X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Біль

28.02.2020 16:25
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • "Цієї ноші не лише не можна перекласти на інших, але й розповісти про неї іншим виявляється майже неможливо". Філософський фейлетон Антона Марчинського
Ілюстраційне фотоpxhere.com, CC0 Public Domain

Коли в нас щось болить – болить по-справжньому, так, аби біль пронизував і охоплював заразом, але все ще був терпимим – ми усією свідомістю звертаємося до самого цього відчуття. Воно приковує до себе всю нашу увагу, набуває особливого значення – навіть ніколи раніше не згадуване стає помітним, вагомим, а сама його вагомість являється в усіх своїх площинах: не лише бо дає вираз значимості, але й вказує на тягар, що ми хочемо, але не в силах з себе скинути, відкласти і втекти. Адже втеча від власного болю – попри те, що стає найчастіше головним нашим завданням – виявляється неабияким викликом. Хоч, врешті решт, і так лишається примарною. Примарною бо, і нездійсненною по суті, є втеча від тіла – такої рідної домівки болю. Недарма, отже, одне з другим – біль (із стражданням) і тілесність – пов’язують. Як приклад можна хоч би навести описане у Книзі Буття вигнання з раю, де терпіння та болі вагітності, народження в муках, обіцяні Богом Єві, скорбота і піт лиця – Адамові, з’являються поруч зі словами, що їх екзеґети часто пояснюють як набуття особливої форми тілесності – стражденної плоті: «І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу шкуряну і зодягнув їх» (Буття 3:21).

Варто притому зазначити, що біль – зведений тут зі стражданням наче на один рівень – йому не тотожний. Він, безперечно, може бути типом страждання, проте, скажімо, слова «біль душі» ми розуміємо цілковито інакше, ніж «біль зуба» чи «біль голови», «… шлунку» тощо. Інакше теж, ніж свербіння, що його не завжди навіть можемо локалізувати, хоч і відомо, що йдеться про конкретне, власне, це ось тут тіло, яке займає певне місце, що є, безперечно, місцем цього свербіння або ж будь-якого іншого вираженого і локалізованого болю: гострого чи ні. Адже перший з них – «біль душі» – попри всю його можливу нестерпність, однозначно визначити не так просто через клопіт із визначенням самої душі. Тож як у випадку її самої, так і у відношенні до всіх її можливих предикатів, ми приречені на приблизні, метафоричні і метонімічні за своєю суттю, окреслення. І так, зокрема, називаючи душевне страждання болем, чинимо за аналогією до страждання, специфічного для тіла.

Це друге, натомість, самим собою стає, зокрема,  завдяки такому неприємному відчуттю: „Натуральне тіло є видимим так само, як будь-яка інша річ, але тілом воно стає лише через те, що у нього неначе закладені враження дотику, враження болю тощо, коротко кажучи, завдяки локалізації [в ньому] вражень як вражень», - пише Едмунд Гуссерль в Ідеях чистої феноменології і феноменологічної філософії. Інакше кажучи, конкретність болю у просторі є одним з тим факторів (поруч із тактильністю, відчуттям руху і рівноваги та іншими), котрі становлять основу нашої тілесності. А також, ще іншими словами: завдяки неопосередкованому свідомістю відчуттю місця болю ми відкриваємо власне розташування і його межі. Цим і є тілесність. З місцем і межами свідомості, натомість, є дещо інакше. Хоч одне із другим, звичайно, тісно пов’язані, і відкриття одного веде до відкриття іншого. Не заглиблюючись у меандри Гуссерлівської філософії, тут варто додати, що наше відчуття болю може, однак, відрізнятися від фокусування свідомості. Біль може мігрувати тілом, радше підкреслюючи його – нашого власного тіла – присутність, проте не зводячись до якоїсь конкретної точки як звінчення наших інтенцій (якщо вже вдатися до термінології німецького філософа). Хоч таке явище і є дещо з перспективи Гуссерля маргінальним, він його згадує в Логічних дослідженнях. Ключовим воно, однак, стає для пізніших феноменологів тіла на чолі з французом Морісом Мерло-Понті. А про неможливість втечі від такого специфічного страждання, яким є, зокрема, біль, по-своєму пише Емманюель Левінас. Більше того, схожі мотиви ми знаходимо також і в німця Карла Ясперса, якого найчастіше зараховують до числа філософів екзистенції.

Адже, що важливо, не можна втекти саме від власного болю, як не можна перекласти на інших своїх непокоїв, страждання, вини, своєї боротьби і, очевидно, смерті. Вони бо свої, найбільш інтимні, мої, такі, що діються тут і тепер. Отже саме тут і зараз є місце, яке неподільно займаю я. А біль виявляється одним з ключів до такого відкриття: я тут існую, бо моє тіло, що, можливо навіть звивається від фізичного страждання, не лише вимагає для цього місця, але й фактично його займає.

Тут, правда, варто біло б зазначити, що з такою фактичністю, а отже й з фактичністю болю, не все так однозначно: відчуття власної тілесності є особистим сприйняттям нашого місця у світі. Це, однак, не значить, що тіло, яким його сприймає власник (інакше кажучи, тіло в своєму особистому сприйнятті), є таким само й для всіх інших поза його межами. Цілком навпаки. Більше того, самі його межі у внутрішньому сприйнятті не мусять збігатися з такими, як їх бачать ззовні. Про це, зокрема, у Феноменології сприйняття писав Мерло-Понті, наводячи на підтвердження своїх слів, серед інших, синдром фантомної кінцівки та, відповідно, фантомного болю, себто цілком реального відчуття болю, свербіння або дотику в ампутованих частинах тіла. Біль становить свідоцтво присутності самого тіла, але не конкретних його частин. Зрештою, ми й не потребуємо – та ніколи не маємо – відчуття всіх частин тіла кожної миті, аби знати, що воно є. Чи просто зараз Ваші відчуття лівої лопатки, повік, правого коліна, а з ними й усіх інших частин тіла, настільки виразні і необхідні, аби ствердити їхнє існування? Так от, пояснюючи в тій же книжці явище фантомної кінцівки з огляду на такий механізм, Мерло-Понті зазначає, що «нормальний індивідуум не потребує ясного і виразного сприйняття свого тіла, аби вирушити в дорогу; йому достатньо, що має його "у своєму розпорядженні" як певну неподільну можливість, і що припускає існування фантомної ноги, яка до нього невиразно належить».

Це додаткове свідоцтво індивідуальності та інтимності болю. Найцікавіше, що цієї ноші не лише не можна перекласти на інших, але й розповісти про неї іншим виявляється майже неможливо. А це вже є справою не лише феноменології. Такий нездоланний бар’єр виявляється справою логіки мовних ігор, котра, - як зазначав її автор Людвіґ Віттґенштайн у своїх пізніх нотатках, - викликає «велику спокусу повірити у феноменологію»: «Оскільки я говорю про себе самого, - пише він у Філософських дослідженнях, - я знаю лише за власним досвідом, що значить слово "біль", то чи не варто сказати це й про інших? Але тоді як можна було б настільки безвідповідально узагальнювати один випадок? Та нехай кожен каже мені, що він знає, чим є біль лише на підставі власного досвіду! – Припустимо, що у кожного була би коробка із чимось, що ми називаємо "жуком". Ніхто би не міг зазирнути до коробки іншого; і кожен казав би, що він лише за зовнішнім виглядом свого жука знає, чим є жук. – Утім, звісно, могло би виявитися, що в коробці кожного знаходилося б щось інше». Інакше кажучи: біль, який я знаю, завжди є моїм болем.

Віттґенштайн ставить під питання саму комунікацію такого досвіду, а радше – неможливість виразу болю за допомогою логічних понять (а отже – неможливість його виразу як таку, адже навіть гримаси покликані лише представляти, репрезентувати біль, не становлячи його безпосередньої маніфестації). З перспективи цього дослідника, біль не піддається описові, хоч ми наче й вдаємося до того самого терміну (це, однак, не значить, що під ним криється те саме поняття).

З перспективи феноменології, а насамперед феноменології французької, що досить далеко відхилилися від своїх Гуссерлівських джерел, неможливість трансляції досвіду болю вкорінена в самій суті нашої індивідуальності. Забавно, що я кажу про «нас», неначе описуючи свій з Вами – слухачами і читачами цього фейлетону – спільний досвід, але ж, розмірковуючи про біль і спираючись в цьому лише на власний досвід, я заразом наголошую на неможливості ним поділитися з будь-ким. Отже, тут, як видно, йдеться не про «нас», а про «мене». Щоправда, філософська традиція пропонує різноманітні містки, котрі, однак, неначе крізь чорний хід, дозволяють протиснутися від «свого» до «спільного».

Натомість одним з таких несподіваних містків є певна парадоксальна функція болю. Як була мова на початку, біль змушує нас до усвідомлення свого тут і зараз: місця і часу – скінченного часу – свого тіла. Безперечно, кажучи про біль, варто пам’ятати, що він відрізняється за видами та інтенсивністю. Проте, якщо собі уявити – а радше пригадати – біль на межі свого насичення, локальний або ж такий, що у нього занурене все тіло, то раптом щойно народжені місце і час втрачають власне значення. Простір – гора, низ… усі напрямки світу, всі послідовності подій і логічні ланцюжки зникають, а є лише зараз болю, тут і тепер – від обрію до обрію й далеко поза них, завжди, нескінченно й всеосяжно. У них моя індивідуальність та всі межі, що мали би відділяти мене від інших, вже не існують. А я – поруч з усіма іншими я – розтоплюється в болі.

Антон Марчинський

Побач більше на цю тему: філософія

Що криється за словами?

05.07.2019 13:01
Філософський фейлетон Антона Марчинського про зв’язок речей із їхніми назвами

Рух слів

05.07.2019 13:24
Другий з філософських фелетонів Антона Марчинського про те, що криється за словами

Між словами

05.07.2019 13:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Філософія і гроші

02.08.2019 18:30
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Втома

09.08.2019 18:08
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Стиль

30.08.2019 17:54
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Філософія і література

29.11.2019 17:27
Про зв’язок філософії і літератури і, зокрема, про поєднання двох досить різних ролей – філософа і літератора, розмовляємо з Юлією Ємець-Доброносовою

Історія і dzieje

06.12.2019 17:35
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Два Різдва

24.12.2019 10:00
Святковий фейлетон Антона Марчинського

Різдво перед Христом

26.12.2019 09:00
Святковий фейлетон Антона Марчинського

Дорога

17.01.2020 17:23
Філософський фейлетон Антона Марчинського