Ситуація з оборонцями Маріуполя – абсолютно безнадійні історії, і ті фотографії, де люди випромінювали добро і світло. Це можна брати за приклад і собі думати, якщо їм у такій ситуації вдавалося, значить ми зобов’язані жити таким чином у нашому звичайному житті, – розповідає Ольга Сало.
Що я би найбільше боялась втратити… Я зібрала для сканування в усіх родичів наші світлини родинні і це дійсно дуже цінні речі. Там є, наприклад, світлина моєї бабусі 1912 року зроблена. Світлина мого дідуся, який у той час воював, ще у Першій світовій війні. Мені було дуже шкода втратити ці оригінали, – розповідає Ольга Сало.
24 лютого – це твій день народження…
Я дуже дивувалась людям, які телефонували і вітали. Спочатку казали: Оля, ти в курсі? Ну, з днем народженням тебе! Що робиш там? Але так… Найцікавіше, що у мене ювілей був. Я насправді готувалась до нього. Ніч перед цим готувала стіл, бо запросила друзів. І паралельно, коли на кухні, люблю слухати щось. І я всю ніч слухала виступи путіна. Я не до кінця зрозуміла, що він оголосив війну. І собі думала: нападе, точно нападе. З цією думкою я лягла спати, десь близько четвертої ранку. Ну, і через пів години чи через годину мене розбудила моя сусідка, з якою я винаймаю житло, і з таким криком: Олю! Вставай-вставай! Евакуюйся! На відміну від сусідки, у мене був зібраний тривожний рюкзачок. І я собі пропрацьовувала в голові, що я роблю. Іще я в Музеї Майдану працюю і ми теж проговорювали наші дії. Я почала дзвонити по співробітниках. Просто інформую. А в якийсь момент я подумала, а цікаво, наскільки цінно те, що я роблю! Але для мене це було дуже цінно. За той час я зібралась із думками, зникла паніка, бо ти не можеш у паніці дзвонити людям і казати: війна! вставай! рятуйся! Потім було приємно, що через два місяці, коли ми зустрілися з однією з колег, я вже й забула про те, що я це робила, а вона мені каже: Олю, це так цінно було! Коли є цей момент, що хтось подзвонив, сказав цих кілька речень і далі людина вирішувала, що робити.
Що я би найбільше боялась втратити… Я зібрала для сканування в усіх родичів наші світлини родинні і це дійсно дуже цінні речі. Там є, наприклад, світлина моєї бабусі 1912 року зроблена. Світлина мого дідуся, який у той час воював, ще у Першій світовій війні. Мені було дуже шкода втратити ці оригінали.
Поговоримо про ініціативу «Штаб порятунку культурної спадщини»...
Ми написали від Музею Майдану звернення до всієї культурної спільноти демократичного світу з тим, що ця війна, яка відбувається, це не війна за територію. Це війна проти ідентичності. Поки їхали [йдеться про евакуацію музейної колекції за межі Києва – ред.], говорили, що для України зараз шанс почати говорити знову те, про що весь час говорили, але нас не чули. Про те, що росія завжди нищила ідентичність. Україна – це інша держава. Українці – це нація, яка має багатосотлітню історію боротьби за свою ідентичність. І ми так довго стояли, ми так багато про це говорили, особливо після Революції Гідності. Є доступ до правди, до архівів, інша влада. Нарешті всі зрозуміли те, що ми давно казали, що росія є спадкоємцем Радянського Союзу. В усіх цих практиках тоталітаризму і в усіх цих бажаннях злити, знищити ідентичність будь-якого іншого народу. Порятунок культурної спадщини – це також частина національного спротиву у цій війні.
В українців не тільки риса сміливості, а й відновлення, відбудовування – вона дуже сильна. Навіть, якщо новини подивитися, почитати, послухати історії: тут зруйнували, тут одразу почали відбудовувати – відновлювати електрику, газ, тобто ніхто не чекає, коли закінчиться ця історія. Це насправді дає багато надії. Яку найяскравішу, найсильнішу емоцію за ці сто з лишком уже днів, ти відчувала?
Мабуть, захоплення людьми. Мені, здається, українці якась прекрасна нація. Тому що, з ким ти не починаєш спілкуватися, і в тебе є причина захоплюватися ними. Дуже різні люди, з дуже різними ролями: і військові… Просто нашими військовими зараз неможливо не захоплюватися. Перебувати в середовищі тих, ким ти можеш постійно захоплюватися, це дуже круто. Заради цього варто народитися українцем в усій цій нашій складній ризикованій ситуації. Маємо великий бонус.
* Наша розмова з Ольгою вийшла значно об’ємнішою. Тому у наступному випуску більше розповімо про музейну оборонну ініціативу “Штаб порятунку культурної спадщини України”, започатковану Національним музеєм Революції Гідності. Про експедиції команди Штабу, міста і людей, які відновлюються після деокупації.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Катерина Зайцева