Це був безпрецедентний суд над безпрецедентним злом.
20 листопада 1945 року перед Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі розпочався процес над 22 найвищими функціонерами нацистської Німеччини, серед яких, на жаль, не було Гітлера. Їм інкримінували, зокрема, злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяності.
Вперше в історії члени найвищого керівництва суверенної держави — Третього Рейху — постали перед міжнародним судом держав-переможниць. До складу трибуналу увійшли представники чотирьох держав-переможниць: США, Великої Британії, Франції та Совєтського Союзу.
Процес завершився 1 жовтня 1946 року. Протягом майже 220 днів роботи було заслухано свідчення 240 свідків, подано понад п'ять тисяч документів, а протокол засідань сягнув 16 тисяч сторінок. Перед судом постали 22 особи: 12 було засуджено до страти (одного — заочно), трьох — до довічного ув’язнення, чотирьох — до тривалих термінів ув’язнення, а трьох — виправдано.
Вироки смертної кари було виконано 16 жовтня 1946 року.
Усіх засуджених, за винятком Германа Ґерінга, який вчинив самогубство напередодні страти, та засудженого заочно Мартіна Бормана (вважали, що він утік, а насправді загинув під час спроби виходу з Берліна в перших числах травня 45-го року), стратили через повішення. Тіла страчених злочинців було спалено в крематорії, а їхні останки розвіяно з літака.
На тему Нюрнберзького процесу в програмі «У дзеркалі історії» говорив професор Марек Корнат з Інституту політичних досліджень Польської Академії Наук.
Події Другої світової війни — страхітливі злочини проти мирного населення, Голокост, масові бомбардування Люфтваффе міст, грабунок, депортації, концтабори тощо — з одного боку було ситуацією, коли відповідальних було відносно притягнутуто до відповідальності з огляду на масштаб і кількість злочинів, бо їхня вина була гранично очевидною й жахливою. Проте, як не парадоксально, але, з іншого боку, саме ця невимовна масштабність злочинів становила величезний виклик. Адже Нюрнберг не був чимось на кшталт сталінських процесів, а суд, де потрібно було довести те, що було очевидним, але щось, що часто не містилося в межах чинної юриспруденції.
Так про це говорить Марек Корнат:
«Якщо йдеться про доведення вини осіб, які служили в апараті насильства і терору німецької держави, то ця проблема була не найважчою. Якби вдалося схопити і поставити перед Нюрнберзьким трибуналом Гіммлера — із цим не було б труднощів. Проблеми виникали в інших випадках: наприклад, у процесах проти Ріббентропа чи Герінга.
Ріббентроп очолював дипломатію. Так, війна вибухнула, але він міг виправдовуватися, що робив все можливе, аби її уникнути. Так само складно було з військовими — генералами Кейтелем і Йодлем, які захищалися тим, що виконували накази і служили в штабі Верховного командування збройних сил, інакше їм діяти було нереально. Це викликало серйозні проблеми».
Якщо узагальнити, що найбільшим переможцем Другої світової був Сталін і СССР, то у випадку Нюрнберзького трибуналу це, певною мірою, вийшло не дуже вдало для Совєтського Союзу. Совєти ані найбільшого впливу там не мали, ані належної підготовки для такого процесу. Вони звикли до «простих», тобто сталінських процесів, без реальних свідків, без конфронтації й можливості визнання особи невинною. А тут вони зіткнулися з чимось абсолютно новим для більшовицької псевдоправової системи. Марек Корнат:
«Це, без сумніву, сумний епізод, бо ставить під питання сам сенс та ідею міжнародного трибуналу, таким, яким його вдалося створити. Звісно, не можна було виключити Совєтський Союз з Нюрнберзького трибуналу, позаяк, зрештою, як би там не було, але він став жертвою агресії Німеччини, а на його території німці вчинили злочини колосального масштабу.
Тож це є сумним фактом і водночас таким, що заслуговує на пам’ять, позаяк Совєтський Союз був державою подібною до Третього Рейху. СССР ще до вибуху війни між ним та Німеччиною у 1941 році скоїв на власній території страшні злочини. Отже, можна сказати, що злочинці судили злочинців».
Проте дослідник наголошує, що запобігти участі СССР у суді над нацистами не було можливості, і що це не ставить під сумнів його справедливу суть:
«Той факт, що совєтський суддя засідав в президії трибуналу не є чимось визначальним для вироку, який був ухвалений, бо, як виглядає, вина була, безсумнівно, очевидною. Тому, мені здається, що це питання другорядне, і засуджувати сьогодні чи критикувати Нюрнберзький процес лише тому, що совєтський суддя судив німців, які певний час були ж союзниками СССР і що це нібито підважує його значення — це неправильний підхід».
Якщо говорити про совєтський аспект під час трибуналу над нацистами, то саме Сталін мав найбільше «кістяків у шафі», і одним з них була справа Катині. Сталін прагнув за будь-яку ціну протиснути на Нюрнберзькому трибуналі свою брехливу версію про німецьку відповідальність за вбивство близько 22 тисяч польських військовополонених. Проте совєтському прокурору не вдалося домогтися включення Катині до списку німецьких злочинів на Нюрнберзькому процесі.
Але найбільшим «кістяком у шафі» Сталіна була справа Пакту Молотова — Ріббентропа. На засіданнях трибуналу з’явилися згадки про нього і про таємні протоколи. Їх не включили до матеріалів вироку, але їх цитували адвокати підсудних і вони самі. Це поставило Москву у дуже незручне становище, бо показувало, що Совєтський Союз ніс відповідальність за Другу світову війну спільно з Третім Рейхом. Проте союзники, особливо американці, закрили на це очі, хоча мали всі документальні докази в цій справі. Марек Корнат:
«Американці заволоділи безцінним матеріалом у вигляді німецьких дипломатичних джерел, сфальшувати які було неможливо. Американська сторона могла користатися цими документами, які поза будь-яким сумнівом показували як зобов’язання у відповідності до таємних протоколів до Пакту Молотова — Ріббентропа, так і реальну співпрацю двох держав упродовж майже двох років. Слід додати, що вже після Нюрнберзького процесу, через три роки, у 1949 році американці видали велику збірку всіх німецьких документів, які вони знайшли, захопивши архів Міністерства закордонних справ у Берліні. Як відомо, Совєтський Союз вустами самого Сталіна оголосив ці документи нібито сфальшованими, а американців — фальсифікаторами історії. Сталін особисто редагував брошуру "Фальсифікатори історії"».
Адже, з одного боку, злочинців засуджено, а з 21 особи на лаві підсудних більшість було повішено, але з іншого — частині вдалося уникнути смертної кари: Гесс, Шпеєр і Шахт отримали тюремні терміни. Проте колишній міністр і голова Рейсхбанку Ялмар Шахт вийшов на волю вже у 1948 році. Архітектор Гітлера та людина відповідальна за озброєння і військову промисловість Альберт Шпеєр відсидів 21 рік і вийшов з тюрми у 1966 році.
Рудольф Гесс — свого часу права рука і заступник Гітлера в НСДАП — отримав пожиттєвий строк і помер за ґратами.
Тим часом Герінґ, який був головною фігурою на лаві підсудних уникнув катівського зашморгу, вчинивши самогубство. Це вже не кажучи про такі постаті, як Роберт Лей, Гіммлер чи сам Гітлер, які уникли суду, теж наклавши на себе руки.
Не раз можна почути думку, що Нюрнберг був актом часткової справедливості чи навіть символічної справедливості.
Чи справедлива така оцінка і критика Нюрнбергу та системи правосуддя щодо злочинів гітлерівської Німеччини?
«Ми мусимо мати свідомість, що коли хтось позбавляє себе життя, щоб уникнути відповідальності, як Гіммлер, — це випадки, яким важко запобігти.
По-друге, дуже багато виконавців злочинних наказів і злочинних рішень, звичайно, уникли відповідальності. Проте, мені здається, що не можна сказати, ніби Нюрнберзький процес став лише символічним покаранням. Адже символічним було б, скажімо, ув’язнення найбільших злочинців. А тут було винесено 18 смертних вироків — це важко назвати лише символікою», — каже професор.
Думка про вироки Ялмару Шахту, Альберту Шпеєру і Рудольфу Гессу:
«Тут постає питання: як далеко має сягати карність щодо людей, які особисто не брали участі у злочинах? Адже Ялмар Шахт був великим фінансистом, який, безумовно, сприяв зростанню німецької військової потуги, винайшовши експериментальну систему фінансування через кредитування озброєння банками. До певного моменту це працювало, а коли він побачив, що справи погані, подав у відставку. Тобто під час нападу на Польщу він уже не був в уряді. Потім його, звісно, судили. Проте накладати на нього багаторічне ув’язнення чи смертну кару видається юридично необґрунтованим.
Був також спір між совєтським суддею та англосаксонськими щодо покарання Рудольфа Гесса, заступника Гітлера по партії. З огляду на те, що основні злочини Третього Рейху сталися після 1941 року, годі покладати відповідальність на людину, яка весь цей час перебувала в англійському полоні. Тож вирок довічного ув’язнення видається тут рішенням, яке можна відстоювати».
Пізніше після Нюрнберзького трибуналу величезна маса нацистів просто спокійно собі жила, а потім навіть працювала на американців у спецслужбах, або працювала у приватних фірмах, накопичувала статки, або ж була частиною держапарату Федеративної Республіки. Марек Корнат так бачить цю справу:
«Це вже окрема сторінка і навряд чи має прямий зв’язок із Нюрнберзьким процесом. Просто конфронтація Схід — Захід, яку ми називаємо Холодною війною, вимагала того, щоб Німеччині залишили в цій справі вільні руки, і саме уряд західнонімецької держави провадив відповідну кримінальну політику.
І треба ще, нарешті, сказати, що багато людей таких, як Менґеле, уникло кримінальної відповідальності. Мало бракувало, щоб подібна доля спіткала й Ейхмана. Завдяки зухвалій операції ізраїльської розвідки вдалося схопити цього німецького злочинця в Аргентині.
Є ще один додатковий аспект — еміграція злочинців на території, віддалені від Європи, де місцеві режими, як, наприклад, в Аргентині, радше симпатизували Третьому Рейху. Це окрема тема, яку теж можна коротко підсумувати твердженням, що зусилля правосуддя — як міжнародного, так і будь-якого іншого — тут зазнали поразки».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник