Суботня школа — це форма додаткового, добровільного навчання для дітей, що виховуються за межами своєї рідної країни. Її метою є наближення до власної мови, культури та традицій. Сьогодні в Польщі функціонує 14 українських суботніх шкіл. Одна з них, ім. Михайла Лесіва, знаходиться в Любліні. Її засновниця Оксана Басараба розповідає, чи зростає зацікавленість такою формою навчання, чи виправдовує себе додаткове навантаження, а також про саму методологію навчання.
— Ми дійшли до висновку, що ключовою метою «Суботньої школи» була, є і залишається інтеграція українських дітей, створення такого середовища для них, де вони можуть бути разом, перебувати, пізнавати українську культуру, вчити українську мову. Напевно, трохи змінилися методи, якими ми доходили до реалізації цих цілей, тому що спочатку, коли ми створювали програми, було багато різного — ми намагалися зрозуміти, чого потребують батьки й діти, наскільки вони хочуть реалізувати саме українську програму. Тому було багато різних предметів, але останні два роки ми звели все до програми українознавчого циклу, куди входять українська культура, українська мова, історія України, а також, для молодших дітей, щось пов'язане з географією та природознавством України.
Можуть бути й творчі, мистецькі заняття. Також при суботній школі для охочих дітей є заняття з релігії. Жодних суттєвих змін ми не відчули — мені здається, що ті цілі, ті уявлення й бачення, які ми закладали на початку створення школи, актуальні й сьогодні, тому ми продовжуємо реалізовувати те, що мали від початку.
Чи кількість дітей протягом цих років зменшилася?
— Перший навчальний рік, 2022–2023-й, очевидно, був найбільшим за кількістю дітей — тоді їх було близько 150–160. Потім, коли ситуація почала стабілізуватися, люди визначилися, чого хочуть, ми перейшли до формату, коли завжди мали шість груп — орієнтовно від 60 до 80 дітей. Цього року, коли ми змінили локацію й перейшли в центр міста, кількість дітей трохи зросла: матимемо сім навчальних груп. З'явилися класи, які раніше ми не могли зібрати повністю, а тепер маємо, наприклад, повний четвертий клас, повний третій клас, і відповідно матимемо сім груп.
08:56 00864111.mp3 «Нам є чим пишатися»: як суботня школа допомагає дітям пізнавати Україну
На твою думку, сьогодні, коли триває вже майже п'ятий рік повномасштабного вторгнення, свідомість передання своєї українськості зростає чи, навпаки, зменшується?
— Тут варто виходити з того, що в кожної родини є своє уявлення про те, чи треба передавати цю українськість. Хтось вважає, що достатньо розмовляти вдома українською й дотримуватися відомих традицій. Комусь потрібне ще й середовище для спілкування, щоб діти були серед українських однолітків. Хтось вважає, що з часом, якщо родина залишається тут, не варто передавати все до кінця: хай діти розуміють українську мову, але, можливо, краще їм інтегруватися в традиції та звичаї місцевої культури.
Важко простежити чітку тенденцію, бо ми працюємо з певною категорією батьків, чиї діти вже ходять до суботньої школи 4–5 років — це вже п'ятий рік. Завжди є певна плинність: з'являються нові учні, хтось відходить, але є стабільне коло людей, які з нами постійно. Це батьки, яким важливо, щоб діти вивчили добре українську мову, перебували в українському середовищі й мали серед українських дітей своїх друзів. Але важко сказати те саме про все українське суспільство в Любліні, бо воно дуже різношарове. Діти приїхали з різними цінностями, різними уявленнями про те, чим є Україна. Часто те, що ми пропагуємо, то бачення, яке ми несемо, їм не зрозумілі.
Я довго не могла зрозуміти, чому в нашій суботній школі найбільше учнів із Центральної та Східної України, а дітей із Західної України — практично одиниці. Мені здавалося, що на Заході України більше усвідомлення важливості української культури й традиції, що там вони більше плекалися й збереглися. Але серед моїх учнів переважають діти з різних регіонів, крім Західної України.
Не можна дати однозначної відповіді, чи в родинах це усвідомлення зростає, чи ні. Певно, теперішня суспільно-політична ситуація змушує багато українських родин закриватися у своїх «бульбашках» і середовищах заради безпеки, власного спокою й комфорту. Але це знову ж таки ситуація, яка постійно змінюватиметься. Тому ми намагаємося триматися тих цінностей і тієї візії, які мали від початку, не змінювати їх під впливом зовнішніх чинників чи обставин
Можна стверджувати, що ця ініціатива допомагає протидіяти асиміляції. Але чому, власне, варто протидіяти асиміляції?
— Асиміляція для тих, хто тут перебуває, — процес майже неминучий. Так чи інакше він зачіпає всі родини. Я не впевнена, що йому обов'язково потрібно протидіяти, але питання в тому, що якщо немає альтернативи для пізнання своєї культури, а є лише домінуюча місцева культура, то асиміляція відбуватиметься просто через те, що немає іншого вибору. Тому так важливо, щоб існували різні ініціативи для українських дітей, у яких вони зможуть побачити, якою є українська культура, і спілкуватися українською мовою.
Я ніколи не позиціонувала нашу школу як таку, що протидіє асиміляції. Ми хотіли б, щоб діти мали можливість пізнати українську культуру, а потім самі вирішували, чи хочуть у ній залишатися, чи хочуть перейти до культури місцевої громади, — це вже буде їхній вибір. У наших силах — заронити зараз цю любов до української культури й мови, чогось навчити дітей, а далі це вже буде їхній вибір: залишатися в цьому чи ні.
Чи діти, які беруть участь у суботній українській школі, можуть бути амбасадорами України, а також навчати, наприклад, своїх батьків?
— Думаю, що так, бо ми й самі підходимо до України, до української культури вже з дещо іншого боку. Методологічно це викладається зовсім інакше, ніж було в традиційній українській школі. Для багатьох батьків це виклик, коли нам треба пояснювати їм програму, методологію, як ми навчаємо дітей і чому обираємо ті чи інші теми. Але думаю, що так — діти можуть навчати батьків.
Ми завжди наголошуємо дітям, що вони передусім є амбасадорами своєї країни, незалежно від того, де перебувають — чи в школі, чи на інших заняттях, — вони так чи інакше презентують Україну. І від того, як нас приймають, як нас бачать, залежить і те, як вони поводитимуться, що говоритимуть про Україну, як її позиціонуватимуть. Ми ставимо акцент на тому, що хочемо показати дітям Україну не з позиції комплексів меншовартості — начебто ми завжди чимось гірші чи чогось нам бракує.
Ми хочемо показати дітям Україну як країну, якою варто пишатися, яка має великі досягнення і в культурі, і в розвитку технологій, і в історичному аспекті. Ми намагаємося прищепити дітям любов і гордість за свою країну й уникати всього, що могло б нав'язати їм комплекси меншовартості. Очевидно, багато поколінь їхніх батьків мають ці комплекси, відчуття, що вони, можливо, трохи не такі, що з ними щось не так. Думаю, діти стануть чудовим прикладом того, як власним прикладом показати: нам є чим пишатися, тим, що ми українці, варто пишатися й про це варто говорити, це не треба приховувати, і нам є що розповісти про себе світові. І думаю, що саме в цьому й полягає ідея суботньої школи для дітей.
Повний список українських суботніх шкіл можна знайти на сторінці Міністерства закордонних справ України.
Підготувала Інна Ясніцька