати свої знання про Україну, Литву та Білорусь. Мені здається, що польсько-українські відносини за останні роки пройшли дуже важливий шлях. Попри суспільні суперечки й складні питання історії, досвід співпраці між нашими країнами є значним. Важливо продовжувати її, розвиваючи не лише політичні контакти, а й культурне знайомство.
— Колегіум також розвиває польсько-німецько-українську співпрацю. Чому для вас важливий саме цей формат?
— Ми переконані, що для Європи важливо поєднувати польське, українське й німецьке бачення. Ми працюємо над цим уже приблизно шість-сім років. Понад рік тому додатковий імпульс цій співпраці надав Український католицький університет. Такі мережі контактів мають велике значення. Іноді вони не дають помітного результату відразу, але стають особливо цінними під час криз або тоді, коли потрібно ухвалювати важливі рішення. Тому ми прагнемо залучати західних партнерів. Якщо поляки, українці й литовці можуть говорити одним голосом, це вже важливо. Але до цієї співпраці потрібно залучати й німецьких партнерів. Ми бачимо, як змінюється політична ситуація в Німеччині, як країна збільшує інвестиції в оборону та підтримку України, розвиває співпрацю в оборонному виробництві. Це має велике значення. Нам потрібно зміцнювати відносини з німецькими союзниками й допомагати їм розуміти ситуацію в нашому регіоні, щоб разом вистояти в тривалій війні Росії проти України.
— Ви також запрошуєте до Войновиць українських і білоруських письменників та перекладачів. Як працює ця програма?
— Ми маємо чудове місце у Войновицях і хочемо ділитися ним з іншими. Тому регулярно організовуємо літературні резиденції. Зазвичай людина приїжджає до нас на кілька тижнів, щоб писати, перекладати або займатися іншою творчою роботою. Ми не вимагаємо нічого натомість. Іноді людині просто потрібно перепочити, перевести подих і зосередитися на своїй справі. Найчастіше до нас приїжджають українські та білоруські письменники й перекладачі, хоча ми приймаємо й учасників з інших країн. Перекладачів серед наших гостей навіть більше, ніж письменників, адже ми дуже зацікавлені в розвитку спільноти людей, які перекладають літературу. Я переконаний, що живий перекладач залишатиметься необхідним і в майбутньому. Навіть якщо технічні тексти дедалі частіше перекладатимуть машини, літературний перекладач буде потрібен як другий автор, популяризатор і посол своєї мови. Він допомагає передати складні думки, культурні відтінки й досвід, які неможливо звести до буквального перекладу. Ми сподіваємося, що перебування у Войновицях допоможе нашим гостям налагодити нові контакти, а їхні книжки та ідеї стануть відомішими в Європі.
Розмовляла Христина Срібняк