Із появою публічного цивільного радіомовлення неминуче з'явилася потреба у дикторах. Зрозуміло, що й професії такої на той момент не існувало. Виставу, виступи кабаре чи концерту оголошували конферансьє, однак для роботи перед мікрофоном потрібні були зовсім нові фахівці. Мали тодішні диктори цілу низку різних завдань, а їхня робота не зводилася до оголошень пісень, які мають заспівати, і до зачитування перед мікрофоном написаних кимось іншим текстів.
«Саме промовляння була непростою справою, адже в перші роки радіомовлення потрібно було напрацювати спосіб розмови зі слухачами. Ніхто не знав, чи мало це бути більш офіційно, ніби представлення голови держави. Або ж просто як розповідати історії чи казку дитині. Все це мало бути ретельно випрацьовано, аби набути остаточної форми», — каже Кшиштоф Саґан.
Першою дикторкою пробної радіостанції Польського радіотехнічного товариства була Галіна Вільчинська. Оскільки дикторство було новою спеціалізацією, то жодного попереднього досвіду вона не могла мати. Вона закінчила курс радіоаматорів, на якому, між іншим, вчили користуватися радіоприймачами та встановлювати на коротких хвилях радіозв'язок між людьми в різних країнах або навіть на різних континентах. На додаток, на курсі викладали знання про будову радіоприймача і як його відремонтувати у разі потреби.
«Треба також пам'ятати, що перше радіообладнання не було схожим на те, яке ми маємо сьогодні. Це зараз ми маємо одну чи дві ручки, якими налаштовуємо радіоприймач. Отож необхідні були спеціальні знання, тому що важелів цих було набагато більше, якщо вже не згадувати моделі, де потрібно було наладнати котушки всередині приймача, аби налаштуватися на певну частоту. В той момент ці знання не були поширені, цьому навчали на курсах радіоаматорства», — розповів Кшиштоф Саґан.
Галіна Вільчинська працювала у виробничому цеху Польського радіотехнічного товариства, але хтось почув та оцінив її голос і сказав, що вона добре впорається з роллю дикторки. Її подальшу долю історики не досліджували, відомо, що вона була першою дикторкою, а пізніше програми станції Польського радіотехічного товариства проводив Алойзи Кашин, який був і програмним секретарем та відповідав за те, що відбувалося в ефірі. Вже тоді його роль, окрім самих представлень і оголошень, полягала у тому, щоб зустрічати гостей, проводжати їх до студії і пояснювати, як з цим мікрофоном працювати. Бували такі, що промовляли до слухачів, як до багатотисячної аудиторії, і майже кричали у нього. Звичайно, що звучало це не дуже добре. Були навіть порівняння, що у мікрофон треба говорити, як до жінки, яка поруч, — тихо і ніжно. І це було непросто для перших дикторів: уявити, що вони спілкуються з невидимим слухачем, адже, коли вони говорили зі сцени, то бачили аудиторію, її реакцію, і був певний контакт. Говорити в мікрофон, коли живої публіки немає, виявилося досить складно. І багато дикторів пізніше, через роки, про це згадували.
На жаль, записів голосів Галіни Вільчинської та Алойзи Кашина не збереглося, адже перші записи звуків для радіо у Польщі почалися наприкінці 1930-х років. Окрім вже згаданих дикторів, до слухачів Польського радіотехнічного товариства промовляв і директор радіостанції Роман Руднєвський.
«Привіт! Привіт, це пробна радіостанція Польського радіотехнічного товариства. Хвиля — 385 метрів», — цю промову для архіву Роман Руднєвський відтворив вже перед мікрофоном Польського радіо через багато років. Однак Руднєвський не працював диктором на щодень, а виступав у святкові моменти, наприклад, коли це був перший або сотий ефір. В 1930-х роках з'явилися нові мікрофони та акустичні можливості студій, що вимагали нових підходів роботи від дикторів.
Першою дикторкою Польського радіо була Яніна Штомпкувна, родичка в той час молодого, а згодом відомого піаніста Генрика Штомпки. Звісно, що й у неї досвіду роботи на радіо у той момент не було.
«Вперше до радіо вона потрапила в музичну редакцію ще до початку мовлення Польського радіо, коли тривала підготовка до ефірів. Її голос помітили і вирішили, що саме вона має бути першою дикторкою. Штомпкувні, як і іншим, також довелося шукати свій стиль: чи говорити голосно і стримано, чи більш природно, як під час бесіди. І, як пізніше згадували колеги-диктори, її виступи перед мікрофоном були ніби продовженням звичайної приватної розмови. Це дуже тепло сприймали слухачі, вона була популярною і отримувала багато листів від них. Електронної пошти тоді не було і люди писали листи від руки, іноді на 20 сторінок. Не знаю сьогодні, чи було листування зі слухачами частиною обов'язків диктора, але на такі прояви уваги, вони відповідали. Про це згадував і Тадеуш Бохенський, який був другим диктором Польського радіо і почав працювати через кілька днів після Яніни Штомпкувни. Знайомства, які він зав'язав у передвоєнний час зі слухачами, переросли у регулярне листування, які іноді тривали по кілька десятиліть», — додав Кшиштоф Саґан.
Голос Яніни Штомпкувни, на жаль, так само не зберігся в жодних архівах. Свою роботу на радіо вона закінчила через 10 років. Без жодних обґрунтувань і пояснень її звільнило Міністерство пошти і телеграфу, яке мало право брати участь у справах Польського радіо. Звістку про це Яніна Штомпкувна отримала зранку разом зі сценарієм передачі. Але того дня провести ефір вона вже не могла.
Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan