У попередніх випусках нашого радіоциклу ми говорили про зразки радіоприймачів, якими користувалися цивільні жителі Польщі від середини 1920-х. А зокрема, про найпростіші детекторні, детефони, які ззовні нагадували старовинні телефонні апарати, і слухати передачі через які можна було тільки за допомогою навушників, адже динаміків ці моделі не мали. Трохи згодом, значної популярності набули лампові приймачі, які вже були з динаміками та можливостями пошуку радіостанцій. Найперші і найпростіші пристрої таких приймачів ховалися у футляри, які виглядали як скриньки або шифоньєрки. Їхня вартість залежала і від типу ламп, що використовувалися, і від зовнішнього дизайну. Втім, всі зі згаданих програвачів коштували не дешево, тож мати їх могли дозволити не в кожній родині.
Загалом радіо у середині 20-х — початку 30-х викликало щире захоплення і у дітей, та й навіть дорослих. Нерідко ті, хто вперше бачив і чув цей пристрій, здивовано зазирали за приймач, аби зрозуміти, де ж ховаються люди, які із нього говорять. Також нагадаю, що у Польщі до Другої світової було кілька десятків великих компаній, які випускали радіоприймачі. Водночас діяли і невеликі, локальні фірми. За окупації Польщі німецькими військами більшість довоєнних місцевих радіостанцій були захоплені, польські редакції закриті, а трансляція передач велася з Берліна. Деякі польські радіостанції підривали свої вежі самі, аби вони не дісталися окупантам. У попередніх випусках ми навіть чули фрагмент аудіозапису із підривом Рашинської вежі у вересні 39-го, який був здійснений у прямому ефірі. Утім, досить швидко німці її відбудували, для цього використали антени та елементи вежі, привезені з Радома.
Німецька окупаційна влада піклувалася про свою пропаганду, тож передачі з Берліна велись через гучномовці на вулицях. Натомість власних приймачів населенню не можна було мати. Їх належало здати. І Польща була чи не єдиною країною, де за переховування приймача, загрожувала смертна кара, і навіть були випадки її виконання. Про цей час Кшиштофу Саґану для проєкту Radio w pamięci zapisane Станіслав Фібіх, який все своє професійне життя провів на Польському радіо. У 1939-му йому було 14-ть. «Коли німці увійшли до Варшави, одним з перших наказів, який вони видали, була заборона на володіння радіоприймачами і наказ принести їх до поліцейських відділків. Найближчій до нас був на вулиці Шпитальній. Пам'ятаю, що ми віднесли туди наші домашні лампові радіоприймачі. І пам'ятаю, що там були кімнати переповнені приймачами, заставлені фактично до самої стелі. І це також було дуже сумно, тому що так ти розлучався з можливістю контакту зі світом», — згадував Станіслав Фібіх.
Ще одним спогадом щодо цього для проєкту Radio w pamięci zapisane поділився працівник Польського радіо Адам Джевоський. Який підлітком під час Варшавського повстання він займався радіозв'язком. «Оскільки скаутський рух був організований так само, як і армія, то одним із перших завдань, яке ми отримали, було забрати радіоприймачі, якщо вони були вдома, тому що майже відразу після окупації Варшави німці видали наказ віднести їх до поліцейських відділень. Хтось віддав, хтось не віддав, мої батьки, мій батько, напевно, віддав, бо я не пам'ятаю, що сталося з радіо, але я його у нас більше ніколи не бачив. Одним з наших обов'язків було переховувати ці приймачі, бо, можливо, вони колись стануть у нагоді. Ніхто не думав, що війна триватиме так довго. Але це була така діяльність, я б сказав, свідома, тому що потім ці радіоприймачі стали в нагоді в період підпілля і повстання», — зауважував Адам Джевоський.
Утримувати радіоприймачі в окупованій Польщі мали право тільки етнічні німці, які проживали на території, так званої Варшавської губернії. Або ж подавати прохання на використання радіо могли громадяни інших країн. «Німці дбали, щоб слухачі мали доступ тільки до їхньої пропаганди. Тому ці приймачі були налаштовані таким чином, аби отримувати сигнал лише зі станцій, які були дозволені окупаційною владою. Німецькомовні програми надавалися із відбудованої станції в Рашині (це була короткохвильова радіостанція Wisła), із Торуні та Кракова. Або з варшавської локальної станції, яка знаходилася в форті Mokotów. Ці програми були звернені до німців, а також до тих, кого називали volksdeutsche. Це громадяни окупованих нацистами країн Європи, визнані етнічними німцями, або ж жителі Польщі, які підписали документ, яким засвідчували своє лояльне ставлення до нової влади. Фольксдойче не підпорядковувалися загальним законам, а користувались особливим статусом та захистом, тож могли володіти приймачами. Було опубліковано перелік радіостанцій, які були дозволені до прослуховувати. За слухання інших станцій загрожувало також покарання. До речі, цікаво, що в одній із книжок, присвячених радіоприймачам, я побачив приймач, який у 2013 році був знайдений на території колишнього варшавського ґетто», — розповів Кшиштоф Саґан.
Та попри загрозу смертною карою чимало поляків намагалися переховувати радіоприймачі. «Водночас були випадки, коли люди приховували радіоприймачі, аби слухати BBС, передачі із Франції, чи пізніше — Voice of America. Тобто, — незалежні від німецької пропаганди канали. І на виставці радіоприймачів в Раві Мазовєцькій я бачив приклад такої схованки за люстерком у ванній кімнаті. Дзеркало прикривало заглиблення у стіні, де зберігався приймач. Тож його можна було слухати, сподіваючись, що військові або поліція, яка проводить ревізію, не знайдуть приймач», — додав Кшиштоф Саґан.
Водночас, як розповідав Кшиштофу Саґану Станіслав Фібіх, охочі слухати альтернативні радіостанції у період німецької окупації Польщі на власний ризик збирали радіоприймачі власноруч. Хоча в магазинах вже, як раніше, і не можна було придбати спеціальних радіонаборів, також у вільному продажі не було і радіоприладів. Тому радіолюбителі хитрували і для цих потреб використовували інші пристрої.
«Під час війни в магазинах можна було купити лампи, з яких ламп конструювали підсилювачі, що могли відтворювати звук зі звичайного грамофона чи вінілової платівки. Пізніше, коли ми трохи заглибилися в радіотехнічну справу, виявилося, що такий підсилювач можна досить просто перетворити на елементарний радіоприймач. І ми почали експериментувати. Спочатку приєднали примітивну котушку від такого побутового електричного дзвоника з якимось конденсатором, потім більш складні резонансні схеми, які робили самі, і таким чином змогли приймати сигнал з двох станцій, які тоді були у німців у Варшаві. Ми повинні були якось приховати ці приймачі від дорослих та від наших братів і сестер. Я жив в одній кімнаті з братом, який був на чотири роки молодший, тобто мені тоді було 13-14 років, а йому 9. І коли він запитував, звідки в нашій кімнаті лунає музика і німецькі оголошення: я завжди казав йому, що за чотири будинки від нас було кафе "Отто", німецьке кафе Nur fur Deutsche і там завжди грав оркестр. Тож, нібито, вставляючи дріт у телефонну розетку, я отримую музику із кафе "Отто", яка йде через мій підсилювач, аби випадково він ніде не згадав, що у мене є радіоприймач. Наявність приймача, як відомо, була найвищим заходом покарання аж до смертної кари. Але, якби наші батьки знали про це, то все було б трохи інакше, але це було тихо, це було таємницею від них», — згадував Станіслав Фібіх.
Коли наприкінці Другої світової німці відступали від Польщі і на її терени прийшла Червона армія, в країні знову заборонили використання приватних радіоприймачів. Про це ми вже згадували у наших попередніх випусках. За порушення цієї норми за прорадянського режиму так само загрожувала кара. Скасували заборону після завершення бойових дій. Після цього у Польщі відновили роботу підприємства із випуску радіоприймачів. Та про це поговоримо наступного разу.
Запрошуємо слухати аудіофайл
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan