Отож, повідомлення «Halo, Halo, tu Polskie Radio Lublin» від диктора Тадеуша Хаброса радіо Pszczółka («Бджілка») із міста, звідки на той момент вже відступили німецько-фашистські війська, вперше прозвучало 10 серпня 1944-го. Безперечно, ця радіостанція була важливим пропагандистським інструментом прорадянської влади для насадження потрібної ідеології та зміцнення законності позицій Польського комітету національного визволення в Любліні. Відтак, по радіо передавалися трансляції із пам'ятних подій, таких як, наприклад, військові паради або ж відкриття пам'ятника Червоної Армії на Литовській площі. Останній, до слова, прибрали в 90-му.
Програми перший час мали переважно інформаційний характер і тривали до 45 хвилин на день, поступово розширюючись до півтора, двох і двох з половиною годин. Над підготовкою передач працювали п'ять департаментів: політична інформація, звільнені землі, літературний, військовий та музичний. Тематику ефірів було урізноманітнено циклом науково-популярних лекцій, радіоп'єс, сатиричних і розважальних програм, творчих вечорів і живих концертів, рубриками пошуку родичів і привітань.
Спочатку радіостанція мала лише десяток привезених з Москви грамофонних платівок, на яких були записані державний гімн, народні та солдатські пісні. З часом з'явився і сигнал радіостанції, — це був фрагмент із «Варшав'янки».
До кінця 1944 року в ефір на люблінському радіо виходили програми також англійською, французькою та російською мовами. Єдином поляком на люблінському радіо на початку був диктор Тадеуш Хаброс, решта ж працівників, серед яких і агенти НКВС, були поставлені Москвою. Але зовсім скоро в Любліні почали відгукуватися люди, пов'язані з довоєнним радіо, діячі культури і мистецтва, які або вже перебували у місті, або приїздили з інших нещодавно звільнених територій. Вже на початку 1945 року радійна група налічувала понад 200 працівників. Попри те, що їхня робота відбувалася в примітивних умовах, як от імпровізована студія, в якій диктор був відділений від виконавців завісою з ковдр, та символічну винагороду у так званих «авансах на зарплату», всі радійники ставилися до праці з великим натхненням. Окремо варто згадати про Йоанну Пораску.
«Потрапила до Люблінської радіостанції і Йоанна Пораска, яка до Другої світової працювала дикторкою на Польському радіо у Варшаві. Тут, серед іншого, вона почала займатися підготовкою нових радіоведучих. А також проводила ефіри для закордону французькою і англійською мовами, якими добре володіла, тож могла вільно перекладати і виголошувати необхідну інформацію. Іншим відомим співробітником люблінського радіо був Роман Яснітський, який раніше працював у музичному відділі варшавського Польського радіо. Його, варто нагадати, закрили за німецької окупації. Загалом до Любліна, як вже згадувалося, почало приїздити багато працівників радіо. І складно сказати, чи усвідомлювали вони, що це було вже зовсім інше радіо, не те, яке вони знали. Натомість для самих слухачів, які могли знати своїх улюблених дикторів, ця межа, очевидно, розмивалася. Не всі співробітники після війни продовжили працювати на радіо. Нерідко вони були працевлаштовані тимчасово, і коли вже переставали бути потрібними, з ними за різних умов не продовжували співпрацю. Коли нова влада закріпилася, їй вже не потрібно було вдавати, що вона є продовженням тієї політики у Польщі, яка була перед війною», — розповів Кшиштоф Саґан.
22 листопада 1944 року декретом Польського комітету національного визволення в Любліні було створено Державне підприємство «Польське радіо». Воно набуло статусу юридичної особи, а сфера його діяльності поширювалася і на будівництво радіоапаратури та радіомовних станцій. Установа підпорядковувалася Міністерству зв'язку, з точки зору технічного розвитку, а з організаційних і програмних питань — Міністерству інформації та пропаганди. Однак радянський контроль над Польським радіо не обмежувався цими питаннями. Адже 13 серпня 1944 року Червона армія видала постанову, в якій наказувала жителям Польщі на звільнених від нацистської окупації територіях здати «на зберігання» все радіообладнання під загрозою суворої кари.
«Таке рішення було обґрунтовано тим, що тривала війна і навколо могли бути шпигуни, які можуть передавати якусь небезпечну інформацію, тому радіоапаратуру приватним особам не можна було мати. Людина, у якої її знаходили, одразу вважалася шпигуном і засуджувалася до смертної кари. І такі вироки в той час у Польщі дійсно виносили. Перший випадок стався вже в жовтні 44-го, за кілька місяців після запровадження розпорядження. На підставі доносу сусіда був затриманий громадянин Юзеф Баран з Козиць-Ґурних. В його будинку були знайдені деталі від німецької військової радіостанції, навіть не приймач. Як згадував пізніше син Юзефа Барана, після того, як воєнний фронт перенісся подалі від Любліна, подекуди можна побачити залишки знищеної техніки. І він разом зі своїм колегою, наче підліток, заліз у такий покинутий танк і забрав знайдену апаратуру додому. Радіо було яскравим враженням Юзефа Барана, бо єдиний приймач колись давно був у нього в школі, тож він чи забув, чи не знав, що заборонено щось із цього мати у себе вдома. По-друге, у нього було знайдено карабін, який належав уже другому його синові, який був партизаном. І цього для військового трибуналу було вдосталь, аби засудити Юзефа Барана до смертної кари. Щоправда вирок було замінено на 25 років заслання до табору. Але звідти він, на жаль, додому і до родини не повернувся. Родина Юзефа Барана намагалася щось дізнатися про його долю. Від співкамерника вдалося дізнатися про те, що його кудись відправили на примусові роботи до золотокопальні, але далі сліди губляться», — доповнив Кшиштоф Саґан.
Один із випадків, коли смертна кара була все ж таки виконана, трапився у Великопольщі. Було затримано місцеву жительку Станіславу Маринченко, чоловік якої був українцем. У неї вдома було знайдено радіоприймач Philips. Справа була в тому, що під час німецької окупації її чоловік як українець мав статус особи без громадянства. Але влада змінилася, і це вже не дозволялося. Розпочався судовий процес, за результатом якого її було звинувачено у шпигунстві, і цей смертний вирок було виконано 1 травня 45-го року. Проблему із домашніми радіоприймачами, а отже, і вплив на суспільство, мав вирішити «план радіофікації» Любліна та Люблінського воєводства, створений за радянським зразком. Згадаємо із попереднього випуску, що на початку серпня із Москви вирушило 5 літаків із вуличними колонками, кабелями та іншим обладнанням для проведення у місті радіовузлів. Передбачалося, що з часом у кожній оселі з'явиться і радіоприймач.
З середини січня 1945 року вже можна було починати відкривати осередки Польського радіо в інших містах звільненої Польщі. Разом з армією до Варшави, Лодзі та Кракова вирушили оперативно-технічні групи, завданням яких було підготувати трансляцію ефірної програми та встановити радіотрансляційні станції і вуличні мегафони. 25 січня зазвучало Польське радіо Краків, у березні 1945 року керівництво Польського радіо і люблінська радіостанція були перенесені до Варшави, а 17 березня Варшава перебрала на себе національну антену. У Любліні тимчасово залишився лише короткохвильовий передавач. Так закінчився період післявоєнної «радіодержавності» Любліна.
Пропонуємо прослухати звуковий аудіофайл
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan