Від початку повномасштабної війни Польща стала для мільйонів українців місцем прихистку і другим домом. Водночас за останні чотири роки змінилися не лише масштаби міграції, а й суспільні настрої. Якщо у 2022 році переважали солідарність і готовність допомагати, то нині дедалі частіше звучать антиукраїнські заяви, а тема присутності українців у Польщі стає предметом політичних суперечок. Водночас, якщо результати опитувань про ставлення поляків до українців регулярно з'являються в медіа, то самі українці значно рідше мають можливість розповісти про власний досвід життя в Польщі.
Саме цій перспективі присвячений звіт «Ми не вдома. Українські мігранти та біженці про їхні стосунки з поляками», який підготував дослідницький центр Інститут Політичної Критики. Дослідження ґрунтується на 25 глибинних інтерв'ю, проведених навесні 2026 року у Варшаві та Мазовецькому воєводстві. Авторами звіту стали соціолог Пшемислав Садура і публіцистка Олена Бабакова.
Як пояснив співавтор звіту Пшемислав Садура, метою було не отримання статистичної картини, а зрозуміти, як самі українці переживають зміни, що відбуваються в польському суспільстві.
«Ми розмовляли з кількома десятками людей, а не з репрезентативною вибіркою. Водночас маємо навіть більш вагомі дані, ніж результати соціологічних опитувань. Це, зокрема, поліцейські реєстри, які фіксують різке зростання кількості нападів на українців, у тому числі злочинів на ґрунті національної ненависті. Громадські організації наголошують, що офіційна статистика охоплює лише частину таких випадків, тож реальні масштаби явища можуть бути значно більшими», — зазначив Садура.
За його словами, дослідження має допомогти подивитися на польсько-українські відносини не лише очима польського суспільства, а й з перспективи українців. Автори також сподіваються, що воно стане поштовхом до окремих досліджень української громади в Польщі та допоможе державним інституціям краще реагувати на виклики інтеграції.
Серед респондентів були як люди, які приїхали до Польщі після початку повномасштабної війни, так і ті, хто мешкає тут понад десять чи навіть двадцять років. Попри різний досвід, більшість із них говорили про зміну атмосфери та ставлення до українців. Як розповів Пшемислав Садура, на початку інтерв'ю учасники дослідження зазвичай позитивно оцінювали свої стосунки з поляками. Лише під час триваліших розмов вони згадували випадки словесної агресії чи ворожого ставлення в громадському транспорті, на вулиці або в інших публічних місцях.
«Це своєрідний психологічний механізм, який ми часто використовуємо, щоб не згадувати неприємні для себе речі. Але поступово це призводить до того, що українці починають почуватися людьми другого сорту. Якщо в медіа постійно демонструють показові депортації й створюється враження, що людину можуть вислати з країни навіть через незначне правопорушення, це формує відчуття невизначеності та сильної залежності від держави. Не менш важливими є міжособистісні стосунки. Коли люди реагують на твій акцент, ти починаєш менше говорити, намагаєшся бути непомітним. Подібне я колись спостерігав серед поляків у Великій Британії, а тепер бачу серед українців у Польщі», — сказав дослідник.
Окремий розділ звіту присвячений інтеграційній політиці. На думку авторів, Польща досі не виробила системного підходу до інтеграції людей, які, ймовірно, залишаться жити в країні надовго.
«Польща не мала ані досвіду функціонування як багатокультурне суспільство, ані досвіду настільки масштабної міграції. У перші тижні після початку повномасштабної війни держава відкрила кордони й дозволила діяти громадянам та громадським організаціям, які блискуче впоралися з викликом. Але міграційну політику не можна будувати лише на волонтерах. Держава мала швидко перебрати відповідальність на себе. Цього не сталося. Наші школи й досі працюють так, ніби не помічають великої кількості українських учнів. Загалом від самого початку бракувало системного підходу до інтеграції. Через це багато українців говорять, що почуваються ізольованими, не мають польських друзів, а контакти з поляками часто обмежуються лише роботою», — зазначив Садура.
Про відсутність системної інтеграції розповідали й самі учасники дослідження. За словами Олексія Чеплянського, який провів значну частину інтерв'ю, навіть ті українці, які прибули до Польщі після 2022 року й отримали необхідну допомогу, не відчували подальшої підтримки в інтеграції.
«Люди отримали базову допомогу завдяки спеціальному закону про підтримку громадян України. Але далі не було системних пропозицій — зустрічей, заходів чи інших можливостей інтегруватися в місцеві громади. Серед моїх співрозмовниць були дуже активні жінки, переважно старшого віку, які самостійно знаходили центри міжпоколіннєвої активізації, записувалися на заняття й шукали можливості бути активними. Але це була лише їхня власна ініціатива. Винятком можна назвати хіба що курси польської мови, які організовували громадські організації або органи місцевого самоврядування», — розповів Олексій Чеплянський.
Автори звіту наголошують, що дослідження не претендує на репрезентативність. Його завдання — показати український погляд на процеси, які відбуваються в Польщі. На їхню думку, досвід респондентів свідчить: відкрити кордон недостатньо. Не менш важливо створити умови, за яких люди почуватимуться не тимчасовими гостями, а повноцінною частиною суспільства.
Христина Срібняк