Розчленування Речі Посполитої Обох Народів було однією з епохальних і доленосних подій в історії Європи кінця XVIII століття, яка вплинула серйозним чином на ХІХ століття. Ліквідація такого великого і колись потужного державного утворення надовго порушила баланс сил на континенті й зумовила остаточне зміцнення Російської імперії в Східній Європі. На порядку денному ХІХ століття і включно до І Світової війни стояло гостро «польське питання». Польща як пряма спадкоємиця Речі Посполитої зуміла повернутися на політичну карту Європи у листопаді 1918 року після 123 років бездержавного буття.
Останньою спробою порятунку Речі Посполитої було антиросійське й антипрусське повстання під проводом Тадеуша Костюшка, яке тривало від 24 березня до 16 листопада 1794 року.
Саме після поразки цього масштабного національного зриву відбулося третє й остаточне розчленування Речі Посполитої. Перед тими був перший поділ — 1772 рік, а третій — 1793 рік.
А 24 жовтня 1795 року Пруссія, Австрія та Росія підписали акт третього поділу Речі Посполитої Обох Народів. Унаслідок трьох поділів Росія загарбала 462 тисяч квадратних кілометрів території з населенням близько 5,5 млн осіб, Пруссія — 141 тисяча квадратних кілометрів з близько 2,6 млн населення, Австрія — 130 тисяч квадратних кілометрів, де приблизно проживало 4,2 млн жителів.
Згодом, 25 листопада 1795 році в Гродно останнього польського короля Станіслава Авґуста Понятовського було змушено зректися влади.
Період правління Станіслава Авґуста Понятовського у 1764–1795 років і розчленування Речі Посполитої Обох Народів, яка проіснувала від часів Люблінської унії 1569 року, залишаються не лише предметом дискусій істориків, але й багатьох пересічних поляків з розвиненою історичною свідомістю.
На цю тему в програмі «У дзеркалі історії» говорив професор Річард Баттервік-Павліковський — головний історик Музею історії Польщі. Варто наголосити, що він автором монографії «Світло і полум'я. Відродження і знищення Речі Посполитої 1733-1795», яка цьогоріч вийшла українською мовою.
Він наголошує, що розчленування Речі Посполитої Обох Народів не було не було падінням, а знищенням агресивними сусідами:
«Річ Посполита не впала, а була знищена. І була знищена саме тому, що відроджувала свою силу, демонструвала свій потенціал. Двори абсолютистських монархів в сусідніх країнах відчули загрозу того, що Річ Посполита відновить давню могутність. Саме тому вони й вирішили цьому запобігти — знищивши й остаточно розділивши сусідню державу.
Хоча іншим питанням є те, чому могутність Речі Посполитої занепала від середини XVII до середини XVIII століття».
Історик пояснив, хто саме з цієї трійки — Росії, Пруссії Австрія — був ініціатором поділів Речі Посполитої:
«Безперечно, Росія була головним гравцем у всіх трьох поділах. Це не обов’язково означає, що саме вона найбільше з них скористалася.
Зрозуміло, з погляду Російської імперії краще було мати контроль над всією Річчю Посполитою — аби вона була слабкою, легко керованою й податною до її експлуатації — ніж ділити ці території з Пруссією та Австрією. Водночас кожен із трьох поділів слід розглядати окремо як події дипломатичної історії.
Пруссія, можна сказати, була найбільш зацікавлена в розчленуванні Речі Посполитої, але не мала достатньо сил, навіть за Фрідріха II, аби примусити Росію до першого поділу. Подібно і в часи другого й третього поділів: в ще більшій мірі Росія все вирішувала, а Пруссія отримала лише те, на що Росія погоджувалася».
Пане професоре, між першим і третім поділом проміжок часу майже у чверть століття. Чи після першого поділу наступний і третій були неминучими? Чи доля Речі Посполитої була вирішена вже після першого поділу? Професор Баттервік-Павліковський:
«У цьому питанні не має згоди істориків. Нещодавно професор Зоф’я Зєлінська висунула тезу, що вже після першого поділу доля Речі Посполитої була вирішена: рано чи пізно російські інтереси перейшли б від експлуатації васальної держави до повного її знищення. Питанням було лише те, коли й за яких обставин це станеться, чи Росія поглине все, що залишилося після першого поділу, чи муситиме ділитися з іншими. З цілковитою певністю можна сказати, що третій поділ був безпосереднім наслідком другого. Є на це докази в кореспонденції Єкатєріни II».
Натомість, як наголошує дослідник, після першого поділу Річ Посполита все ж встигла показати свій потенціал до реформ, економічного зростання, культурного розквіту:
«Найяскравіше вона показала це під час Чотирирічного сейму так званої польської революції за термінологією сучасників. Вона показала шлях у XIX століття, який включив би всіх мешканців Речі Посполитої до політичної нації — не лише шляхту, а й міщанство, а в перспективі також селян і євреїв.
Ця перспектива була нестерпною, і, можливо, саме вона пришвидшила рішення російської імператриці про повне знищення Речі Посполитої. Значною мірою це було здійснено внаслідок другого поділу і довершено третім поділом. Однак ми не можемо мати певності, що навіть без цього реформаторського пориву, який так розлютив Єкатєріну, цариця й так не вирішила б, що час остаточно розчленувати Річ Посполиту».
Останнім королем Речі Посполитої Обох Народів був Станіслав Авґуст Понятовський. Постать надзвичайно цікава й водночас вкрай суперечлива. Одні сприймають його крізь призму його початкової проросійськості особливо з огляду на початки його політичної діяльності, його стосунки як коханця та фаворита цариці Єкатєріни Великої. Інші наголошують на його реформаторських здібностях, на тому, що він був представником і виразником польського Просвітництва.
Професор Баттервік-Павліковський дає таку характеристику цій постаті:
«Поза сумнівом, Станіслав Авґуст був постаттю трагічною. Він мав власну концепцію — зробити добро для своєї Батьківщини. Першою концепцією було одружитися з Єкатєріною і, перебуваючи поруч із імператрицею, робити для Польщі все, що він міг би.
У цьому сенсі він міг би зробити більше доброго як чоловік цариці, ніж у будь-якій іншій ролі. Коли цього не сталося, він мусив змиритися з тим, що вона зробить його королем Польщі — це вже був другий варіант. В цій іпостасі він також мав чітку концепцію: це мав бути союз, дуже нерівний союз.
Було очевидно, що Росія незмірно сильніша за Річ Посполиту. Але попри все він вважав, що Річ Посполита могла б бути корисним союзником могутньої Росії, якщо буде дозвіл на реформування Речі Посполитої задля її оздоровлення».
Як зазначає дослідник, кожна зі сторін мала свої ілюзії:
«Він, на жаль, тішив себе ілюзією, що раз Єкатєріна була “освіченою реформаторкою” у власній імперії, то вона зрадіє, якщо він стане “освіченим реформатором” у республіканській Речі Посполитій. Це, на жаль, виявилося ілюзією. Вона також мала ілюзії щодо нього.
Вона вважала, що він буде слухняною маріонеткою в її руках і робитиме все, що вона забажає. Цариця недооцінила його вперте прагнення реформувати Річ Посполиту. Спочатку він рухався швидким, рішучим, сміливим кроком. Намагався суттєво обмежити liberum veto, намагався поставити фінанси на тверду основу й реформувати військо. І ще не минуло й двох років, як Катерина сказала: “стоп, далі ти не підеш”.
Від тієї миті, від 1766 року, він крок за кроком, якщо мусив відступити, шукав іншого шляху, якщо не так, то якось інакше, але рухався малими кроками. А це поступово привчило його до думки, що сміливих кроків робити не можна».
Історик позитивно оцінює роль короля у справі Конституції, прийнятої 3 травня 1791 року і негативно бачить його поставу під час російсько-польської війни 1792 року та акт зречення:
«Його внесок у Конституцію 3 травня був дуже важливий і дуже позитивний. Проте, коли відбулося російське вторгнення у 1792 році, він надто швидко втратив віру в можливість вистояти. У світлі найновіших досліджень, наприклад Вадзіма Аніпяркова та Адама Данільчика, виглядає так, що російські командувачі на місці, а не вище командування, були здивовані опором польсько-литовських військ.
Навіть Платон Зубов, фаворит імператриці, вважав, що рано чи пізно доведеться вести переговори з польським королем. Тим часом Станіслав Авґуст, як і більшість його міністрів, піддався шантажу Катерини і приєднався до Тарговицької конфедерації, що перекреслило шанси на переговори про якусь кращу долю для Речі Посполитої.
І вже цілком неможливо виправдати його підпис під домовленістю про остаточне розчленування Речі Посполитої. Під час повстання Костюшка, Станіслав Авґуст лояльно став на бік народу, але був дискредитований. І жодним чином неможливо виправдати його зречення, яке лише надало третьому поділу видимої легальності».
Говорячи про український контекст, цікавим питанням є те, якою мірою Річ Посполита Обох була «українською» під кінець XVIII століття. Адже і в польських підручниках, і в загальному в поляків заведено говорити не про поділи Речі Посполитої Обох Народів, тобто І Речі Посполитої, а про поділи Польщі. Та й в Україні також говорять, що це були поділи Польщі, а не Речі Посполитої. Зрештою, в кінці ХVIII століття з тієї Речі Посполитої Обох Народів стала держава лише одного народу, в якій він домінував.
Чи можна саме так розуміти поділи і розчленування як саме знищення Польщі, а не Речі Посполитої Обох Народів часів Люблінської унії? Професор Баттервік-Павліковський так бачить питання понять:
«Особисто уникаю вислову “Перша Річ Посполита” і віддаю перевагу просто “Річ Посполита” або “давня Річ Посполита”. Я також вживаю означення “Річ Посполита Обох Народів”, хоча воно надзвичайно рідко зустрічається в офіційних джерелах. Можна знайти згадки про Річ Посполиту, ми можемо говорити про конфедерації Обох Народів тощо, але сам термін “Річ Посполита Обох Народів” можна перелічити на пальцях за кілька століть.
Так, іноді говорять про поділи Польщі, тому що люди у XVIII столітті частіше казали “Польща” або “Річ Посполита Польська”, ніж користувалися іншими означеннями, але найчастіше все ж говорили про поділи Речі Посполитої, поділи давньої Речі Посполитої, поділи Речі Посполитої Обох Народів».
Дослідник наголошує, що українці в рамках Речі Посполитої попри всі «погані історії» були частиною політичної й громадянської культури, яка відзначалася демократичністю і принципу пакту, зокрема між монархом і громадянами, і додає:
«Наприкінці XVIII століття еліти Речі Посполитої пригадали собі, що Русь — коронна й литовська Русь, себто, можна сказати, Україна й Білорусь мають свій голос, мають свої права.
Було не лише підвищено статус унійної ієрархії через введення митрополита до Сенату, а й установлено, що дуже актуально й сьогодні для України, незалежну, тобто автокефальну, православну ієрархію для тих земель. А Сейм затвердив це попри протест кількох католицьких єпископів більшістю голосів, причому значною більшістю.
Тож можемо сказати, що наприкінці свого існування еліти Речі Посполитої знову навчилися давати собі раду з різноманіттям і цінувати вагу цієї різноманітності, а особливо — роль України й Русі в контексті цілісності Речі Посполитої».
Історик теж відповів на питання, означало для історії Європи відсутність Речі Посполитої Обох Народів у цьому довгому XIX столітті і як вона могла виглядати, якби все ж якимось чином вистояла:
«Безперечно, вона не була б вільна від сил націоналізму. Якби ми могли порівняти Річ Посполиту з Британськими островами, з Об'єднаним Королівством, можна було б сказати, що Польща була б як Англія, Литва — як Шотландія, Україна — як Ірландія, можливо Червона Русь — як Уельс, а Білорусь — як Північна Ірландія, тобто десь поміж Шотландією та Ірландією. І відомо, що на початку XX століття Об'єднане Королівство втратило більшу частину Ірландії ф до сьогодні бореться з шотландським, ірландським та частково валлійським націоналізмами.
Тож, безперечно, Річ Посполита XIX століття мусила б давати собі з цим раду. Інша річ — це дії поневолювачів так сильно посварили, значною мірою, народи давньої Речі Посполитої. І я думаю, що якби еліти, а в дедалі більшому ступені й ширші верстви населення Речі Посполитої могли самі розпоряджатися своїм власним майбуттям у XIX столітті, то вони дійшли б до кращих розв’язань, ніж ті, які нав’язали Пруссія, Росія й Австрія».
Повна версія програми — в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник