«Єдина нагорода для нас – це внутрішнє задоволення від того, що ти можеш допомогти іншій людині»

Історія баскського подружжя Белен Уґарте та Енріке Анґульо - керівників Асоціації «Chernobileko umeak», які вже три десятиліття допомагають українським дітям з Чорнобильської зони, а сьогодні також залучені в допомогу біженцям з України.

Енріке Анґульо та Белен Уґарте - керівники Асоціації «Chernobileko umeak» («Діти Чорнобиля» )

foto:PRdZ/Nazar Oliynyk

 Ця історія бере свій початок 30 років тому, з часу міжнародного заклику до солідарності, оголошеного у 1996 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) з нагоди 10-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС.

Тоді ВООЗ звернула увагу світової спільноти на довгострокові медичні та гуманітарні наслідки Чорнобиля. Наголошувалося, що постраждалі території й люди потребують тривалої міжнародної підтримки, а не одноразової допомоги.

Це звернення стало поштовхом для створення численних гуманітарних, медичних і дитячих програм солідарності, зокрема прийому дітей з України за кордоном, оздоровчих та лікувальних ініціатив, а також міжнародних медичних місій.

Одна з таких ініціатив народилася на іншому кінці Європи, в далекій Країні Басків – автономічній спільноті в складі Іспанії.

Тоді сформувалася перша асоціація, яка займалася питанням оздоровлення маленьких українців з зони ураження ЧАЕС. Ця унікальна ініціатива триває до нині, яка тримається лише на добровільних пожертвуваннях пересічних людей. Через неї пройшли тисячі українських дітей, які мали можливість не просто приїхати на прекрасний і дуже різноплановий відпочинок й оздоровлення в Країну Басків, але й знайти тут людей, які для них стали вкрай близькими, стати другою сім’єю.

Подружжя Белен Уґарте та Енріке Анґульо є частиною цього процесу.

Белен очолює Асоціацію «Chernobileko umeak» –в перекладі з еускери, з баскської мови означає «Діти Чорнобиля». Це одна з двох таких організацій в Країні Басків. Енріке є одним з членів його правління.

Белен і Енріке так згадують початки у 1996 році і той заклик ВООЗ про солідарність:

«Я дізналися про це по телебаченню, а я дуже люблю дітей і завжди мала покликання допомагати. Тож коли я це побачила, то поговорила з Енріке, і ми одразу ж зателефонували в асоціацію та сказали, що прийдемо на зібрання. І з того зібрання ми вже вийшли з однією дитиною під нашою опікою.

Потім ми дедалі більше залучалися, спілкувалися з людьми й зробили так, що все це стало масштабнішим – щоб могли приїхати більше дітей. І навіть ми самі їздили в Україну, відвідували їх у домівках.

Енріке:

«Проблема цих дітей полягала в тому, що, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, їм було необхідно щонайменше 40 днів на рік залишати це середовище, щоб відновити й зміцнити імунну систему. Ми долучилися до цього проєкту, як каже Белен, і почали шукати способи фінансування, адже всі ці програми повністю оплачували сім'ї які приймали дітей.

Ми завжди намагалися організовувати якісь фестивалі для збору коштів та подібні заходи, що трохи допомагали. Інколи вдавалося отримати певні субсидії, але в найкращому разі це було близько 10% загального бюджету. Решту 90% витрат брали на себе сім'ї.

Ми знаємо, бо до нас доходить такий зворотний зв’язок з України, що там існують сумніви: мовляв, якщо ми приймаємо дитину, то це тому, що нам за це платить уряд або щось компенсує. Я не знаю, чи тут зрозуміють цю солідарну мотивацію, але насправді сім'ї, залучені до цього проєкту, не отримують жодної матеріальної вигоди».

Справді, відмінною рисою басків є неймовірна солідарність і готовність допомагати тим, хто опинився у скруті. Проте тут треба згадати ще один момент, який можливо кидає світло на справу допомоги українським дітям з Чорнобильської зони. Йдеться про драматичну історію з будівництвом АЕС Лемоніс на узбережжі Біскайської затоки, що було започатковано ще режимом Франко у 70-х роках. Цей проєкт викликав потужний екологічний рух спротиву, в який згодом включилася лівонаціоналістична організація ЕТА, яка боролася шляхом терору за незалежність Країни Басків. Бойовики ЕТА викрали і вбили двох головних інженерів проєкту, закладали вибухівку і неодноразово атакували об'єкт в 40 кілометрах від Більбао. Пролилося немало крові. У 1984 році в умовах демократії уряд на чолі з соціалістами наклав мораторій на будівництво АЕС Лемоніс, яка так і не була закінчена.

Чи ця трагічна історія, яка позначила історію Країни Басків мала значення у випадку зриву солідарності щодо постраждалих від Чорнобильської катастрофи?

Белен:

«Можливо. Ми думали, що не хочемо опинитися в тій самій ситуації, в якій опинилися українці. Адже правда в тому, що тут у нас також є атомні електростанції, і якби щось сталося, нам би теж хотілося, щоб хтось подав руку допомоги. Тому, коли стався вибух у Чорнобилі, я сказала: якщо це сталося з ними, це могло статися й з нами, а отже, треба допомагати. І ми почали привозити дітей.

Я завжди ставлю себе на місце інших. І мені хотілося б, щоб якби це сталося тут, і дорослі не могли б виїхати, то принаймні наших дітей вивезли б звідси».

Енріке:

«Так, я тобі вже казав, що справді відчуваю особисто різницю в рівні солідарності щодо катастроф і ситуацій вразливості у світі. Нещодавно ми бачили масові переміщення людей через війну в Сирії, раніше – через інші збройні конфлікти. І загалом баскський народ доволі солідарний у таких ситуаціях потреби».

Белен і Енріке згодом з огляду на різні бачення розвитку асоціації «Cherbnobil elkartea» вийшли з неї і створили власну організацію «Chernobileko umeak».

Справжнім випробуванням для асоціації «Chernobileko umeak»  стала повномасштабна війна в Україні. Зокрема ще й через те, що головний удар російських військ йшов з Білорусі через Чорнобильську зону, звідки маленькі українці впродовж 25 років прямували на оздоровлення до Країни Басків. Тоді, весною 2022 року ці терени – Буча, Ірпінь, Іванків та інші місцевості –були місцем інтенсивних боїв і опинилися під окупацією.

Енріке та Белен так згадують той час шаленого напруження:

«Насамперед виникла цілком логічна міграція, бо люди тікали від війни. Були надзвичайно драматичні ситуації, і вони передусім торкнулися тих районів, де перебували діти, яких ми приймали, які брали участь у наших програмах. Це був Іванків, навколишні містечка: Буча, Ірпінь, Гостомель – усі ці населені пункти, добре нам відомі, бо свого часу ми відвідували їх, йдучи з дому в дім для відбору дітей на програму.

У ті моменти Белен разом із групою волонтерів поїхала до Польщі, на кордон з Україною. Там вони займалися тим, що забирали родини наших дітей і привозили їх сюди, до Країни Басків, тим чи іншим способом, але ми були там».

Белен:

«Правду кажучи, це був шок. Було вражаюче бачити всю цю масу людей, які тікали. Я поїхала туди з кількома колегами, серед них був мій син і подруга мого сина. Мій син – лікар. Коли він приїхав, то почав плакати. А я сказала йому: “Егой, але ж ти вже бачив усе...”. А він відповів: “Так, мамо, але цього не повинен бачити ніхто”.

Ми робили все, щоб рятувати дітей, які нам телефонували. Вони дзвонили: «Ми в такому-то поїзді, на такій-то зупинці». Ми одягали волонтерські жилети й хай то була північ, перша година ночі, третя чи п’ята ранку – їхали їх забирати.

Це було дуже зворушливо, бо вони бачили тебе в помаранчевому жилеті з написом «Chernobileko umeak» підходили й обіймали, кажучи: “Я вже у безпеці”. І це справді розривало серце. Ми збирали їх разом, поки не набиралося достатньо людей для автобуса до Країни Басків, а тоді розвозили їх по домівках, де їх чекали баскські сім’ї».

Певною мірою можна ця солідарність басків щодо українських дітей в умовах має певну, скажімо так, інтраісторію, так само як це було у випадку з катастрофою на ЧАЕС і справою спротиву баскського суспільства проти проєкту АЕС в Лемоніс, у справі евакуації українських дітей з горнила війни для басків є певні асоціації.

Весною 1937 року баскські діти змушені були тікати з Більбао, оточеного франкістськими військами. Їх морем евакуювали до різних країн, зокрема до Совєтського Союзу, де вони прибули в порт Одеси, до підсовєтської України, де дехто з них оселився назавжди.

Енріке погоджується, що для басків тут є перегукування між подіями 1937 і 2022 року:

«Так, тоді справді була ця пам’ять про «дітей війни», тих дітей, яких під час війни 1936–1937 років евакуйовували. Вони виїжджали до Совєтського Союзу, до Англії, до Аргентини та багатьох інших країн, які прийняли цих дітей – сиріт або дітей, чиї рідні просто хотіли врятувати їх. Багато з них у Совєтському Союзі залишилися жити на території України та Росії. Цілком можливо, що це збереглося в історичній пам’яті Країни Басків і вплинуло на нинішню реакцію».

Натомість Белен зазначає, що особисто для неї порив прийти на допомогу комусь у потребі має універсальний вимір:

«Для мене все дуже просто й логічно: якщо ти допомагаєш мені, я маю допомогти тобі. Сьогодні це може трапитися зі мною, а завтра – з тобою, і для цього ми й існуємо – щоб допомагати одне одному.

Моя родина не поїхала до Одеси чи кудись ще – вона поїхала до Аргентини. І чому ж ми не можемо допомагати? Цього разу це Україна, могло бути й інше місце. Я вже казала: я ставлю себе на місце того, кому зараз важко. Я – в безпеці, а ти – ні. Але завтра мені може знадобитися твоя допомога.

Багато людей не розуміють слова “солідарність”. Я завжди кажу, що солідарність — це дуже важке для розуміння поняття. У всіх на вустах слово “солідарність”, але якщо ти подивитися в словник, що воно означає, то там це недостатньо описане. Адже солідарність – це багато чого: це зусилля, це сльози, це радість, це готовність ділитися, це страждання».

Енріке для того, аби краще донести те, що хотіла виразити його дружина Белен про нерозуміння шляхетних поривань, розповів зворушливу і повчальну історію про одну українську сім’ю біженців, яка тікала від війни і з якими Белен познайомилася на кордоні, поблизу Перемишля:

«Це була літня жінка, їй було приблизно 87 років, вона виїжджала разом зі своїм сином – чоловіком років сорока з гаком, яка пересувалася у візку. Белен пообіцяла, що супроводжуватиме її і буде з нею до кінця. Їм довелося пройти через безліч випробувань. Вони намагалися посадити її в автобус, але через фізичний стан жінки це було неможливо. На жаль, ця бідна пані нещодавно померла. Вона прожила тут свої останні дні щасливо — поруч із сином. А ми весь цей час були з ними: допомагали знайти житло, забезпечували всім необхідним – постільною білизною, спеціальним ліжком з механізмом регулювання, і багато чим іншим.

Ми повністю віддалися цій сім’ї через обіцянку, яку Белен дала цій жінці. І що найцікавіше: після того, як вона померла, син запитав: “Чому ви це робите? Навіщо?”. Тобто, для нього ця ідея, це покликання допомагати іншим, про яке говорила Белен, є незрозумілим. Тобто, йдеться про те, що важко усвідомити, що хтось може безкорисливо допомагати іншим».

А ось, як це відчуває сама Белен:

«Мене не розуміли. Мене запитували: “Чому ти їздиш шукати пансіонат? Чому ти щовечора проводиш час з кимось? Чому ти ходиш у лікарню і залишаєшся з нею? Чому ти була поруч в її останні дні?” Вона померла, коли я була поруч з нею. Чому? Бо це людина, яка потребує допомоги. Вона літня людина, приїхала в чужу країну, має лише сина і вона не хоче бути інвалідом. Їй не потрібно нічого, окрім любові, людського тепла і присутності когось поруч – у місті, де вона чужа, не знає звичаїв і правил. Їй просто потрібна людина, яка буде з нею.

Я була з нею до самого кінця. Я дала цю обіцянку – і вона померла поруч зі мною. Чесно кажучи, мені її дуже бракує».

Енріке:

«Я знаю, що Белен це болить, бо як я вже казав, вона ставилася до неї, як до своєї матері. Я не хотів завдати їй зараз болю, але згадав про це саме в контексті солідарності. Адже для нас, принаймні, є зрозумілим, що безкорисливий, солідарний вчинок є цінністю самою в собі, вже тільки тому, що ти допомагаєш іншому і робиш щось важливе для його майбутнього.

Тож у цьому, власне, і полягає наша постійна боротьба – це щоб люди зрозуміли: ми робимо це просто так, без жодної вигоди, безкорисливо і з альтруїстичних міркувань. Єдина нагорода для нас – це внутрішнє задоволення від того, що ти можеш допомогти людині, яка перебуває у вразливому становищі».

Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник

P.S. автор матеріалу висловлює вдячність голові Асоціації «Ucrania-Euskadi»  Оксані Дем'янович за організацію інтерв'ю