Війна Росії проти України має чимало вимірів, які у вирі страшних подій не завжди артикулюються і сприймаються як другорядне, але насправді вони вкрай важливі. Один з них — релігійна сфера.
Росія себе представляє як центр православ’я, високодуховну країну, яка бореться за істинні цінності, тоді як дійсності російське псевдоправослав’я є ідеологічною основою і частиною імперської ідеології, шовінізму, а РПЦ на чолі з патріархом Кирилом просякнута російськими спецслужбами і служить тоталітарній системі Путіна у його війні проти України. Російські війська і окупаційна влада з благословіння РПЦ і його голови нищать українських православних, і представників інших християнських конфесій.
Як це виглядає і як про це комунікувати світу?
Про це у своєму виступі говорила білоруська релігієзнавиця, теолог й учасниця екуменічного руху Наталії Василєвич, який прозвучав під час ІІІ Конгресу дослідників історії Литви, Польщі, України і Білорусі, який відбувся у Варшаві.
Тема її реферату «Релігійна дипломатія під час війни Росії з Україною в рамках міжнародних екуменічних організацій: виклики, стратегії та перспективи».
Наталія Василєвич є редактором порталу «Церква», директором Центру «Екумена» і журналу «Збожа». Член робочої групи Конференції європейських церков із прав людини. Вона політична емігрантка і зараз є аспіранткою філософського факультету Боннського університету.
З початком повномасштабної агресії Росії проти України з однодумцями створила організацію «Християни проти війни».
Правозахисниця зазначає, що багато цих людей були навмисно вбиті чи закатовані до смерті на окупованих територіях. «Християни проти війни» ведуть відповідний список, де окремо виділена Православна Церква України і цей реєстр допомагає демонструвати, що коли Російська Православна Церква чи Росія кажуть, що вони «захищають» православну віру, то насправді за цим стоять військові злочини і злочини проти людяності:
«Ми просто відкриваємо цей список і питаємо: а як ви захистили цих людей?! Як я вже казала, багато з них були закатовані до смерті. І це військові злочини. Ще один напрямок нашої роботи, теж дуже складний і делікатний — це моніторинг ситуації з дотриманням свободи релігії або переконань на окупованих територіях України. Ця робота менш публічна, бо вона може створити загрозу для тих, хто перебував або перебуває на окупованих територіях.
Ми підтримуємо контакти з окремими священниками, пасторами; надаємо деяким із них юридичну або матеріальну допомогу, а також збираємо інформацію й передаємо її відповідній міжнародній місії ООН».
Наталія Василєвич також зазначає, що одним з завдань її організації є моніторинг за ситуацією з реалізацією свободи релігії та міжцерковних відносин всередині самої України. Особливо з огляду на напруження навколо Української Православної Церкви, яка має зв’язки з Московським патріархатом та російськими спецслужбами:
«Ми слідкуємо за цією ситуацією, бо нам потрібно знати всі конфліктні моменти, що відбуваються, аби на їхній основі фактології формувати позиції в дискусіях, протидіяти пропаганді тощо. Скажу одразу: з позиції правозахисних організацій і міжнародних стандартів у сфері свободи релігії нове законодавство, ухвалене в Україні, є проблемним. Наше завдання — не заперечувати самої проблематики цього законодавства, а говорити про те, як воно не повинно впливати ані на гуманітарну, ані на військову допомогу Україні, і як воно не повинно створювати образ України як недемократичної держави».
«Християни проти війни» також здійснюють захист українських «відмовників». Тобто, мова про людей, які відмовляються від проходження військової служби з релігійних чи моральних переконань:
«У міжнародних дискусіях часто піднімаються питання, пов’язані з цією темою серед релігійних спільнот. У нас є списки. Ми ведемо моніторинг цієї теми. Наразі в ньому 51 людина — з фотознімками, історіями, доказами, посиланнями на різні Церкви й організації тих людей, які зазнали переслідувань, наприклад кримінального переслідування за відмову служити. Вся ця робота несе для нас потенційні ризики у співпраці з українськими партнерами та у взаємодії з українською владою».
Дослідниця також відзначає, що попри все в Росії і Білорусі є люди, які активно виступають проти геноцидної війни в Україні, виходячи зі своїх християнських переконань і за це їх там переслідують:
«У нас є список християн, які постраждали за антивоєнну або проукраїнську позицію в Білорусі чи Росії – із кримінальними справами, фотознімками, історіями тощо. Це допомагає показати, наскільки путінський режим і навіть Російська Православна Церква можуть бути ворожими до людей, які виступають проти війни.
Ми такоє підтримуємо цих людей: тих, хто залишився на окупованих територіях, а також тих, хто зазнав переслідувань. За потреби допомагаємо виїхати в більш безпечну, допомагаємо облаштуватися, перейти до Константинопольського патріархату, вирішуємо інші нагальні питання. Зараз там перебуває 133 людини, які стикаються з жорсткими формами репресій».
Один із спеціальних адвокаційних проєктів стосується конкретної справи:
«Це історія двох українських хлопців — Денис Поповича і Микити Іванковича. У Москві їх звинувачують нібито в тому, що вони хотіли вчинити теракт проти митрополита Тіхона Шевкунова. Ми також підтримуємо сім’ї цих хлопців, намагаємося знайти докази того, що вони не готували жодного теракту, ведемо спеціальний моніторинг цієї справи. Ми досі не знаємо, чому виникло це обвинувачення, але намагаємося за допомогою незалежних розслідувань довести фейковий характер цієї справи».
Важлива частина роботи організації «Християни проти війни» – це викриття безпосередньої залученості РПЦ у агресію проти українців:
«Ми ідентифікуємо архієреїв, священників, монахів і монахинь Російської Православної Церкви, які беруть участь у військових діях на боці Росії, поширюють воєнну пропаганду або збирають гуманітарну допомогу спеціально для російської армії. У цьому списку 216 осіб, яких ми ідентифікували — із фотографіями, джерелами, де знайдено інформацію, тощо. Є також 32 особи, про яких ми не маємо повної інформації: є лише ім’я, але немає прізвища або фото.
Конкретно задукоментовано, що Російська Православна Церква, щонайменше, в такій кількості бере участь у воєнних діях. Це ще не повний список, а лише те, що вдалося зібрати».
Проте не лише РПЦ залучена у війну в Україні, але й її так би мовити філіал — Білоруська Православна Церква. Наталія Василєвич розповіла про проєкт «Стоп-7».
Це проєкт, присвячений жіночому Свято-Єлизаветинському монастирю у Мінську:
«Ми задукоментували випадки, коли вони закликали людей до вступу в російську армію і коли люди в результаті цього підписували контракти. Є людина, яка офіційно займається гуманітарною діяльністю, але ми знайшли багато відео, де він бігає з автоматом поблизу лінії бойового зіткнення й фактично є комбатантом.
Ми розуміємо, що така "допомога" не є гуманітарною, а спрямована на підтримку армії. Наприклад, ми встановили, що водій монастиря, який їздить до Європи, є співробітником білоруського КГБ. Монастир купляв машини і відправляв на фронт».
Як не дивно, але емісари монастиря, за її словами, без особливих перешкод діють у Польщі:
«Вони отримують польські візи. У них є центри біженців, зареєстрована галерея й склад у Гайнувці у Польщі, де вони зберігають товар. Вони продають товари в різних містах Польщі, збирають гроші, везуть у Білорусь, а потім ці кошти йдуть на російську армію.
Поки нам вдалося лише домогтися того, щоб вони перестали публічно вказувати, що представляють цей монастир, хоча за товарами можна впізнати їхню приналежність. Важливо звернути увагу на діяльність цього монастиря в Польщі й дипломатичними методами домогтися, щоб їм перестали видавати візи, бо їх не перевіряють на кордоні.
Зараз кордон закритий, але раніше вони безперешкодно проходили один із пунктів пропуску, а польські прикордонники й митники їх навіть не перевіряли. Ми не розуміємо, чому це відбувається. До того ж вони їздять величезними фурами, сотні вантажівок, у монастирі працюють тисячі людей, і він фактично є головним центром підтримки російської агресії в Білорусі».
Наталія Василєвич та її група активно працює на міжнародних майданчиках. Зокрема, вона бере участь у Конференції європейських Церков. Василєвич вважає, що у випадку українських православних діячів є проблема з донесенням світу про жорстоку реальність війни в Україні і її релігійного аспекту:
«Перша серйозна проблема – це непідготовленість українських церковних представників до участі в таких міжнародних заходах. Це важливо й із державного, і з університетського погляду. Можливо, варто відкрити спеціальний напрямок "церковна дипломатія”, щоб люди вчили мови, знайомилися з порядком денним міжнародних організацій, розуміли, як це все працює. Наразі є, може, п’ятеро людей на всю Україну, які постійно беруть участь у таких подіях. Це дуже мало.
Я вважаю, що Православна Церква України повинна звернути на це особливу увагу – відправляти своїх студентів навчатися в екуменічні установи, не шкодувати коштів, відряджати не лише єпископів, а й молодих людей, професорів, щоб вони могли представляти свої ідеї».
Проте й є ще інша проблема, каже Наталія Василевич:
«Люди не завжди розуміють контекст екуменічного руху, не розрізняють, які теми там актуальні, а які ні. Наприклад, тема "руского міра". Українці часто приходять і кажуть: "Давайте обговорювати "рускій мір""». І, на жаль, замість того, щоб говорити про Україну, показувати позитивні приклади, українські ініціативи, вони знову концентруються на Росії — на критиці "руского міра". Треба говорити про деконструкцію цього поняття, потрібна критика РПЦ, але треба показувати не їх, а треба, аби Україну впізнавали через позитивні приклади, через власний голос. Адже так ми лише переключаємо всю увагу на тих, хто напав».
Дослідниця теж заявляє про перманентні внутрішньоукраїнські суперечки у релігійній сфері:
«У релігійній сфері в Україні зараз складна ситуація. Йде протистояння всередині православного світу. Я хотіла звернути увагу на сайт "Софійського братства" — це організація, яка намагається об’єднати представників ПЦУ та УПЦ у спільному полі, створюючи спільні наративи й долаючи конфлікти.
Але що відбувається: українці приїжджають на екуменічні заходи і замість того, щоб представляти спільну українську позицію, вони починають звинувачувати одне одного, мовляв «от ці — Московський патріархат», «а ці — відбирають у нас храми». Як наслідок вся дискусія зводиться до того, хто з нас "добрий", а хто "поганий".
Я розумію, що в інших українських контекстах — політичному чи суспільному — все працює інакше. Але в екуменічному контексті конфлікти й ця шарпанина тільки шкодять».
Експертка наголошує, що публічна дипломатія і дипломатія загалом — це дуже делікатна справа:
«Іноді треба сидіти за одним столом із людиною, з якою зовсім не хочеш сидіти. Я, наприклад, сиділа поруч із представником РПЦ, а тобі потрібно діяти правильно. Мій Apple Watch показував пульс 160. Ти не можеш кричати на нього, не можеш нападати, вгризтися йому в горло, а маєш спокійно доводити свою позицію, знову і знову повторюючи ті самі аргументи. Сто раз повторити теж саме.
Я розумію, що емоції зашкалюють — це екзистенційна війна. У мене самої зараз підвищується пульс, коли про це говорю. Проте іноді треба робити те, чого не хочеться. Треба вміти заспокоїти себе, бо на тебе дивляться інші. Потрібно довести свою правоту раціонально, щоб твоя позиція була сприйнята серйозно».
Матеріал підготував Назар Олійник