Ще до того, як в січні 1945 німці почали відводити свої війська від лівобережної частини Варшави, на правому березі вже деякий час, з кінця літа-осени, поволі почало відновлюватися звичайне життя. Хоча і за нової реальності – панування прорадянської влади. Восени 44-го у столиці Польщі вже встановлено перший радіовузол на вулиці Сніжній (це район Старої Праґи). А вже в лютому 45-го року неподалік на вулиці Тарґовій, 63 розпочав діяльність новий осередок Польського радіо. І для тих, хто уважно слідкує за нашим циклом, уточнимо, що ця радіостанція ще була не тим бюро із Любліна, яке перенесли до столиці тільки в березні 45-го. Але і не була тим підпільним Польським радіо, яке використовувало те саме обладнання, що і повстанська Блискавиця. Також наголосимо на тому, що охоплення радіомережею всіх звільнених польських територій було стратегічним планом Радянського союзу для закріплення свого впливу та взяття під контроль думок їхніх жителів.
«В радіопрограмах почав нав'язуватися наратив щодо виправлення помилки міжвоєнного періоду, коли у Польщі панувало вороже сприйняття Радянського союзу. Від 44-го-45-го СРСР мав бути довічним другом. Тож на державному рівні приймалися рішення, в який спосіб можна легітимізувати цю дружбу. Доки фронт ще зосереджувався на Віслі, квартали наближені до річки були не зовсім безпечними. Приміром, газета Życie Warszawy, яка розпочала діяльність у 44-му році у визволеній частині столиці, називала Тарґову алеєю смерті. Оскільки на самому початку німецької окупації там часто вбивали людей, або хапали випадкових перехожих і вивозили їх до таборів. Втім, і згодом, коли фронт вже пересувався подалі, на Празі періодично тривали бомбардування. І лише, коли німці відійшли на захід від Варшави, Тарґова стала центром життя відроджуваного міста. Почала відновлюватися торгівля, а назва вулиці зовсім не випадкова, бо ще від ХІХ століття тут активно розвивалися ринки. І так Тарґова в якийсь момент стала головним місцем розміщення державних і міських установ. Було відновлено трамвайні лінії, які пролягали вулицею ще до війни, і тут в будинку №63, який був зведений ще до війни і витримав її, було відкрито Польське радіо разом з інформаційним агентством Polpress і з цілим керівництво тодішнього міністерства, що відповідало за інформацію та пропаганду», — розповів Кшиштоф Саґан.
Ця будівля на Тарґовій, 63 збереглася і донині, щоправда про те, що тут якийсь час розміщувалося Польське радіо перехожим невідомо, адже сьогодні на ній немає навіть пам'ятної таблички, а вхід всередину охороняється домофоном. У 45-му радіо розміщувалися на першому поверсі чотириповерхового прибуткового будинку, що був побудований у 1914 для Герша Ґріффенберґа. У 1930 році у приміщенні, яке державі передали власники, було відкрито філію Державної гімназії ім. Марії Конопницької. Це була сьома державна школа для дівчат, заснована на правому березі Вісли як філія лівобережної гімназії потронки. Перед другою світовою війною у квартирі на першому поверсі жила родина майбутнього піаніста і композитора Збіґнєв Римаж. Для проєкту Кшиштофа Саґана Radio w pamięci zapisane свій побут у дитячі роки він згадував так: «До війни ми жили на Тарґовій, 63. Тоді це був дуже гарний будинок. Квартира була великою і мала п'ять кімнат, з дуже широким і довгим холом. Навпроти вхідних дверей знаходилася ванна кімната, а праворуч від входу — великий кабінет батька, менша вітальня, дуже велика спальня. Ліворуч була наша з сестрою кімната і їдальня. Останні була такою великою, що можна було об'їхати стіл на велосипеді. Далі розташовувався крихітний коридор, де був туалет, і кухня з маленьким приміщенням для покоївки. Після війни нашу квартиру зайняло Польське радіо. А нас вчотирьох переселили у 14-метрову кімнату і ми почали співмешкати із Польським радіо».
Студію Польського радіо на Празі облаштували у колишній вітальні. Приміщення, звичайно же, було встелене і завішене килимами, найдоступнішим та найефективнішим на той час засобом звукоізоляції. У самій студії розміщувався столик для диктора, мікрофон та рояль. Інші приміщення також достосували до редакційних потреб. Функціонувати студія почала 11 лютого 45-го і спочатку працювала за посередництвом вуличних гучномовців, — розповів для проєкту Radio w pamięci zapisane Єжи Коткєвич, що понад 45 років працював у технічному відділі Польського радіо.
«Другого дня я швиденько пішов на вулицю Тарґову і подав заявку. Технічний директор влаштував мені іспит, чи розуміюся я на справі. Це було, мабуть, 7 лютого 45-го, номер моєї картки був, здається, 11-й. Там був директор Білліґ, технічний директор, міністр Матушевський та ще кілька людей. І мене прийняли. На той час вже працювала радіостанція на вулиці Сніжній. Біля трамвайного депо було виставлено пару колонок, приймач — пам'ятаю, що це був Philips. Вони ловили ефіри Любліна, яку слухали перехожі. Моя робота наступного дня почалася з того, що прийшов інший співробітник і наказав мені зняти його. Тож ми від’єднали приймач, а дорогою, на вулиці Зомбковській, здається, натрапили на патруль радянських солдатів. Один з них побачив прилад: – О, це наше. Оскільки ресивер був Philips, підсилювач був російського виробництва. Там нас одразу ж зупинили і пояснили, чому, навіщо і так далі. Але, на щастя, у мене був якийсь папірець про те, що я вже є працівником, тож вони нас відпустили»,— згадував Єжи Коткєвич.
Проте використовувалося приміщення студії Польського радіо на Празі не тільки за прямим призначенням. Оскільки війна ще не закінчилася, місто було сильно зруйноване, грошей у співробітників майже не було, тож деякий час вони вимушено ночували в бюро. Про це згадувала інженерка Маріанна Санкєвич.
«20 лютого ми приїхали до Варшави, а 22-го я вже мала дозвіл на працю у Варшаві. І я звернулася до директора: "Дуже прошу вас, пане директоре, дозволити, щоб я могла ночувати на радіо. Я спатиму на столі, прикрившись газетами, тому що мені ніде жити, я нікого не маю... Батько вже помер, а мати і сестри, не знаю, чи живі... Тож я хочу вас про це попросити, і обіцяю, що ніхто не дізнається, що я тут ночую. Я вчасно буду звідси виходити". І уявіть собі, що він був дуже здивований таким проханням, але погодився. І ось деякий час там, на вулиці Тарґовій, 63, я залишалася ночувати в тому бюро»,— зауважувала Маріанна Санкєвич.
Вдалим місцем для сну виявилася студія, в якій були м'які килими, аби не було луни. У зв'язку із тим, що багато співробітників ще не мали житла у Варшаві, спали вони у студії. Як розповідав Пан Коткєвич, коли він приходив зранку на роботу, аби приготувати студію до ефіру, в приміщенні панувала суцільна темрява, оскільки вікно було застелено килимом, а вмикач світла знаходився з протилежного від входу боку, тож, аби запалити світло, він був вимушений йти повз людей, що спали. І це був справжній виклик, аби пройти поміж тими людьми, не зачепити і не спіткнутись ні об кого. Цікаво, о коли на радіо з’явився штатний піаніст Владислав Шпільман, він також не мав, де ночувати і почав спати під роялем. Тобто, упродовж дня він на ньому грав, а вночі під ним спав і був впевнений, що ніхто об нього не спіткнеться.
Власні програми Польське радіо на Празі випускало до 16 березня 45 року. Згодом почалися перші трансляції через радіостанцію, розміщену на залізничних шляхах на вул. Ратушовій, 3 із вагончиків з апаратурою, що прибула із Любліна. Вже 19 серпня її роботу перебрала на себе вже відбудована центральна радіостанція в Рашині разом з радіостудією у Варшаві. Втім будівля на Тарґовій, 63 не розлучилася повністю з радіомовленням. Упродовж багатьох років там містився центр радіомовлення «Праґа», який передавав сигнал програми «Варшава І» та власні кілька хвилинні випуски місцевих новин.
Пропонуємо прослухати звуковий аудіофайл.
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan