Фейки — це не випадковість. Часто за ними стоїть добре продумана стратегія: певні групи спеціально створюють неправдиві повідомлення, щоб впливати на суспільну думку, сіяти паніку, викликати недовіру або хаос. Такі повідомлення ретельно продумують і оформлюють так, щоб вони поширювалися максимально швидко — наче вірус.
Окрему роль у цій інформаційній екосистемі відіграють — так звані «корисні ідіоти». Це не обов’язково злі наміри — просто люди, які не звикли перевіряти джерела або деталі, натискають кнопку «поділитися» й несвідомо стають ланкою у ланцюгу дезінформації. Часто мова йде не про цілі статті, а про картинку з коротким підписом чи жартівливий мем, який виглядає як «офіційний документ» або «витік інформації».
Ще один рівень поширення неправди — звичайна чутка. «Бачив», «читала», «мені сказали» — ці слова можуть бути не менш впливовими, ніж вірусне відео. Коли неправдиву інформацію передає журналіст, експерт або інша авторитетна особа, рівень довіри до неї різко зростає. І тоді навіть фейк, який легко спростувати фактами, отримує нове життя — уже як «правда з надійного джерела».
Саме так і працює сучасна дезінформація: одні її вигадують навмисно, інші поширюють несвідомо, а треті — вірять без жодних запитань. І в епоху, коли натиснути «поділитися» легше, ніж перевірити факт, це стає викликом не лише для медіа, а й для кожного з нас.
Йоанна Взятек-Лядуш, експертка з питань кібербезпеки. У мережі її добре знають як «пані від кіберпростору»:
«Так, цього стає дедалі більше, справді дедалі більше. Навіть сьогодні, коли я їхала до студії, стояла у заторі й машинально гортала соцмережі. Хоч ці платформи й мають найпотужніші алгоритми для виявлення фейків, дипфейків та іншої неправдивої інформації, мені трапилося “ідеальне” зображення: перекинута величезна яхта — така, знаєте, ніби з проєкту KPO — і підпис: “Великий затор у Торуні. Посилка не доїде”.
Ну і, звісно, як людина, яка займається цими темами, я подивилася на це лише мить і одразу щось запідозрила. Це виявилося відео. Я уважно придивилася — і зрозуміла, що будівлі на фоні не збігаються. Потім достатньо було глянути на краї кадру: машини з’являлися й зникали, наче в’їжджали в туман або проходили крізь яхту, — і це було очевидним сигналом, що матеріал створено за допомогою штучного інтелекту (як ми його умовно називаємо).
Проте я впевнена, що багато людей могли повірити, бо цей ролик активно ширили далі. До того ж — Торунь, яхта, нещодавні розмови про KPO — три елементи, які легко складаються у правдоподібну “новину”. І багато хто сприйме це як чисту правду».
Сучасна інформаційна реальність сприяє не лише швидкому поширенню фейків, а й формує цілі соціальні звички. Соцмережі фактично заохочують нас це робити — адже кожен «лайк» чи поширення збільшує охоплення, дарує відчуття причетності, впливу, навіть значущості. І замість шукати впевненості в собі чи обмінюватися думками напряму, люди дедалі частіше обирають простіший шлях — натиснути кнопку, переслати, відреагувати емодзі.
Достатньо вийти в місто, зайти до аптеки, сісти у метро чи трамвай — усі втуплені в екрани телефонів. Спілкування замінюють реакції в месенджерах, жести й емоції — «смайлики». І в цій нескінченній цифровій круговерті фейки стають ще одним способом самоствердження — непомітним, але ефективним способом полестити власному его.
Так, і ті, хто їх створює, чудово це розуміють.
PR4/М.Т.