«У моєму житті не було нічого другорядного. Лише найважливіші речі», — згадував у 1990-х роках Яцек Куронь в одному з інтерв’ю Польському радіо. Його дружина Дануся жартувала: якщо в Центральній Європі щось станеться, то з найбільшою ймовірністю — саме з ним.
Яцек Куронь — польський політик і громадський діяч, один із лідерів демократичної опозиції в ПНР, співзасновник Комітету захисту робітників, міністр праці та соціальної політики Польщі у 1989–1991 та 1992–1993 роках. Народжений у Львові в 1934 році, він став також однією з ключових постатей польсько-українського діалогу.
Про цей бік його діяльності розповіла польська публіцистка Ізабелла Хруслінська, дослідниця і промоутеркою польсько-українських відносин, співупорядницею текстів Куроня, присвячених цій темі. Вони вийшли окремою книжкою «Поляки та українці. Важкий діалог» у 2010 році, а згодом — українською у видавництві «Дух і літера».
Книжка стала спробою зібрати розпорошені тексти Куроня, адже він сам так і не написав окремої праці про свою візію польсько-українських відносин.
«Він вважав, що має робити те, що є необхідним, а не писати книжки», — пояснила Хруслінська.
Куронь не був першим, хто мислив у категоріях польсько-українського порозуміння. Він не раз посилався на спадщину Єжи Ґедройця і паризької «Культури». Але, на відміну від Ґедройця, Куронь діяв у самій Польщі, мав прямий контакт з людьми, політиками, громадами, конфліктами і не уникав їх.
Український дисидент Мирослав Маринович називав Куроня «дитиною двох культур» — польської й української. Народжений у Львові, він не поділяв поширеного в Польщі уявлення про це місто як виключно «втрачену польську столицю».
Для нього Львів був також українським містом. Він знав українську мову з дитинства, захоплювався українською культурою і до кінця життя просив свою доглядальницю з України співати йому українських пісень.
Водночас Куронь залишався істориком і раціоналістом. Його підхід до українських питань базувався не лише на емоціях, а й на переконанні, що українці мають право на власну історичну пам’ять, навіть тоді, коли вона є болісною для поляків.
Одна з ключових тез Куроня полягала в тому, що польсько-український діалог неможливий без урахування становища українців у самій Польщі. Як політик він був ініціатором створення парламентської комісії у справах національних меншин і активно втручався у вирішення конфліктів на місцях не з кабінету, а через особисті поїздки та зустрічі.
«Сьогодні ми мусимо творити майбутнє, у якому зможемо подолати суперечності, не долаючи відмінностей. Не затираючи того, що ми є поляками або українцями, а так, щоб наші особливості нас збагачували», — програмна цитата книжки «Поляки та українці. Важкий діалог».
Один із найгостріших моментів у польсько-українських відносинах початку 2000-х років, за словами Ізабелли Хруслінської, конфлікт навколо відновлення Меморіалу Орлят у Львові. Куронь чітко розумів, чому українська сторона не приймала ідеї відтворення меморіалу в його міжвоєнній формі, як символу польського домінування.
Разом з Ізабеллою Хруслінською він опублікував у виданні Gazeta Wyborcza текст під промовистою назвою «Я розумію протест українців». Стаття викликала хвилю критики передусім у Польщі, але стала прикладом того, що Куронь вважав необхідним, тобто говорити правду «своїм», навіть якщо це непопулярно.
«Почнімо від того, що полякам дуже важко зрозуміти українські аргументи, а українцям — польські. Українці відчувають велику кривду, яку зазнали від поляків. Це почуття кривди частково оправдане, але саме частково. Наприклад, перераховується, скільки разів Польща позбавила Україну незалежності, беручи до уваги часи, коли ні гадки не було ні про незалежну Польщу, ні про незалежну Україну. У своєму тексті я кажу про два такі факти. Тому треба говорити просто правду і розуміти, що рація по обох сторонах. Коли я звертався до поляків, то мусив говорити про вину Польщі. Якби довелося мені промовляти до українців, то волів би говорити про вину українців, хоча ліпше було б, якби це казав українець. Полякам важко зрозуміти українську точку зору. Саме мова йде про ці дві точки зору», — прокоментував тоді цю ситуацію Яцек Куронь для Української служби Польського радіо.
«У листопаді 2002 року Куронь, уже важко хворий, приїхав до Львова на зустріч польських та українських інтелектуалів. Важливою частиною стала спільна молитва і символічний акт поєднання на Личаківському цвинтарі: між меморіалами польських Орлят і українських військових. Для багатьох львів’ян це мало значення не менше, ніж офіційне відкриття меморіалу у 2005 році, вже після смерті Куроня», — зазначила Ізабелла Хруслінська.
Для українців Яцек Куронь був надзвичайно важливим союзником. Його запрошували на перші з’їзди українського демократичного руху, у Львові з’явився сквер його імені, а на похорон у 2004 році приїхало багато українців, із рушником та землею зі Львова.
Яцек Куронь був нагороджений найвищими відзнаками Польщі, Франції, Німеччини, Литви та України.
Христина Срібняк