Росія веде війну проти України не лише на військовому фронті, але й на пропагандистському та дезінформаційному. Творець тоталітарної пропаганди Йозеф Геббельс любив повторювати: «Чим жахливіша брехня, тим охочіше в неї вірять».
Путінська пропагандистсько-дезінформаційна система вірно слідує цьому принципу. Вона брехлива до неможливості, агресивна й має глобальний характер, але водночас стає все більш винахідливою і не аж такою примітивною, як це було на початках війни з Україною. Особливо сильні її позиції в країнах Третього світу, зокрема на Південноамериканському континенті, де протягом десятиріч величезний вплив мав Совєтський Союз.
Російська Федерація, як його правонаступниця і метаморфоза Червоної імперії, використовує цей ресурс.
На цю тему в програмі «Міжнародний (без)лад» розповів Олександр Сливчук, який є координатором співпраці з Іспанією та Латинською Америкою в Центрі трансатлантичного діалогу.
Ось, що він каже про російські впливи в регіоні:
«Не варто думати, що Росія всесильна в Латинській Америці. Я звик дотримуватися думки, що позиція Росії там прямо пропорційні її інвестиціями у регіон і деяким персональним контактам з елітами цього регіону. Але інвестиції Росії в регіон Латинської Америки в рази, дуже сильно в рази менша, ніж інвестиції Європейського союзу та Сполучених Штатів. І, звичайно, Китаю. Китай навіть не лідер. Китай дуже часто на другому чи на третьому місці після ЄС та США в регіоні, і Росія поруч не стоїть. Це означає, що реальний вплив на їхні економіки в РФ нема. В РФ є присутність медійна, це їхня, мабуть, найсильніша сторона в Латинській Америці, і дещо політична».
Експерт наголошує, що Латинська Америка — це не гомогенний регіон:
«Одна частина країн, як, наприклад, Аргентина, Уругвай та Чилі, пішли західним шляхом розвитку відкритих економік, ринкових економік, прозорих виборів і демократій. Але такі країни, як Болівія, Венесуела, наприклад, чи деякі країни Центральної Америки, вибрали абсолютно інший протилежний шлях, і там теж позиції їхні партнерства міжнародні зовсім інші. Загалом, якщо підсумовуючи, в Росії є, повернуся до тези про медійний вплив, канал Russia Today має офіси в декількох столицях Латинської Америки, має на увазі саме фізичний офіс з працівниками і штатом. Перш за все, це Буенос-Айрес — столиця Аргентини».
Олександр Сливчук зазначає, що телеканал Russia Today не має аж такого впливу на аудиторію чи настрої населення, тому що телебачення, як таке, втрачає, можливо, свої позиції в регіоні. А в Латинській Америці є набагато потужніші власні канали:
«Те, що реально небезпечно для нас, це соціальні мережі, де Russia Today, саме X (раніше Twitter — ред.) і TikTok, де Russia Today часто доробиться на багато маленьких каналів, маленьких сторінок. В Twitter, де ці наративи антиукраїнські поширюються. Це проблема, тому що соціальні мережі в Латинській Америці є дуже поширеними і з цим боротися майже неможливо. Скажімо, ти сказав про досить обмежений вплив, якщо йдеться про телевізійну складову Russia Today».
Але є один момент — Russia Today активно співпрацює з телевізійним концерном Telesur, рупором цієї російської пропаганди щодо України та дезінформаційних акцій в Латинській Америці:
«Telesur — це канал, який тягнеться коріннями з Венесуели. Я впевнений, що там є російські активи, фінанси, китайські теж. Звичайно, Telesur має дещо інший підтекст і фон для латиноамериканської аудиторії. Вони його сприймають як світ, як щось з їхнього регіону. Telesur — це дуже антиамериканська, антизахідна медійна платформа. Ліва аудиторія, антиамериканська, звичайно, споживає цей контент. Там, звичайно, акцент постійно на негативі щодо Сполучених Штатів і Заходу, але Україна в цьому ключі теж комунікується на наративах, які позитивні для Росії».
Аналітик виділив найбільш проблемні моменти з російським наративом в Латинській Америці:
«Той наратив, який досі неможливо зруйнувати, це про провокацію НАТО, розширення НАТО на схід і що це спровокувало Росію вторгнутися в Україну. Цей наратив, він вже роками живе, десятиліття, напевно, з 2014-го року, живе в головах латиноамериканців і, я б сказав, навіть в головах інтелектуальних еліт. Дуже часто навіть серед прозахідно налаштовані собі дозволяють постійну таку обмовку, мовляв, і НАТО не гарно себе повело в той час, коли розширювалося на схід. Цей наратив, який Росія досі просуває, вони можуть казати, що так, вторгнення це не погано, але нас до цього змушували».
Ще один наратив, який сильно резонує в регіоні це теза про те, що Сполучені Штати, які надсилають зброю Україні, таким чином продовжують збройний конфлікт:
«Це проблема пацифістських рухів. Латинська Америка це не про мілітаризм, збройні сили в Латинській Америці дуже часто мають негативну конотацію всередині країн. Ці країни травмовані колишніми диктатурами правих військових, такі країни, як, наприклад, Чилі чи Аргентина, чи навіть Бразилія. Там збройні сили і розвиток збройних сил це щось негативне. Там немає міждержавних конфліктів чи міждержавних натягнутих відносин. Там є внутрішні проблеми, але міжкордонні конфлікти це майже не відбувається в Латинській Америці, тому говорити їм про мілітаризм і про те, що зброя може привести до миру, вони це не розуміють. Вони дуже щиро вірять, що дипломатія це те, на що треба покладатися».
Олександр Сливчук і його група крім аналітичної роботи займається також адвокацією України в регіоні, зокрема він розповів про свій досвід в цьому плані в Аргентині, Чилі і Уругваї:
«Перш за все, скажу, що Україна — це не є тема порядку денного їхніх внутрішніх дебатів. Україна ніколи не була темою порядку денного жодних електоральних кампаній в Латинській Америці, ні в Аргентині, ні в Чилі, ні в Уругваї. Ці три країни – це міцні демократії, доволі передбачувані зараз, на щастя, з прозахідними урядами, з хорошими відносинами з Європою, з інвестиціями із Сполучених Штатів і з Європи. Там дуже суспільства максимально схожі до європейських, тому що ці країни, власне, і базуються на еміграції з Європи».
Експерт зазначає, що дуже непросто боротися з упередженнями й стереотипами, які поширені серед уругвайців, аргентинців і чилійців щодо України і їх бачення Росії:
«Найважче було переконати навіть проукраїнських партнерів в тому, що ні НАТО, ні Україна не винні в цьому вторгненню. З часом це вдається. Другий наратив, який важко подолати, це про „братні народи”».
Можливо, це теж наслідки лівих урядів в Латинській Америці, бо для них оцей концепт братніх народів дуже звичний. І дуже часто вони розгублені і не розуміють, і навіть люди з університетів, і ті, що розуміють цю ситуацію, не розуміють, як країни, які колись були в Радянському Союзі, хтось говорить спільною мовою, не вважаються братніми народами. Нам було важко донести в цей наратив, що Радянський Союз — це була авторитарна імперія, а не об'єднання. Теж саме це стосується того, що про ніякі братні стосунки з нами не йдеться і ніколи не йшлося, і що це все наратив Росії. Це, напевно, другий той наратив, який було важко пояснити, бо дуже часто там сприймають це як „вас посварили погані американці”, а не „Росія вторглася”».
Водночас Олександр Сливчук заспокоює, що з часом це проходить і сприйняття війни України стає більш адекватним в цих трьох ключових країнах Латинської Америки:
«Зараз вже немодно говорити на ці теми в високих кабінетах. У нас була комунікація на рівні парламентів, на рівні виконавчої влади МЗС і адміністрації президентів всіх трьох країн.Ми бачилися з віцепрезидентом Уругваю. І на цих зустрічах з закритими дверима і без камер комунікація була дуже адекватною, партнерською, і жодних російських наративів я там не помітив. Я абсолютно в цьому впевнений, що люди, з якими ми бачилися в Аргентині, в Чилі та Уругваю, адекватно сприймають ситуацію. Те, що в них в головах можуть бути якісь сумніви і наративи, це не впливає сильно на прийняття рішень чи сприйняття ситуації як такої. Ми не повинні бути дуже в цьому скрупульозні, сконцентровані».
Експерт звертає увагу, що велике питання тут стосовно того, які рішення приймають ці країни і який це має реальний вплив:
«Щось дипломатичне і голосування в ООН, чи засудження Росії, ми цього вже досягли. Але в практичній площині ці країни вважають, що вони далеко, що вони слабкі економічно, жодні санкції вони приймати проти Росії не будуть. Там є великий вплив Китаю, і ці три країни не вважають, що це їхня проблема. Так, це проблема міжнародного права, але на рівні декларацій, зустрічей, такої інформаційної кампанії, вони готові в це вписуватися і допомагати з контактами, і повністю сприймати ситуацію. На рівні практичних якихось кроків навіть відвідати Україну для багатьох це табу і дуже важко. Навіть для того ж президента Аргентини Хав’єра Мілея зближення з Україною, візити в Київ — це повністю лежить в ключі відносин з Сполученими Штатами і того, що про це скажуть в адміністрації Трампа. Дуже часто Україну в Південній Америці сприймають через відносини зі США. І дуже рідко ці країни готові до якихось конкретних кроків з Києвом без оглядки на Вашингтон».
Експерт пояснив чому попри всі труднощі і обмеження Україна повинна займатися просуванням своїх інтересів в Латинській Америці:
«По-перше, якщо залишити Латинську Америку без впливу і без уваги, оця пропаганда російська, яка там присутня, вона буде все більше людей переконувати їхати в Росію. Не дарма з Куби вже, за різними даними, 25 тисяч людей, але поїхало в Росію воювати проти України. Друге — це безліч голосів в ООН і в різних міжнародних організаціях, які так чи інакше в Україні потрібні. Ми можемо скептично ставитися до ООН і до міжнародної системи. Вона, власне, не працює так, як нам хотілося, але голоси за ним там потрібні в будь-якому разі».
Олександр Сливчук закликає Київ більш активно і раціонально використовувати діаспору як чинник публічної дипломатії і відмовитися від «шароварщини»:
«Нам треба перейти вже нарешті від такої культурної складової вишиванок і писанок до прямої співпраці, партнерства з українськими діаспорянами, тому що дуже часто ці люди – успішні бізнесмени, політики, мери міст, депутати, які можуть ставати українськими амбасадорами, так би мовити, в своїх країнах. І зараз вони такими не є дуже часто, бо Україна не змогла досі сконтактувати з діаспорянськими колами на якомусь серйозному рівні, окрім культурних всяких проєктів».
Окрім того, попри все Латинська Америка ближча Україні в цивілізаційному, ніж інші далекі регіони:
«Нам набагато легше нам комунікувати з Латинською Америкою, ніж з Африкою чи з Азією, якщо ми розбираємо цей Глобальний південь, Латинська Америка дуже часто — це прозахідні країни. І дуже часто — це демократичні країни. Варто визнати, що демократії там не ідеальні, але нам набагато легше дійти згоди з Перу чи з Еквадором, де є прозорі вибори і зміни влади, ніж з автократіями чи слабкими демократіями Африки чи Азії».
Аналітик теж звертає увагу на економічну і геополітичну складову доцільності інвестувати сили і ресурси в цей регіон:
«Ці країни економічно не такі погані, як нам здається. Мені здається, що в майбутньому теж багато що буде залежати від Латинської Америки, де величезні поклади рідкісних, корисних копалин, того ж літію. І західний світ буде звертатися до них в майбутньому. Тому є причини продовжувати з ними працювати. Непотрібно їх просто так залишати на поталу нашим ворогам — Китаю чи Росії».
Повна версія програми у доданому звуковому файлі
Назар Олійник