Наприкінці січня у Варшаві відбулася вже четверта з п’яти запланованих зустрічей, присвячених плодам 5 Конкурсу імені Барбари Скарґи на найліпше метафізичне есе. Організатором як конкурсу, так і цієї зустрічі був створений учнями першої дами польської філософії Фонд мислення імені Барбари Скарґи. Темою цього конкурсу була «Метафізика сьогодні», а його результатами, власне, й стали книжки переможця й фіналістів, видані згаданим фондом у співпраці з найбільшим польським науковим видавництвом PWN.
Предметом цієї зустрічі була книжка «Розклад. Есе про зв’язки держави і патогенів 1050-1378», написана доктором Міхалом Поспішилєм з Інституту політичних наук Польської академії наук, фіналістом 5 Конкурсу ім. Барбари Скарґи. Окрім автора, в презентації книжки взяли зокрема участь доктор Моніка Роґовська-Станґрет, ад’юнктка Інституту філософії Білостоцького університету, та габілітований доктор Пьотр Лясковський з Факультету ужиткових суспільних наук Варшавського університету.
Книжка «Розклад. Есе про зв’язки держави і патогенів 1050-1378», хоча, можливо, назва про це, на перший погляд, не свідчить, пов’язана із метафізикою не лише формально як відповідь на конкурсне питання «Метафізика сьогодні». В ній також ідеться про такі фундаментальні проблеми, що ознаменували собою саме народження метафізики, як цілісність, єдність та множинність. А заразом ця книжка звертається до питань, що, можливо, зовсім необов’язково із метафізикою пов’язані, бо звертається до політики чи суспільної проблематики, але також до того, як ці, начебто вторинні у метафізиці питання, є із серцем філософії безпосередньо та нерозривно пов’язані. А також вона стосується того, що можна пов’язати із біологічною та фізіологічною сферою, із тілом, тілесністю, розкладом, що, окрім згаданих біології та фізіології, цілковито у дусі філософії ХХ століття, має зв’язок із проблематикою політики. Отже мова про біополітику.
Одна з учасників зустрічі, доктор Моніка Роґовська-Станґрет на початку свого виступу підкреслила, що читання книжки Міхала Поспішиля було для неї великим задоволенням:
- Я мала таке відчуття, що ось переді мною автор веде дуже ретельно та ерудовано зіткану розповідь. І це задоволення, власне, випливало зі спостереження за тим, як щораз нові елементи цієї мозаїки, пазлів автор переконливо розкладав по своїх місцях.
Моніка Роґовська-Станґрет у першу чергу згадала про метафізичну проблематику, підняту в книжці Міхала Поспішиля:
- Це розповідь з історії біополітики. Я би хотіла зосередитися на питанні історичності або часу в розповіді Міхала (Поспішиля – ред.). Бо, дивлячись на назву, що нас відсилає до Середньовіччя, та й загалом з огляду на те, як формуються нарації на тему біополітики та нарації, пов’язані з історією ідеї, можна би подумати, що ми отримаємо лінеарну історію, коли біополітика з’являється у якийсь конкретний історичний момент. Однак, автор тут вдається до своєрідної археологічної праці, коли відкопує якісь перші ознаки біополітики за часів, що нам здаються дуже-дуже далекими. Із лінеарністю пов’язаний ланцюг причин і наслідків. Завдяки цьому розповідь так розповзається, що Середньовіччя видається дивною минулою й небувалою епохою, котра в сьогоднішніх дискусіях з’являється як символ відсталості. Проте цю розповідь сконструйовано цілковито інакше, і це мені здається, власне, спробою висловитися про метафізику сьогодні, про те, як ми можемо помислити часовість подій сьогодні. Адже в мене склалося таке враження, що те, що тут здається таким далеким і чужим, оте тіло папи римського (Іннокентія ІІІ – ред.), що гниє і розкладається, позбавлене папських інсиґній і одягу, здається дуже далеким. Проте у цій книжці воно неначе пробивається у центр дискусій, що тривають сьогодні. Воно стає близьким. І певним чином це тіло гниє й надалі, тобто та історія ще просто не завершилася. І так я дивлюся на цю історію більше крізь призму своєрідної мапи чи нашарування геологічних пород, що відповідають подіям, інтерпретаціям, фактам, прагненням, фантазіям. Завдяки такій комбінації, ці шари не лише накладаються один на другий, але й пробиваються крізь інші. В результаті, принаймні я це так розумію, ми отримуємо погляд на момент, в якому ми знаходимось сьогодні, коли всі ці шари видно – оте тіло з минулого, що й надалі гниє, всі ті фантазії, що його оточували, і всі ті дії довкола нього. Це мені здається досить радикальним рухом, бо в сучасній теорії можна прочитати про руйнацію лінеарності нарації, а заразом я маю враження, що Міхал (Поспішиль – ред.) це просто робить. Завдяки його нарації наше сьогодні стає дуже насиченою структурою, дозволяючи нам вхопити оті тіла, рухи, неприборканості загибелі і розкладу, бактерії, єресі та гетеродоксії.
Моніка Роґовська-Станґрет наголошує, що за цієї нагоди виникають фантазії про світ гігієни, чистоти, впорядкованості та істини, яку можна пізнати без будь-яких вкраплень неправди та сумніву.
Габілітований доктор Пьотр Лясковський згодився з твердженням, що хоча ця книжка присвячена Середньовіччю, вона винятково близька тим проблемам, з якими ми маємо справу тут і зараз.
- Вона, коли я її читав, була для мене диханням на повні груди чи ковтком свіжого повітря. Адже справді в ситуації, коли, як мені здається, перетворення множинності у тіло відбувається невпинно, тоді збереження тіла підлягає щораз інтенсивнішим і складнішим процедурам. І в цьому сенсі у кожному випадку збентеження чи страху ми чуємо виразний голос, аби держава посилила свої дії, захистила своє тіло, що збудоване з наших тіл. І врешті-решт єдиний політичний вибір, що нам залишається, - це вибір тієї зарази, щодо якої ми й домагаємося більш інтенсивних дій держави. Чи не так? В цьому політична різниця й полягає. Кого більше ми боїмося: прокажених, євреїв, содомітів, єретиків? Чи не так? І це саме ті політичні поділи, з якими на цій сцені ми маємо справу. Отже, в цьому сенсі та пропозиція, що її Міхал (Поспішиль – ред.) представляє, пропозиція мислення у цілковито інакший спосіб – повернення до множинності, нагадування про множинність, нагадування про можливість життя іншого, інших форм товариськості, якоїсь суспільної онтології, мені здається особливо сьогодні важливою та достеменно радикальною. У цьому сенсі, це радикальна книжка у кожному значенні цього слова.
Про думки, що спонукали до написання цієї книжки, розповів і сам Міхал Поспішиль:
- Мені було важливо, аби розлад лінеарності (часу – ред.) розвивався тут у двох напрямках. Аби представлена тут історія церкви не була лінеарною, необхідно було вийти за межі досить частої нарації, в якій ми говоримо про, власне кажучи, симетрично протилежні версії джерел християнства. По-перше, йдеться про певну інтелектуальну традицію, що на початку мала якийсь нечувано позитивний потенціал, котрий занапастили згодом. По-друге, про симетричну відносно цього нарацію про те, що це джерело було отруєним від самого початку. Тобто йшлося про те, аби взагалі вийти поза таке мислення, що існує якесь отруєне або чисте джерело, а ми зараз спостерігаємо за лінеарним розвитком цієї історії отруєння світу повним отрути джерелом, або ж забрудненням цього кришталево чистого джерела. І мені здається, що коли б придивитися до цієї історії дещо уважніше, то дуже швидко виявляється, що різноманітність інтелектуальних, політичних, теологічних і містичних течій є нечуваною. Настільки, що від самого початку взагалі дуже важко вести мову про якусь єдину традицію. Кожна з них, напевно, має свої вади і переваги. Я намагаюся якось виділити звідти ті, що, на мою думку, набувають у Середньовіччі геґемонічного характеру. Проте ніде не стверджую, що врешті-решт котрась з них остаточно такою стане. Не тому, що вона би не була до цього готова, але тому, що існує ряд історичних факторів, що дозволяють її зробити геґемонічною, але й призвести до того, що вона такою не стане. І в цьому сенсі, навіть тоді, коли християнство, чи радше Католицька церква досягає своєї геґемонічної позиції, тоді й надалі величезний обсяг антицерковної критики часто формулюється зсередини цієї традиції, його використовують часто у дуже дивний, єретичний спосіб.
Антон Марчинський