Видавничий проєкт 3-ї штурмової бригади. Коли таке чуємо, то перша реакція, звісно, — здивування, бо хіба це завдання ЗСУ — займатися видавництвом? Видавничий проєкт 3 армійського корпусу — серія сучасних героїчних казок «Котигорошко». І ось тут, попри здивування, ми розуміємо, що 3-тя штурмова, крім надскладних бойових завдань, тактичних і стратегічних, які вона успішно виконує, взяла на себе ще одне надзвичайно важливе стратегічне завдання, — захищати дітей не лише фізично, але й психологічно, дарувати їм життєствердні й патріотичні приклади для наслідування.
«Ідея була така: відтворити нинішню російсько-українську війну як казкову метафору. Головна педагогічна ідея цього проєкту — підготувати маленьких дітей до військових реалій, пояснити їм, що у нас є конкретний історичний ворог, який не погоджується з тим, що ми живемо на своїй землі. Він хоче від нас цю землю забрати, нас він хоче або вбити, або зробити своїми рабами. І тому треба з тим ворогом воювати, інакше нічого не буде. Тобто, от в такій формі в казці мають бути відтворені ці реалії, в яких ми сьогодні живемо.
Котигорошко — це такий вирішений герой, який бере участь у війні, стає учасником війни, йому допомагають домашні тварини, чарівні сили, і в результаті він перемагає. Тобто ідея закласти у свідомість дитини, що боятись ворога треба, але страх не повинен паралізувати свідомість, тому що страх — це те, що допомагає людині бути винахідливою, успішною, разом з тим його треба перебороти в собі, задушити в собі для того, щоб перемогти ворога», — пояснив Володимир Даниленко, письменник і продюсер проєкту.
Іванна Голуб, мама шістьох дітей, юристка й письменниця, розповіла про власні проєкти, про досвід участі в проєкті 3-го армійського корпусу та про життєву основу своєї казки:
«Саме підлітки в критичних ситуаціях брали на себе лідерство і дуже часто саме підлітки виводили людей з окупованих територій.
Можливо це тому, що в них інше бачення, можливо це тому, що в них ще не було того життєвого досвіду і вони не розуміли всіх ризиків. Але це було так, і це був не один випадок. Тобто це була така собі гарна історія, коли наші діти, наші українські діти, вони відважні, вони мудрі, вони логічні і вони виявлялися лідерами й робили те, що іншим було не під силу — рятували українців від окупації.
І ось так народилася казочка "Щезник". [...] Це, звісно, жахливий досвід. Це той досвід, який не мав би статися з жодною дитиною, але у наших українських дітей він є. І хочу сказати, що це є передумовою до посттравматичного росту. Коли наші діти розуміють, хто є ворог, коли вони вчать розбиратися із, скажімо так, інформаційними вкидами, коли вони вчаться відрізняти оте зерно правди від тої всієї полови, яку зараз заливають і наші соцмережі, і коли вони мають трошки інший менталітет, як старші люди, які ще мають певні, скажімо так, пережитки тої системи, від якої всі ми хочемо звільнитися, і вони інші. І саме ось ці діти, які пережили ці травмуючі ситуації, і яким вчасно була надана допомога, які переосмислили, які визначилися, хто є ворог, саме ці діти складуть майбутню еліту України».
Максим Парфіненко, багатодітний тато, кадровий офіцер і письменник, воєнний досвід якого розпочався ще з АТО, розповів про свою казку «Окопний дід», яка увійшла до цього видавничого проєкту, і підкреслив:
«...багато хто навіть зараз каже, от малюнки там дають військовим... Зрозуміло, коли там якісь шкарпетки, чи варення, чи можливо якісь солодощі. А малюнки? Ні, це важливо. Тобто це дуже важливо, це в кожній, наприклад, хаті, де живе вояк. Хаті, де можна якось жити, ночувати, хоча б, щоб на голову не капало. Це бліндаж. Там є дитячі малюнки, там є дитяча творчість. Там є дитячі якісь як не вірші, то, можливо, щось там написано дитячою ручкою, на папері якісь побажання військовим. Це важливо, це дуже важливо, це підтримує, це дає зрозуміти, що навіть десь там далеко є ті люди, яких ти навіть знаєш особисто, але якісь там Миколка, Петро, Даринка, Іванка десь — вони знають про цього вояка».
Запрошую послухати повну версію цієї дуже затишної й теплої програми в доданому звуковому файлі або в подкастах.
Сніжана Чернюк