Чим є мислення? (Частина І)

Філософський фейлетон Антона Марчинського

"Мислитель" на могилі Оґюста Родена. Медон, Франція

Wikimedia: Ibex73 - CC BY-SA 4.0

Пояснюючи сутність мислення, автори відповідних статей у більшості відомих мені філософських енциклопедій та словників, виданих впродовж останнього, скажімо, півсторіччя, у вступі до цих статей визначають її дуже схожим чином. Приблизно як, по-перше, вирішення задач із нестандартними або й невідомими дотепер вихідними даними та умовами, що веде до утворення нового досвіду та ревізій попереднього. Та, по-друге, результатом такого упорядкування стає знання, світогляд тощо.

Такий підхід, безперечно, відповідає певному розумінню, що випливає зі здорового глузду, а отже – більш чи менш свідомо – поділяється більшістю людей, котрим такий здоровий глузд притаманний. Це, однак, не означає, що цей підхід гарантовано відповідає сутності мислення і що, відповідно, він залишався незмінним упродовж усієї історії змагань людства із питанням про те, чим же мислення є. Адже й сам здоровий глузд, якісь найрозповсюдженіші форми повсякденного бачення, інтерпретації та маніпулювання із дійсністю зовсім необов’язково є сталими – вони можуть разом із цією дійсністю змінюватися. Отже, те, що здавалося природнім і беззаперечним в одну епоху, в одній культурі, може виглядати безглуздим – в іншій.

Тож і цей підхід питомий для нашої епохи, нашої культури. Зрештою, він досить новий. Його коріння можна шукати у психології, яка на хвилі позитивізму (із певними напрямками логіки – з одного боку, та навіть фізіологією – з іншого) виникла та почала розвиватися як окрема дисципліна зовсім нещодавно – лише у ХІХ столітті. Так, зокрема, ми спостерігаємо за експериментальними і теоретичними пошуками Івана Павлова, який наближається до розуміння процесу мислення з боку безумовних та умовних рефлексів. Своєрідне протомислення в нього виявляється властивим не лише людям, але й багатьом іншим тваринам. Бачимо також і пропозицію німецько-американського психолога Вольфґанґа Келера, що визначає мислення як спроможність тварини знаходити вихід з ситуації потреби, що не має безпосереднього відповідника в попередньому досвіді та інстинкті[1].

Та, як зауважив професор Володимир Ніколко, мій перший провідник у логіці, таких форм вирішення задач, що спираються виключно на інстинкти і невербалізований досвід, а отже не є предметнодієвими, не можна назвати «"чистим" мисленням»[2]. Мисленням людини, що не мусить, а часом і не може тримати перед очима предмету свого завдання – їй достатньо його назвати й уявити, тобто вмістити у «психічній дійсності», - як каже Ніколко. Тоді воно вже з предмету фізіології перетворюється у предмет логіки і філософії: «"Чисте" мислення людини цікаве тим, що в такому випадку воно піддається вивченню, а також тим, що до нього зводиться кожне інше мислення людини»[3]. І врешті додає дефініцію: «У визначеному сенсі, "чистим" випадком мислення дорослої здорової сучасної людини є вирішення задач за посередництвом внутрішнього мовлення» [4], чи внутрішньої мови. Мовлення, мова, λόγος, щось, що, однак, наче пісок, вислизає крізь пальці дослідникам, зосередженим на вирішенні задач кожною твариною, знову опиняється в центрі проблеми. Зрештою, чого ж дивуватися? Як бо ж у логіці без λόγος’у? Мислення без нього, - як казали стародавні греки, - «οὐδε ὁ λόγος αἱρέει», себто немислиме.

І тут справді, як бачимо, незалежно від інтенцій сучасного логіка, з’являється давньогрецький мотив. Як бо мислення визначають древні? Першим тут на думку спадає Сократ з Платонівського «Теетета», який мисленням називає наступне:

«Розмову [λόγον], що її сама із собою веде душа, до чого б не приглядалася. Виявляю це тобі, хоча сам добре цього не знаю. Адже так, а не інакше, вона переді мною постає, коли мислить, тоді наче розмовляє [διαλέγεσθαι] – сама себе питає і відповідає, і підтверджує, і заперечує. Коли ж відділяє [одне від другого], чи повільніше, чи швидше міркуючи, коли врешті скаже те саме і вже не вагається, ми це приймемо за судження [δόξαν]. Отже я мисленням [τὸ δοξάζειν] називаю мовлення [тут: λέγειν], а думку [судження – δόξαν] оголошую розмовою [висловлюванням – λόγον], але не з кимось, і не в голос, лише із собою» [5].

Коли Кант, отже, каже про мислення як про розмову з собою та внутрішнє слухання себе, коли декотрі психологи у ХХ столітті визначають мислення як внутрішню мову, а насамперед коли філософи, що аж ніяк не завжди йдуть у ногу з психологами, визначають мислення як розмову, діалог, що ми його невпинно ведемо із самими собою навіть ще перед тим, як навчимося будь-якої етнічної мови – тут варто згадати таких різних мислителів як, наприклад, Віттґенштайн та Ґадамер – шлях для них усіх торують Сократ із Платоном.

А разом із тим древні, замість остаточно розв’язати питання  мислення, дати відповідь, як здається, ще більше його ускладнюють. Або ж інакше – виявляють його складність. Мислення справді виявляє себе у мові, що її ми не мусимо озвучувати перед іншими. Проте воно неможливе як еготичний акт. Іншим виявляюся я сам для себе (на що особливий натиск у ХІХ столітті робив, зокрема, Фіхте). А завдяки цьому для мене можливі інші інші. Більше того, завдяки цьому для мене можлива інша іншість, що не зводиться до визначених учасників розмови, її конкретних адресатів. Та це лише пара з низки нюансів, що їх треба взяти до уваги, коли говоримо про мислення у такому ключі. Про мислення, що не перестає дивувати. Притому, якщо найглибше та найчистіше мислення є пошуком розуміння того, що нас оточує і перевершує, питанням і любов’ю до мудрості, то воно тотожне із філософією. А тій особливій розмові, що її ведуть із собою душі філософів, притаманне здивування, - зазначає грецький філософ в тому ж діалозі: «Це винятково знаменний для філософа стан - дивуватися. Немає іншого початку філософії, окрім цього, власне».

Про це, однак, піде мова у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

[1] За: В.Н. Николко, Краткий курс логики, 2 вид., Сімферополь 2000, с.17.

[2] Там само, с.18.

[3] Там само.

[4] Там само.

[5] Plato, Theaetetus [в:] Plato, Platonis Opera, ed. John Burnet. Oxford University Press. 1903. (http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%3a1999.01.0171%3atext%3dTheaet., доступ: 20.11.2021), 189e-190a (переклад мій – АМ).